Чи зможе «яструб» перетворитися на «голуба»? - Економіка - dt.ua

Чи зможе «яструб» перетворитися на «голуба»?

25 березня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №11, 25 березня-1 квітня

На пост глави Світового банку Білий дім висунув кандидатуру заступника міністра оборони США Пола ...

На пост глави Світового банку Білий дім висунув кандидатуру заступника міністра оборони США Пола Вулфовіца,
одного з ключових архітекторів війни в Іраку
Зміна облич.
Як свого часу, 1999-го, закінчилася епоха Мішеля Камдессю в Міжнародному валютному фонді, так нині підходить до завершення десятирічне президентство Джеймса Вулфенсона у Світовому банку (СБ). Призначений на пост 1995 року демократом Біллом Клінтоном, Вулфенсон прославився тим, що спробував зламати шаблони бюрократичної одноманітності, які панували в головній фінансовій інституції світу, і ставив за мету трансформувати її в дієвий орган допомоги найбіднішим країнам і країнам, що розвиваються. За часів головування Вулфенсона сума кредитів банку досягла 20 млрд. дол. на рік. Усі 10 років свого президентства він присвятив пропаганді на різних рівнях необхідності боротьби з бідністю в країнах третього світу і чимало власних зусиль доклав для боротьби за зменшення боргів найбідніших країн.
Джеймс Вулфенсон спробував зберегти за собою пост на наступні п’ять років. Але, як сам зізнався в одній з приватних розмов, його ініціативу не було підтримано в Білому домі. В адміністрації республіканця Джорджа Буша резонно порахували, що Світовій банк потребує нової стратегії і, відповідно, нового керівника. За традицією, призначення глави СБ — прерогатива США, тоді як за європейцями залишається вирішальне слово у виборі кандидатури на пост управляючого директора МВФ. І якщо кожна зміна глави МВФ супроводжується напруженими «торгами» між лідерами та міністрами фінансів ЄС, то із СБ ситуація більш прогнозована і спокійна: як скаже Білий дім, так і буде.
Серед номінантів у президенти Світового банку було не так вже й багато реальних кандидатур. Наприклад, Колін Пауелл, колишній держсекретар США, усупереч чуткам, не мав наміру йти в керівники СБ. Часто згадувана Карлі Фіоріна, котра очолювала Hewlett-Packard, навряд чи могла бути серйозним претендентом через скандальний відтінок її відставки з компанії в лютому. З ініціативи редактора газети Los-Angeles Times до списків віртуальних кандидатів потрапив музикант, співак і громадський діяч Боно, лідер ірландської рок-групи U2. Невтомний створювач благодійних фондів, ініціатор проектів по боротьбі зі СНІДом в Африці, котрий виступає за списання боргів найбіднішим країнам, він став останніми роками легендарною особистістю. Його кандидатурою навіть публічно захоплювався міністр фінансів США Джон Сноу. Але до нього, судячи з усього, в Білому домі не дослухалися. Кандидатуру Боно навіть не розглядали.
У «списках» кандидатів фігурували також Роберт Золлік, представник США з торгових переговорів, Джон Тейлор, заступник міністра фінансів. Згадувався також Пол Вулфовіц, заступник міністра оборони, котрий, нібито, спочатку відмовився. Насправді Білий дім, передбачаючи реакцію неамериканського світу, усіляко намагався відтягти момент оприлюднення імені майбутнього глави СБ. Нарешті 16 березня президент Буш оголосив про призначення.
Як і слід було очікувати, кандидатура Вулфовіца не викликала ані захвату, ні ентузіазму в політиків. А у неурядових, гуманітарних і благодійних організацій новина викликала легкий шок...
Реакція
Довгі роки неписане правило поді­лу вищих постів у МВФ і СБ спрацьовувало. Поки п’ять років тому американці не стали опиратися призначенню європейського кандидата — заступника міністра фінансів Німеччини Кайо Кох-Везера — через його «недостатню» політичну вагу. Тоді, щоб не втратити місце та традицію, Німеччина в терміновому порядку «перекинула» Хорста Келлера з президентів ЄБРР в управляючі МВФ. Сьогодні історія може повторитися «навпаки», оскільки для формального затвердження кандидатури Вулфовіца потрібна згода Ради директорів СБ. А чимало з тих, хто приймає рішення в Європі, відверто незадоволені одіозним вибором США. Ще при перших згадках кандидатури Вулфовіца німецька Financial Times Deutschland вибухнула безапеляційним заголовком: «Європу мороз проймає до кісток».
Відомо, що французький президент Жак Ширак «узяв повідомлення до відома». Скептично сприйняли новину в зовнішньополітичних відомствах Німеччини та Швеції. І на­віть на Латиноамериканському континенті.
Підтримка надійшла від Великобританії (стратегічного і дуже прогнозованого союзника США), а також від Японії.
Президент Буш на прес-конференції не шкодував позитивних епітетів на адресу Вулфовіца: «вмілий дипломат», «порядна і чуйна людина», «має гарний досвід», «вміє управляти великою організацією». І щоб не загострювати відносини зі старими друзями Америки, вирішив особисто пролобіювати кандидатуру майбутнього глави СБ і сів на телефон — поспілкувався з британським прем’єром Тоні Блером, із японським — Дзюн’їтіро Коїдзумі, з німецьким канцлером Герхардом Шредером, із президентом Франції Жаком Шираком і президентом ПАР Табо Мбекі. Наскільки відомо, Путіну Буш не телефонував. Але реакцію Росії прорахувати було неважко, коли згадати, що саме Вулфовіц наприкінці 2003 року підписав меморандум, котрим Пентагону забороняється видавати контракти на відновлення Іраку країнам, що заперечували проти війни. До їхнього числа потрапляли Франція, Німеччина, Росія.
Критики
Нескладно догадатися, чому реакція на призначення Вулфовіца була настільки недружньою. Головна причина — Ірак. І якщо не брати до уваги нав’язливу ідею президента Буша-молодшого поквитатися із Саддамом, то в ролі головного інспіратора та архітектора війни цілком можна розглядати Пола Вулфовіца. Котрий, як зауважує британський журнал The Economist, давно вже став «улюбленим опудалом для критиків іракської війни», оскільки саме він наполягав на тому, щоб розпочати воєнні дії проти Іраку відразу після терактів 11 вересня 2001 року. І стверджував, що Саддам Хусейн має зброю масового ураження.
Тут слід зауважити, що Вулфовіц — один із найвідоміших американських політиків-неоконсерваторів, які щиро вважають, що Америка мусить використовувати свою могутність і силу для поширення свободи, демократії в усьому світі. Ось чому його висування, котре відбулося після призначення послом США в ООН ще одного яскравого держ­депівського «яструба» Джона Болтона, дало підстави майже всім коментаторам говорити про те, що Білий дім узяв курс на широку експансію філософії неоконсерватизму, яка домінує в його зовнішньополітичній доктрині.
Своє розчарування вибором Буша висловили також учені, яких вважають незаперечними авторитетами в питаннях світу, що розвивається: Джеффрі Сакс, професор Колумбійського університету та радник генсека ООН, і Джозеф Стігліц, лауреат Нобелівської премії з економіки, колишній головний економіст Світового банку. Останній, зокрема, зауважив, що Вулфовіц не має ні кваліфікації, ні досвіду роботи в сфері фінансів та економіки.
Досить різко проти кандидатури нового глави Банку висловився лідер демократів США сенатор Джон Керрі, який назвав його «непідходящою людиною» для СБ. Крім того, колишній кандидат у президенти США нагадав, що Вулфовіц припустився «серйозних прорахунків стосовно ризиків і витрат, із якими США зіткнулися в Іраку». Справді, американцям дуже важко пробачити Вулфовіцу те, що вони повірили в його ура-патріотичні запевняння, ніби іракці вітатимуть війська коаліції як визволителів. Крім того, у Сенаті США не забули, що довоєнні прогнози Вулфовіца про фінансування та постачання армії на час війни виявилися абсолютно хибними. Тому деякі оглядачі вважають, що кар’єрне зростання усередині адміністрації для заступника міністра оборони було уже практично неможливим, і Світовій банк стане гарним виходом із ситуації.
Пол Вулфовіц буде (якщо буде) не першим американським політиком, якому доведеться змінити «меч на рало». В історії Світового банку такий прецедент уже є. У 1968 році президент Ліндон Джонсон призначає колишнього мі­ністра оборони Роберта Макнамару главою СБ, де він і «відслужив» успішно близько 13 років. За межами США Макнамару завжди вважали «залізним лицарем холодної війни»: багаторічний глава Пентагону, найближчий соратник президента Джона Кеннеді часів Карибської кризи, ідеолог і архітектор в’єтнамської війни. Важко утриматися від проведення паралелей між Макнамарою та Вулфовіцем, чим сьогодні активно займаються європейські оглядачі.
Однак, правду кажучи, Макнамара навряд чи нагадував типового пентагонівського «яструба». Він був радше полі­тиком-філософом, розробником нових концепцій і стратегій. Адже й у Пентагон він прийшов із компанії Ford Motors, котра набула другого, повоєнного, життя саме завдяки менеджерському таланту Макнамари. Не зайвим буде нагадати й про те, що у відставку його відправили за «поразницькі» настрої, коли 1967-го запропонував президенту Джонсону припинити бомбардування В’єтнаму і почати переговори. Як вважають деякі британські експерти, подібні трансформації Вулфовіцу не загрожують. І тому, мовляв, нема сенсу порівнювати його з Макнамарою.
Під керівництвом Макнамари СБ швидко збільшив кількість і розміри щорічних кредитних відрахувань. Він вважав, що основна загроза західному капіталу — не війна, а злидні. Головне, в чому постійно звинувачували Макнамару, — що за його керування СБ подавав допомогу не тим країнам, які найбільше її потребували, а тим, що підтримували американську політику.
Мало хто сумнівається, що Макнамара чесно виконував свої обов’язки президента СБ. Однак його прихильність до політичних постулатів багато в чому визначала стратегію Банку. Слід гадати, головні побоювання європейців полягають саме в тому, що Вулфовіц багато в чому наслідуватиме приклад свого попередника.
Апологети
В епоху Джеймса Вулфенсона Світовій банк критикували в основному за те, що його проекти, найчастіше масштабні й помпезні, а саме будівництво аеропортів і гребель, мало сприяли досягненню основних цілей Банку, записаних у статуті, тобто зниженню рівня бідності шляхом розвитку економіки. Глобальні проекти СБ часто виявлялися провальними і заганяли країни-позичальниці в нові борги.
За часів Вулфенсона Банк також грішив тим, що волів видавати кредити відносно благополучним, у плані політичної й економічної моделі, країнам, яких у світі, що розвивається, як відомо, меншість. Саме в цьому пункті не зійшлися кілька років тому адміністрація Буша і керівництво Світового банку. Колишній міністр фінансів США Пол О’Нілл запропонував, щоб Банк припинив видавати кредити тим країнам-одержувачам, які мають доступ до фондових ринків світу. Але Вулфенсон тоді різко заперечив спроби Білого дому втрутитися в реорганізацію головної фінансової інституції світу.
Вулфенсон багато зробив для перетворення СБ: кошти стали розподіляти більш справедливо, а боротьба зі злиднями, особливо на Африканському континенті, висунулася на перше місце серед пріоритетів. Однак Банку необхідні і зміни, і реформи, щоб відповідати викликам сучасності. Зрозуміло також і те, що для цього на чолі СБ потрібна людина, котра не побоїться зіпсувати собі репутацію. Ті вашингтонські політики, які підтримують кандидатуру Вулфовіца, вважають, що він саме той, хто зможе взяти на себе вантаж непопулярного реформаторства, оскільки здатен продукувати нові ідеї, висловлювати «сміливі погляди» і домагатися їхнього втілення. Так, зокрема, помічник президента США з політичних питань Карл Роув сказав в інтерв’ю телеканалу Fox, що Вулфовіц саме та людина, котра «розуміє, що нам потрібна реформа цієї інституції, щоб зробити її довговічною і життєздатною в XXI столітті».
Хоч як парадоксально, але навіть деякі критики Вулфовіца погоджуються з тим, що він має якості «професійного менеджера» і здатен упоратися з перебудовою будь-якої структури. Проте в біографії Вулфовіца, на відміну від Макнамари, зовсім немає досвіду фінансової, економічної чи бізнесової діяльності. За освітою політолог, він викладав міжнародні відносини в університеті Джона Хопкінса, за часів президентства Рейгана і Буша-старшого працював у Держдепі та Пентагоні. В другій половині 80-х був послом США в Індонезії. При Буші-молодшому повернувся в Пентагон другою людиною.
Щоправда, не слід забувати, що на посаді глави Світового банки Пол Вулфовіц матиме справу з країнами, населення яких потерпає від злиднів, бідності, хвороб. І щоб надати їм дієву допомогу, зовсім не обов’язково бути економістом чи банкіром. Важливо розуміти гуманітарну місію, котру поклали на Світовій банк його акціонери — 184 країни світу.
Відповідь відома
Рада директорів Світового банку прийме рішення щодо кандидатури Вулфовіца до кінця березня. Тим часом агенція Reuters повідомила про те, що серед членів правління Світового банку вже відбулося неофіційне обговорення цієї кандидатури і нібито її було відкинуто. Але хіба лобіювання у виконанні президента США може залишитися непочутим? Вже цього понеділка канцлер Шредер дав зрозуміти, що Німеччина підтримає Вулфовіца. А в Європейській комісії сумніваються, що ЄС захоче починати формальну процедуру вето саме зараз, коли Європі вдалося налагодити мирні відносини з адміністрацією Буша.
З іншого боку, усі розуміють, що коли Білий дім оголосив про своє рішення, то лише якісь екстраординарні події змусять його змінити свою позицію. Не тільки з принципу. А ще й тому, що президенту Бушу навряд чи вдасться знайти більш «свою», аніж Пол Вулфовіц, людину, якій можна буде довірити «правильне» реформування Світового банку.
Тож майбутній президент СБ, у принципі, відомий. Йому залишилося тільки переконати світову спільноту в тому, що він здатний із військового «яструба» перетворитися на мирного і доброго «голуба». З огляду на глибокий скептицизм публіки, впоратися з цим завданням буде, вочевидь, склад­ніше, аніж розпочати війну в Іраку.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво