Чим багаті, але так і не раді - Економіка - dt.ua

Чим багаті, але так і не раді

14 січня, 2010, 16:37 Роздрукувати Випуск №1, 14 січня-22 січня

Нове століття, а з ним і нове тисячоліття ставлять перед людством і нові глобальні завдання, такі, ...

Нове століття, а з ним і нове тисячоліття ставлять перед людством і нові глобальні завдання, такі, як вплив життєдіяльності людини на зміну клімату в планетарному масштабі, забезпечення людства в найближчому майбутньому прісною водою. Та найбільш гостро постало питання, чим і як прогодувати жителів планети до середини цього сторіччя, якщо вже зараз, за даними ООН, щодня на планеті гинуть від голоду близько 20 тисяч людей!

І, природно, виникає запитання, яке місце у вирішенні цих глобальних завдань посідає Україна з її аграрним, промисловим і науковим потенціалом? Перед тим, як відповісти на нього, варто повернутися в недалеке минуле, проаналізувати, що і як ми робили, чи правильними були ці дії, і оцінити, які у нас збереглися можливості. Отже…

Ще в 60-х роках минулого сторіччя керівництво СРСР узяло курс на хімізацію країни, і це стало потужним поштовхом до розвитку хімічної галузі в наступні два десятиліття. Докорінна перебудова найбільшою мірою торкнулася сектору виробництва мінеральних добрив. Цьому передувало прийняття програми розвитку тваринництва і забезпечення населення м’ясом вітчизняного виробництва, чому в той час приділяли велику увагу.

Для утримання величезного поголів’я треба було багато зерна, якого вочевидь не вистачало. Починаючи з 60-х років СРСР щороку імпортував 30—40 млн. тонн зерна. Освоєння цілинних і перелогових земель дало приріст врожаю зернових. Проте цього було недостатньо для забезпечення постійно зростаючого життєвого рівня населення.

З огляду на це на найвищому рівні було прийнято рішення — різко підвищити темпи інтенсифікації землеробства шляхом нарощування поставок селу засобів хімізації. На той час багато країн світу пішли цим шляхом і досягли пристойних результатів. І хоча в СРСР існувала потужна як на ті часи промисловість з виробництва мінеральних добрив, саме 70—80-ті роки стали визначальними в розвитку виробництва вітчизняних туків.

У ці роки було створено ті основні фонди, які і сьогодні становлять основу промисловості колишнього Союзу, у тому числі в Україні. Було побудовано енерготехнологічні агрегати з виробництва аміаку, карбаміду, аміачної селітри, фосфорних добрив та інші високотехнологічні агрегати, які базуються на передових досягненнях світової та вітчизняної науки і техніки. Це дало можливість Радянському Союзу до 1988 року вийти на перше місце у світі з виробництва усіх видів добрив (азотних, фосфорних і калійних). З 1970-го по 1989 рік більш як у 2,5 разу зросло виробництво добрив у СРСР (див. табл. 1), а внутрішнє споживання збільшилося майже в 2,2 разу. До цього часу сільське господарство Радянського Союзу споживало в 1,4 разу більше добрив, ніж США, Канада і Мексика, разом узяті, і в 1,2 разу більше, ніж усі країни Західної Європи (див. табл. 2).

Іншими словами, до кінця 80-х років СРСР був попереду планети всієї як за виробництвом і якістю мінеральних добрив, так і за їхнім використанням у сільському господарстві.

У зв’язку з цим виникає запитання: як ці грандіозні успіхи хіміків і бігатомільярдні витрати держави на докорінну модернізацію, будівництво нових виробництв з випуску добрив позначилися на нашому рослинництві, для чого, власне, це й затівалося? Та ніяк!

Така масштабна програма хімізації сільського господарства завершилася таким само великим, але беззвучним провалом у підвищенні врожайності зернових.

А як було з підвищенням врожайності зернових в інших країнах у той самий період? З табл. 3, у якій наведено дані про виробництво зернових 12 найбільшими виробниками зерна, видно, що найменший приріст за перше десятиліття (1970—1980 роки) спостерігався у Польщі (111%); найвагоміший приріст був у Туреччині та Індонезії (понад 152%); у СРСР при збільшенні поставок мінеральних добрив за це десятиліття в 1,7 разу приріст виробництва зернових становив трохи більше 101,20%.

У 80-х роках уже і Польща обігнала за збільшенням виробництва зерна (165,86%) такі країни, як США, Канада, ФРН, Туреччина. І тільки СРСР, збільшивши споживання добрив порівняно з 1970 роком на 217%, або у 2,2 раз, зміг досягти зростання виробництва зернових тільки на 111,50%. В абсолютних цифрах приріст становив трохи більше 24 млн. тонн.

Десятки мільярдів доларів, витрачені на розвиток виробництва туків і засобів захисту рослин, витрати на розвиток інфраструктури на селі, створення і розвиток нової техніки, організацію і розвиток науки, яка працює на село, не дали того результату, що був задекларований. Тож… гора народила мишу!

Використання мінеральних добрив, у тому числі і радянського виробництва, у всіх регіонах Землі дало змогу збільшити виробництво зернових у 1,6—1,8 разу (подекуди і вдвічі), досягнення ж наших аграріїв виявилися набагато скромнішими.

З моменту розпаду Союзу минуло вже майже 20 років, але я так і не почув публічних обговорень, не зустрічав елементарного наукового аналізу причин тієї ситуації.

Вважаю, що настав час Міністерству агропромислового комплексу України та Академії аграрних наук України розібратися в причинах провалу досить-таки амбіційної радянської програми інтенсифікації сільського господарства і вивчити досвід країн, які досягли в цьому напрямі серйозних успіхів (Франції, Туреччини, Канади, сусідньої Польщі). І це необхідно зробити не для того, щоб визначити, хто винен, а для того, щоб виробити рекомендації з використання цього досвіду, щоб Україна з її величезним земельним потенціалом (40% світових чорноземів) стала однією з провідних країн з виробництва продуктів харчування.

Це необхідно зробити ще й от чому. Для українських аграріїв 2008 рік був найуспішнішим за виробництвом зерна. Адже не жарт — уперше в історії землеробства врожайність зернових перевищила позначку в 30 ц/га, а в абсолютних цифрах коровай потягнув на більш як 53 млн. тонн. І це справді великий успіх сільгоспвиробників. Але того ж року країни ЄС на коло зібрали 49 ц/га зернових, США — 62 ц/га, рекордним за весь цей час був і врожай у Росії — більш як 22,2 ц/га.

При цьому і в Україні, і в Росії споживання добрив скоротилося в три-сім разів порівняно з 1989 роком. Водночас споживання мінеральних добрив у світі щороку зростає на 2—4%. Що це — якийсь слов’янський феномен інтенсифікації сільського господарства? Що менше споживання добрив, то вища врожайність? Давайте розберемося, що необхідно для стабільно високих врожаїв.

По-перше, продуктивна земля. Цим Бог Україну не обділив, а навпаки, винагородив: 70% європейських і 40% світових запасів чорноземів зосереджено в Україні, і цей чинник — константа, треба тільки правильно його використовувати.

По-друге, без добрив високих урожаїв у жодній країні світу не вирощують. Україні від Радянського Союзу дістався спадок у вигляді потужної індустрії з виробництва мінеральних добрив, яку знають і результатами якої користуються в усьому світі.

По-третє, сильне елітне насіння високопродуктивне й за несприятливих погодних умов.

І останнє, що потрібно будь-якому аграрію — німецькому, румунському, українському, — це кілька дощиків у травні…

Це основні складові, але, безумовно, є чимало деталей, якими володіють досвідчені аграрії, у тому числі й філософією високих урожаїв. Це й високопродуктивна техніка, яка відіграє велику роль як при посіві, так і при збиранні врожаю, і багато інших професійних тонкощів.

Лідери вітчизняної аграрної науки стверджують, що Україна впродовж найближчих років за всебічного підходу до цієї проблеми зобов’язана вийти на рубіж у 80 ц/га на коло. Це має стати нормою життя і потенціал для цього є.

Про землю та добрива ми вже казали. Тепер — про насіння.

У 2008 році в СГФ «Лазис», що на Черкащині, на площі 136 га домоглися врожайності 131,8 ц/га, використовуючи насіння озимої пшениці сорту «Фаворитка», створеного Інститутом фізіології та генетики НАНУ, яким керує академік, Герой України Володимир Моргун. Цей інститут вивів понад десять сортів пшениці, врожайність яких становить близько 100 ц/га, тобто наш насіннєвий потенціал не гірший, а часом і кращий, ніж в інших країнах.

Не перевелися в нас на землі й справжні господарі. Створено навіть Клуб «100 центнерів», і збільшення кількості його членів свідчить про те, що ще є міцні господарники в Україні. Хоча ставлення до цих людей із боку влади всіх рівнів і державних чиновників якесь гіперсовдепівське.

Розглянемо це на прикладі ДП «Дослідне сільськогосподарське виробництво» Інституту фізіології рослин і генетики НАНУ, де й народжується сучасний насіннєвий фонд, спроможний давати по 130 ц/га. Це підприємство здавна розташоване на землях Глевахівської сільської ради Київської області. Однак у планах ради розмістити на землях цього сільгоспвиробництва 294 садиби по 10 соток кожна. Така сама доля очікує і ДП «Науково-інженерний центр обробки матеріалів вибухом» (структура Інституту ім. Патона). І сільрада свого домагається, знаходячи підтримку в усіх владних структурах, у тому числі й у судах.

Два вчені зі світовим ім’ям — Володимир Моргун і Борис Патон — вимушені проходити дуже неприємну процедуру обстоювання законних прав фактично на здійснення досліджень, у яких зацікавлене все людство, а центральна влада, розташована всього в 20 хвилинах їзди від цього місця, не знаходить ні часу, ні бажання вникнути в проблему та розв’язати її.

Ще один приклад. Генеральний директор ТОВ СП «Нібулон» Олексій Вадатурський (до речі, теж Герой України) у кризовий час реалізує масштабний інвестиційний проект вартістю понад 150 млн. дол., завдяки якому з’явилися замовлення та робота в корабелів, металургів, хіміків, портовиків. Він також є учасником продовольчої програми ООН із забезпечення голодуючих в Ефіопії. І от уже більш як два місяці підприємство не може подати судно під завантаження зерна в Миколаївському морському порту. Через вимушений простій судна «Нібулон» щодня втрачає 45 тис. дол. За цей період уже сплачено штрафів на суму 1,5 млн. дол.

Скажіть, скільки можна в усіх ЗМІ, на телебаченні, по радіо говорити про захист вітчизняного товаровиробника, про постійну боротьбу з корупцією на тлі наведених фактів свавілля стосовно відомих у країні людей? Адже такі керівники, як Патон, Моргун, Вадатурський — це надбання України, візитна картка країни, як брати Клички, Руслана, Андрій Шевченко. А з ними чинять отак — знай, хто в домі хазяїн! Що ж тоді казати про митарства простих смертних, які створюють міць держави…

То що робити, щоб, з одного боку, виправдати надії людства на Україну як на одного з потенційних учасників програми «Продовольча безпека планети», і з іншого — скористатися історичним шансом стати ним?

Вважаю, що необхідно в найкоротші терміни, не звертаючи уваги на політичні чвари, підготувати програму «Врожай — 80 центнерів» із залученням до цієї роботи інститутів НАНУ, великих господарників-аграріїв і фахівців з інших галузей. Ця програма, як локомотив, потягне за собою розвиток економіки країни в цілому. І от чому.

Якщо гіпотетично уявити, що в 2010 році врожайність зернових в Україні сягне 80 ц/га, то реально можна буде зібрати максимум 40—45 ц/га, оскільки не вистачає відповідної техніки. Для техніки нового покоління знадобиться більш міцний і легкий метал, на порядок вищі за якістю гумовотехнічні вироби, більш потужні двигуни. А це означає, що необхідно розвивати сільськогосподарське машинобудування та суміжні з ним галузі.

Ну, припустимо, зібрали по 80 ц/га. А як перевезти таку кількість зерна? Виходить, необхідно розвивати виробництво залізничних вагонів, тепловозів, прокладати додаткові залізничні колії, робити перевезення більш швидкісними, тобто масштабно розвивати «Укрзалізницю», що в комплексі вплине на розвиток металургійної, хімічної, машинобудівної та інших галузей.

Для перевезення великого врожаю буде потрібен флот, тільки «Нібулон» замовив близько 30 суден класу «річка—море», а скільки їх знадобиться в масштабах країни? І на скільки років? Це — завантаження для українських корабелів.

Зібрали та перевезли врожай, і наступне запитання — де його зберігати? Це значить, знадобляться елеватори та інші засоби для зберігання, а це — завантаження будівельників.

І, нарешті, розподіл урожаю.

Торгівля зерном — це добре, але це торгівля сировиною, а необхідна його масштабна переробка всередині країни, отже, розвиток тваринництва, створення додаткових потужностей з переробки всієї продукції аграріїв у готові до вживання продукти харчування як для внутрішнього ринку, так і на експорт. Це забезпечить замовленнями не тільки машинобудівників, а й підприємства суміжних галузей.

У результаті збільшення потужностей з переробки дає можливість створити десятки, а то й сотні тисяч робочих місць.

Отримання такого врожаю без модернізації та створення сировинної бази для виробництва мінеральних добрив неможливе. До речі, нині для випуску всіх видів добрив використовується тільки імпортна сировина: газ — російський, фосфорити — північноафриканські, калій — білоруський чи російський. Водночас в Україні є родовища фосфоритів у Житомирській області, які за якістю перевершують апатити Хібінських родовищ. У Львівській, Івано-Франківській областях розташовані поклади калійних руд, які не містять хлору і запасів яких вистачить на 400 років. До того ж нині ЄС ставить бар’єри на шляху експорту добрив, які містять хлор (КСl).

Розвиток сировинної бази — це багатомільярдні інвестиційні проекти з терміном окупності п’ять-вісім років, є і потенційні інвестори. Однак їх лякає політична нестабільність у нашій країні, яку за кордоном називають «країною вічних виборів».

Тому й пропонують розробити програму, яка стане локомотивом розвитку всього аграрно-промислового комплексу країни. Її має затвердити Кабінет міністрів і ухвалити Верховна Рада як закон, зрив виконання якого будь-яким урядом має призводити до відставки уряду з покаранням винних у його порушенні.

Фахівці-аграрії підрахували, що для підняття врожайності зернових до рівня 80—100 ц/га та для здійснення такої масштабної національної програми буде потрібно близько 50 млрд. дол. інвестицій. Гроші чималі, але якщо залучення таких коштів докорінно змінить рівень життя населення України та її економіку, то справа буде цього варта.

І впровадження цієї ідеї в життя дасть можливість нинішньому поколінню хоча б щось корисне залишити своїм нащадкам, а не зажити слави у століттях як покоління руйнівників.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво