Чи зможе Україна стати світовим аграрним лідером? - Економіка - dt.ua

Чи зможе Україна стати світовим аграрним лідером?

16 вересня, 2011, 14:08 Роздрукувати Випуск №33, 16 вересня-23 вересня

Урядова політика орієнтується на підтримку великотоварного виробництва, а заходи із соціального розвитку села мають вибірковий, епізодичний характер.

© Getty Images/Fotobank

Основна суперечність сучасного етапу розвитку українського аграрного сектора полягає у тому, що на тлі модернізації сільськогосподарського виробництва, його інтенсифікації та нарощування експортного потенціалу руйнується традиційний сільський уклад, занепадають сільські громади, а село перетворюється на зону суцільної бідності та соціального неблагополуччя.

Після двадцяти років аграрних трансформацій — реструктуризації колгоспів і радгоспів, приватизації їх землі та майна, розвалу цілісних майнових комплексів і значного спаду виробництва — нині спостерігається «реіндустріалізація» сільського господарства. Вона відбувається на основі масового вторгнення в аграрний сектор великих і надвеликих власників, в основному несільськогосподарського походження, і формування вертикально інтегрованих корпоративних структур, які прийнято називати агрохолдингами. Масштаби процесів концентрації занадто швидко збільшуються, що супроводжується нарощуванням виробництва та експорту сільськогосподарської продукції, а власники аграрних бізнесів потрапляють до рейтингів найбагатших українців. Процеси надконцентрації землі (акумулювання 100—200 тис. га) переходять у мегаконцентрацію — поглинання агрохолдингів собі подібними, коли земельний банк збільшується до гігантських розмірів (див. вставки 1, 2).

Зростання в аграрному секторі економіки, що відбувається завдяки процесам концентрації землі, інтенсифікації сільськогосподарського виробництва та нарощування його експортного потенціалу, трактуються як безперечно позитивні тенденції, що забезпечать Україні місце лідера у світовому агропродовольчому просторі. Однак при цьому ігноруються суперечності досягнутих результатів: нарощування виробництва лише окремих видів продукції, зокрема експорто­орієнтованих та землевиснажливих; збільшення обсягів насамперед сировинної частини агропродовольчого експорту; посилення диспаритету у доходах унаслідок зростання надходжень від експорту; зростання заробітної плати та продуктивності праці на сільськогосподарських підприємствах є прямим наслідком скорочення зай­нятості сільського населення у формальному секторі економіки та перетоку працездатного селянства у неформальний сектор економіки, у примітивне виробництво для власного споживання (після передачі земельного паю в оренду агрохолдингам). Монопольне становище орендарів на селі та інформаційна і соціальна ізоляція селян зумовлюють низьку орендну плату. Питома вага індивідуальних доходів від орендної плати скорочується. Якщо у 2002—2003 роках орендна плата за земельний пай у 2,5 разу перевищувала розмір середньомісячної заробітної плати у сільському господарстві, то за 2009—2010 роки вона становила лише 83% від її середньомісячного рівня.

Найважливішим завданням у нарощуванні аграрного потенціалу країни, для виведення її в аграрні лідери уряд вважає запровадження повноцінного ринку земель сільськогосподарського призначення. Як відомо, нині в Україні діє мораторій на купівлю-продаж земель сільськогосподарського призначення, який буде скасовано у разі ухвалення законів про державний земельний кадастр і про ринок землі. Закон «Про державний земельний кадастр» (№3613-VI) уже підписаний президентом, законопроект про ринок земель Верховна Рада планує розглядати у вересні. Проте в основі і намагання прискорити скасування мораторію, і його відтермінування лежить боротьба за реалізацію економічних інтересів політичних еліт, представники яких нині стали потужними гравцями на агропродовольчих ринках та у визначенні пріоритетів державної аграрної політики України. У цій боротьбі мотивація до розв’язання фундаментальних проблем аграрного землекористування, реалізації інтересів держави, суспільства, селянства є похідною від основного завдання. Таким чином, на сьогодні зняття мораторію або подальша його пролонгація не має суттєвого значення. Процес «захоплення земель», подібний до аргентинського чи бразильського, — невідворотний. В обох випадках відбудеться перехід контролю над основними масивами сільськогосподарських угідь до великого вітчизняного і, ймовірно, іноземного капіталу. Тому правомірно прогнозувати, що у перспективі триватиме деградація сільських громад, життєвого середовища і земельно-ресурсної бази розвитку вітчизняної економіки, передусім її аграрного сектора.

І головна проблема тут не тільки «у холдингах». Більш небезпечним є той факт, що на державному рівні панівним є традиційне вузькогалузеве сприйняття сільського господарства як галузі економіки, що вироб­ляє сільськогосподарську продукцію. Відсутнє усвідомлення того, що це — цілісна соціоекономічна система, яка включає: виробництво безпечного продовольства; рекреаційну діяльність; збереження природи і розвиток ландшафтів; охорону традиційної української самобутності і сільського етносу. Лише концепція сільського розвитку, що розглядається в такому широкому контексті, може у перспективі забезпечити Україні геополітичне становище у світовій агропродовольчій системі.

Дотепер уряд не усвідомлює реальності загрози і бажає нарощувати експортний аграрний потенціал у вибраний спосіб. Урядова політика орієнтується на підтримку великотоварного виробництва, а заходи із соціального розвитку села, які декларуються при цьому, мають вибірковий, епізодичний характер. Як результат, на селі зміцнюються позиції агрохолдингів, триває обезземелення селян, спостерігається перетік сільського ринку праці у неформальний сектор економіки, зростає бюрократизація та свавілля місцевої, регіональної влади і великого капіталу. Тобто сформоване в процесі аграрних трансформацій інституційне середовище зумовлюватиме подальшу деградацію села.

У провідних країнах світу, лідерах на міжнародних агропродовольчих ринках, селяни інституційно захищені від руйнівного впливу великого капіталу та свавілля бюрократії. Формування якісних економічних і соціальних інститутів у сільській місцевості передбачає необхідність об’єднання зусиль та реальної участі у цьому процесі держави, аграрного бізнесу і сільського населення. Об’єднані зусилля слід спрямувати на розвиток таких інститутів і форм організації економічного та соціального життя на селі, які допомагали би реалізовувати нагальні потреби і корінні інтереси переважної частини сільського населення, посилювали ініціативу «знизу», активізували підприємницьку, творчу та інноваційну діяльність селян. Ігнорування інтере­сів та ініціативи селян у кінцевому підсумку перешкоджатиме модернізації аграрного сектора і дуже скоро стане на заваді як досягненню продовольчого самозабезпечення країни, так і реалізації загально­економічних цілей, пов’язаних із виробництвом та експортом сільськогосподарської продукції.

У світі сільськогосподарське виробництво в основному базується на сімейних формах господарювання. Сімейне фермерське господарство вирізняється наявністю добросовісних і професійно підготовлених працівників, причому не найманих, орієнтованих на нормовану працю, а на працівників, які мають особисту мотивацію, господарське ставлення до праці, землі, майна, природи загалом.

Відтворення соціально-економічного життя в українському селі з урахуванням інтересів та ініціативи селян можливе через формування самоврядних сільських громад. Для цього найважливіше створити економічну базу розвитку громад, інтегрувавши сімейні сільські господарства у ринок шляхом створення відповідного інституційного середовища. Роль забезпечувальних інститутів при цьому мають виконати реальне місцеве самоврядування, лідерство та організації на базі громад, у рамках яких мають розроблятися і реалізуватися повсякденні і перспективні колективні плани сільської спільноти, розв’язу­ватися проблеми спільної життєдіяльності громади, у тому числі і у відносинах з холдингами. Держава має забезпечити становлення інституту лідерства на селі для відбору сільських активістів за особистими, діловими та професійними якостями, високою особистою відповідальністю перед односельцями; колективне навчання таких лідерів та спільне освоєння ними ефективних технологій для організації економічної і соціальної активності членів сільських громад з метою захисту інтересів громади, подолання соціальної нерівності, утриманства, пияцтва, наркоманії тощо.

Поступове масове залучення сільського населення до процесу формування самоврядних сільських громад передбачає таке:

— створення відповідної нормативно-законодавчої бази місцевого самоврядування на селі і цілеспрямовану організаційну роботу з формування відповідних економічних і соціальних інститутів;

— формування інституційного середовища, яке сприятиме виробленню й прийняттю управлінських рішень (на всіх рівнях) в інтересах сільських громад, господарств населення, сільської території в цілому, а не в приватних або корпоративних інтересах груп чиновників і бізнесменів. Важливо забезпечити унеможливлення отримання політичної ренти на всіх ієрархічних рівнях управління сільським господарством;

— переспрямування системи державної підтримки аграрного сектора на стимулювання виробників, орієнтованих не на глобальні, а на місцеві продовольчі ринки; підвищення ефективності державного регулювання сільського господарства шляхом розширення сфери дії механізму саморегулювання і саморозвитку, скорочення неформальної економіки, оптимізація використання ресурсів; перехід на неієрархічні моделі економічного розвитку села;

— реорганізація системи державного управління сільським господарством на всіх рівнях; перетворення їх діяльності з адміністративно-розподільчої на функціональну. Створення в системі Мінагро­політики і продовольства спеціалізованого агентства сільського розвитку, установи, яка забезпечувала б розробку стратегії і тактики формування політики сільського розвитку за методологічним підходом «знизу — догори» («від громади до держави»). На районному рівні функції управлінь сільського господарства — це передусім надання організаціям на базі громад, господарствам населення та сільським підприємцям інформаційно-консультаційних, організаційно-посередницьких, маркетингових та інших послуг; забезпечення гнучкості управління масштабами діяльності господарств населення, своєчасного їх реагування на зміни кон’юнктури локальних оптових ринків, формування і реалізації ними переваг спільного господарювання;

— створення багаторівневої наскрізної системи формування і якісного оновлення людського капіталу села на основі навчання, підготовки і перепідготовки фахівців універсального типу, у тому числі безперервної освіти дорослого сільського населення;

— підтримка і розвиток сільської інфраструктури: інженерних мереж енерго- і газопостачання, транспортних та інформаційних комунікацій, соціальної сфери.

Заради справедливості слід згадати про те, що останнім часом агрохолдинги стали опікуватися соціальними питаннями на селі, поліпшенням функціонування і розвитку соціальної сфери на сільських територіях, наданням допомоги сільським жителям у задоволенні їхніх життєвих потреб. Деякі з них мають спеціальні соціальні служби по роботі з орендодавцями. Ця діяльність базується на відродженні колишньої практики колгоспів і радгоспів, коли і сільрада, і працівники йшли з «чолобитною до пана». Довгострокові наслідки таких дій дуже небезпечні. Звичайно, з одного боку, вони дещо уповільнюють деградацію життєвого середовища окремих територій, але з іншого — консервують патерналістську поведінку селян, тісніше «прив’язу­ють» сільські громади до інтересів корпоративних структур, роблять їх більш залежними від великого капіталу, який, за висловом К.Маркса, «не має серця», руйнує традиційний сільський уклад, розорює сільські громади, а село перетворює на зону суцільної бідності та соціального неблагополуччя.

Слід зважати також на те, що економічна природа капіталу орієнтована на ті сфери діяльності, які здатні принести максимальний прибуток. Цілком можливо, що за певних обставин вкладений у сільське господарство капітал знайде собі застосування в інших сферах економіки, що вже мало місце в історії розвинених країн. Теоретичні та емпіричні дослідження таких процесів у США наприкінці XIX — на початку XX століття свідчить, що закон економії від масштабу має специфіку в аграрному секторі економіки. Сільсько­господарському виробництву непритаманна значна економія на масштабі, тому в розвинених країнах і досі сільським господарством керують сімейні ферми.

І насамкінець. Урядовцям слід пам’ятати, що аналіз впливу державної політики на розвиток села у країнах-лідерах, до числа яких Україна прагне потрапити, свідчить от про що. Не так важливо, скільки коштів є у розпорядженні держави для заходів сільського розвитку. Адже з погляду якісного впливу політики більше значення, ніж обсяг державної допомоги, мають структура і порядок виділення коштів, а також контроль за їхнім цільовим надходженням до кінцевого бенефіціарія.

Корпорація Ukrlandfarming

Зареєстрована на Кіпрі компанія належить Олегу Бахматюку. У 2010 році контролювала 150 тис. га землі для виробництва зернових і продукції тваринництва; утримувала 25 тис. голів великої рогатої худоби (ВРХ), виробляючи молоко та м’ясо ВРХ (40%), а також м’ясо свиней (60%); має у власності 18 м’ясокомбінатів, два заводи з переробки шкіри. Минулого року компанія займала 20% ринку яловичини, забезпечувала 75% українського експорту цієї продукції. Потужності для одночасного зберігання зерна становлять 1 млн. тонн.

Навесні 2011 року компанія придбала контрольні пакети акцій двох агрокорпорацій — «Райз» і «Дакор Агро Холдинг». Корпорація «Райз» створена у 1992 році, земельний банк — 180 тис. га, 50 тис. з яких придбані в останні два роки. Їй належить також кілька елеваторів і цукровий завод. Західноукраїнська компанія «Дакор Агро Холдинг» — один із найпотужніших в Україні виробників зернових і цукру. При загальному земельному банку 106 тис. га у 2010 році холдинг засіяв тільки 66 тис. га. Після поглинання земельний банк Ukrlandfarming збільшився майже втричі і нині становить 436 тис. га.

Нова компанія розширюватиме виробництво зерна, кукурудзи на біо­етанол, цукру. Цього року валове виробництво цукрового буряку планується на рівні 100 тис. тонн.

«Кернел Холдинг»

Належить групі компаній «Кернел» (торгові марки «Щедрий дар», «Стожар», «Чумак домашня», «Чумак золота», «Любонька») і є однією з найбільших експортерів зерна та найбільшим виробником соняшникової олії в Україні. У 2010 році обробляв приблизно 100 тис. га землі. Володіє трьома олійноекстракційними заводами (потужністю 730 тис. тонн на рік), заводом з виробництва рафінованої олії, терміналом з перевалки зернових і елеваторами сукупною потужністю 1,7 млн. тонн одночасного зберігання, шість цукрових заводів, 24 сільськогосподарські підприємства, чотири торговельні компанії.

У 2011 році викупив понад 70% акцій вертикально інтегрованого агрохолдингу «Цукровий союз «Укррос», другого за величиною виробника цукру в Україні, якому належали п’ять цукрових заводів загальною потужністю 25,6 тис. тонн на добу, земельний банк майже 100 тис. га. «Укррос» також володів трьома елеваторами загальною потужністю 152 тис. тонн. «Кернел Холдинг» нині контролює близько 200 тис. га землі. Почесний президент «Кернел Холдинг» і власник 60% акцій групи компаній «Кернел» — 36-річний депутат Верховної Ради України А.Веревський, який у 2010 році у рейтингу «200 найбагатших людей України» посів сьоме місце.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1287, 21 березня-27 березня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво