ЧИ ПОТРІБНА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ ТЕЛЕКОМУНІКАЦІЯМ? - Економіка - dt.ua

ЧИ ПОТРІБНА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ ТЕЛЕКОМУНІКАЦІЯМ?

6 грудня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №47, 6 грудня-13 грудня

Публічне обговорення двох законопроектів «Про телекомунікації», запропонованих народними депутатами В.Пустовойтенком і Ю.Луценком, мало вельми корисне продовження...

Олександр Баранов
Олександр Баранов

Публічне обговорення двох законопроектів «Про телекомунікації», запропонованих народними депутатами В.Пустовойтенком і Ю.Луценком, мало вельми корисне продовження. Усвідомлюючи важливість ухвалення такого закону в найкоротший термін, відкинувши амбіції та нехтуючи розбіжностями, автори законопроектів вирішили об’єднати зусилля й підготували єдиний законопроект. Наступного четверга, 12 грудня, його мають винести на затвердження парламенту в першому читанні. «Круглий стіл», присвячений обговоренню цих двох законопроектів, знайшов жвавий відгук у пресі. З’явилися перші публікації, досить цікаві та змістовні. Але засмучує те, що, прагнучи «досмажити» тему, журналісти на перший план виносять законотворчі інтриги, з’ясування стосунків (мабуть, не без цього, але напевно вони не на чільному місці). Головне — навіщо потрібен новий закон, яким він повинен бути, яку модель телекомунікаційного співтовариства він має відбивати, які конкретні механізми слід запропонувати для реалізації цієї моделі?

Даєш закон про телекомунікації!

Проблема створення нового закону про телекомунікації — не данина моді (у багатьох країнах останнім часом з’явилися такі закони), а вимога часу. Прямим свідченням того є увага, яку приділяють проблемам телекомунікацій на рівні Президента, Верховної Ради, РНБО, КМУ. Які ж чинники зумовлюють необхідність ухвалення закону «Про телекомунікації»?

Темпи розвитку телекомунікацій в Україні досі були досить високими і загалом досі відповідали тенденціям суспільного й економічного розвитку країни. Поява протягом останніх десяти років великої кількості інвестицій на досить солідну загальну суму стала результатом зяючої порожнечі на ринку пропонування телекомунікаційних послуг на початку й у середині 90-х років минулого століття. Ситуація ускладнилася за останніх чотири-п’ять років, коли оператори зв’язку зіштовхнулися з тим, що: номенклатура неосвоєних послуг вичерпується; стелі платоспроможності громадян України за телекомунікаційні послуги практично досягнуто; час малобюджетних проектів минає; домінуючий оператор усвідомив, що втрачає частину ринку. На порядок денний почали виходити проблеми якості, зручності, комплексності й вартості телекомунікаційних послуг. Виникає потреба будівництва відповідних технологічних інфраструктур у різних регіонах країни. Розвиток уповільнився, ринок телекомунікацій перебуває в тривожному очікуванні — для залучення серйозних інвестицій, просто для реалізації діяльності в цій галузі необхідна ясність перспектив, зокрема законодавчих. Ситуація загрожує суспільному й економічному розвитку країни, поки що, можливо, ще не цілком явно, але вже цілком відчутно.

Орган державного управління в галузі зв’язку (Держкомзв’язку) змушений працювати в суперечливих умовах. З одного боку, на нього покладено завдання всемірного розвитку галузі телекомунікацій, а це означає, передусім, стимулювання розвитку ринку телекомунікаційних послуг у країні на умовах рівноправного становища всіх суб’єктів (на сьогодні видано понад тисячу ліцензій на здійснення діяльності в галузі зв’язку). А з другого — Держкомзв’язку зобов’язаний докладати всіх зусиль для розвитку домінуючого оператора зв’язку ВАТ «Укртелеком», який забезпечує левину частку телекомунікаційних послуг у країні. Крім того, пильна увага до діяльності ВАТ «Укртелеком» із боку Держкомзв’язку пояснюється також нинішніми процесами приватизації (в управлінні Держкомзв’язку перебуває державний пакет акцій ВАТ «Укртелеком»). Держкомзв’язку став заручником ситуації: саме ця дволикість і визначає непослідовність дій, у чому останнім часом його дедалі частіше звинувачують.

Поява нових видів телекомунікаційних послуг (Інтернет, IP-телефонія й інші), стрімке наростання проблем конвергенції телекомунікаційних технологій, необхідність забезпечення рівних умов для діяльності суб’єктів телекомунікаційного ринку в умовах природної і технологічної обмеженості ресурсів (частотного, номерного тощо), бажання повніше захистити інтереси споживачів телекомунікаційних послуг з урахуванням швидкого зростання їх розмаїття і складності також потребують зміни законодавства.

Одне з найважливіших завдань, що стояло і завжди стоятиме перед галуззю зв’язку, — це забезпечення населення на всій території країни соціально значимими послугами зв’язку, так званими універсальними телекомунікаційними послугами. В умовах монооператора, та ще й державного, розв’язання проблеми бачилося досить простим: план — гроші — будівництво — універсальні послуги. Однак ахіллесовою п’ятою такого алгоритму виявилися гроші — на розвиток власних грошей бракувало, а бюджетних не давали. Тож необхідно створити законодавчий механізм, що стимулював би розвиток надання універсальних послуг, а не обмежуватися декларативним закликом про «необхідність розвитку передусім соціально значимих послуг зв’язку...», як у нині чинному законі «Про зв’язок». При цьому не можна забувати, що без залучення інвестицій, хоч іноземних, хоч місцевих, годі й говорити про серйозні, масштабні проекти з упровадження сучасних телекомунікаційних технологій. А інвестор просить одного: визначених законом досить прозорих, зрозумілих, стабільних правил поведінки на ринку, які не потребували б додаткового тлумачення.

Ми не перша і не єдина держава, заклопотана і розвитком телекомунікацій, і створенням відповідного законодавства. Тож нас повинен цікавити досвід передусім тих країн, у яких успішно розв’язано проблеми переходу від державної монополії до ринку, у яких використовуються ефективні механізми боротьби з негативними проявами монополізму. Ясна річ, найцікавіший для нас досвід європейських країн — Німеччини, Англії, Польщі й інших. Але бажано придивитися й до моделей телекомунікаційної галузі у США, Японії, Кореї. Слід відзначити, що в цих країнах законодавчі системи в телекомунікаційній сфері побудовано на таких принципах — сталий розвиток телекомунікацій, загальнодоступність якісних універсальних послуг, захист прав споживачів телекомунікаційних послуг, ефективна конкуренція, рівноправність суб’єктів ринку різних форм власності, сприяння інвестиціям. Напевно, не варто винаходити велосипед. Названі принципи треба покласти в основу законопроекту, який, безперечно, повинен спиратися на існуюче українське законодавче поле, але при цьому не фетишизуючи принцип його непорушності. Якщо потрібні зміни в чинних законах, то їх необхідно вносити.

До найбільш чутливих, із погляду розвитку телекомунікацій, законодавчих проблем слід зарахувати: розмежування повноважень державного управління й державного регулювання у сфері телекомунікацій; забезпечення незалежності регуляторного органу; ліцензування; універсальні послуги; тарифи; розвиток телекомунікаційних мереж і взаємодія операторів; стандартизація та сертифікація; регулювання використання обмежених ресурсів.

Розмежування повноважень і незалежність

У світі відомі три основні моделі державного впливу на сферу телекомунікацій: функціонує тільки орган державного управління, функціонує тільки орган державного регулювання, одночасно функціонують органи державного управління й регулювання. При цьому іноді як перехідний варіант у рамках першої моделі функції регулювання покладаються на орган державного управління (це фактично відповідає нинішній ситуації в Україні). Останніми роками найбільше поширення отримала третя модель — нею користуються понад сто країн. Запорукою її ефективності є правильний розподіл повноважень, зон відповідальності і впливу державних органів у сфері телекомунікацій.

У чому ж основна відмінність між функціями управління й регулювання? Управляти — це відповідати за результати діяльності об’єкта управління. Це означає досить жорстке виконання об’єктом управління керівних указівок і реагування на різні форми впливу керівництва. По суті, управління має вертикальну, ієрархічну природу відносин. При регулюванні природа відносин інакша — горизонтальна і плоска. Регулювання передбачає встановлення рамкових правил поведінки в певній сфері відносин, у межах яких суб’єкти регулювання вільні робити все, що хочуть і як хочуть. І тільки порушення цих правил може призвести до санкцій. Орган регулювання відповідальний не за кожен окремий об’єкт регулювання, а за стан усієї сфери регулювання.

На вже згадуваному «круглому столі» пропонувалося замість Держкомзв’язку створити орган регулювання. Сьогодні це робити недоцільно. Крім телекомунікацій як виробничої сфери, ще є пошта, фельдзв’язок, спецзв’язок, науково-дослідні інститути, навчальна інфраструктура, які поки що на сто відсотків — державна власність. ВАТ «Укртелеком» за будь-якого розкладу приватизації матиме частину акцій у державній власності, якою повинен управляти компетентний державний орган управління. Крім того, необхідно, щоб у системі державної виконавчої влади була структура, яка виконувала б функцію реалізації державної політики в галузі зв’язку, готувала пропозиції щодо формування цієї політики в Україні, організовувала використання системи телекомунікацій в умовах надзвичайних ситуацій тощо.

Тож на даному етапі ефективне здійснення функцій регулювання в телекомунікаціях можливе лише за умови створення автономного органу регулювання з передачею йому частини нинішніх функцій Держкомзв’язку. Особливу увагу при цьому слід приділяти забезпеченню незалежності цього органу від суб’єктів телекомунікаційного ринку, від уряду, від адміністративного впливу. Світова практика розробила рецепти забезпечення такої незалежності. Це механізм спільного (Президентом і парламентом) призначення керівників органу регулювання на тривалий фіксований термін (5—7 років). Варіанти такого механізму в нас відомі. Потрібно лише детально виписувати в законі процедуру призначення, щоб не створювати правового вакууму в разі відмови однієї зі сторін виконувати необхідні дії. Крім того, необхідно реалізувати принцип службової недоторканності, який полягає в тому, що керівників можна звільнити від виконання їхніх обов’язків тільки внаслідок порушення ними закону, у зв’язку з закінченням терміну повноважень, за станом здоров’я.

Незалежність також визначається тим, що відповідні функції можуть реалізовуватися виключно органом регулювання, а його рішення обов’язкові для виконання й можуть бути оскаржені лише в судовому порядку. І, певна річ, справжня незалежність немислима без наявності гарантованих механізмів фінансування здійснення функцій із достатнім бюджетом. При цьому слід враховувати, що для цього орган регулювання повинен мати певний апарат із відповідними регіональними представництвами. Незалежний орган регулювання у сфері телекомунікацій одержав назву Національної комісії з питань регулювання зв’язку (НКРЗ). Нижче розглянемо питання розподілу конкретних повноважень між органом державного управління й НКРЗ.

Ліцензування

Це один із найважливіших механізмів регулювання ринку. Принципово в телекомунікаціях можна ліцензувати здійснення певних видів діяльності й використання природно або технологічно обмежених ресурсів (частотний, номерний тощо). Країни з розвиненим телекомунікаційним ринком практично перейшли до ліцензування саме обмежених ресурсів. А в нас необхідно на певний час зберегти ліцензування певних видів діяльності. Телекомунікації призначені для задоволення суспільно необхідних і гарантованих Конституцією потреб — одержання й розповсюдження інформації, гарантування інформаційної безпеки, тож на операторів необхідно покласти певні зобов’язання, а це можливо лише в рамках механізму ліцензування виду діяльності.

Необхідність обмеження кількості індивідуальних ліцензій пов’язана з особливостями нашого, поки що молодого, телекомунікаційного ринку. Телекомунікації — у цілому капіталомістка сфера. Особливо це стосується проектів з упровадження нових технологій у масштабах усієї країни: проектні роботи, устаткування, будівництво коштують великих грошей, а моральний термін життя цього устаткування в сучасних умовах досить стислий. Динаміка зростання кількості споживачів не завжди спроможна забезпечити повернення вкладених коштів за кілька років. А коли операторів багато — споживачі цих послуг розподіляються між ними. Доход кожного з операторів не великий, а повертати вкладені гроші треба! Як? Вихід один — збільшувати тарифи за послуги! А це, у свою чергу, обмежує доступ до цих послуг широких верств населення. Зачароване коло. Тож, з огляду на сьогоднішній стан українського телекомунікаційного ринку, необхідно залишити можливість обмежувати кількість ліцензій на окремі види діяльності. Це зовсім не означає уникання конкуренції. Йдеться про створення привабливих умов для інвестицій у конкретні сегменти ринку з поступовим збільшенням кількості операторів у ньому.

Тому загалом краща модель ліцензування, запропонована В.Пустовойтенком, залишилася в об’єднаному законопроекті. Цю модель виписано досить докладно й конкретно з максимальним наближенням у цих питаннях до закону прямої дії. З урахуванням того, що на ринку телекомунікацій спостерігається дуже висока динаміка змін і навіть зміни технологій, їх конвергенції, було б доцільно визначення видів ліцензій та їх кількості на конкретні види діяльності передати в юрисдикцію НКРЗ. У низки фахівців така пропозиція може викликати побоювання через можливу необ’єктивність дій НКРЗ. Гласні процедури ухвалення рішень щодо ліцензування є гарантією того, щоб такі побоювання не справдилися. Давайте дивитися на себе як на європейську державу, не тільки говорити, що ми хочемо в Європу, а щось робити для цього. Адже вчинили обидва автори законопроектів по-європейськи, запропонувавши, по суті, дозвільну систему на діяльність у сфері телекомунікацій.

Особливу увагу треба звернути на процедуру позбавлення ліцензії, що автоматично призводить до позбавлення споживачів можливості користуватися телекомунікаційними послугами цього оператора. А коли оператор є територіальним монополістом — взагалі до неможливості користуватися такою послугою. Ймовірні шляхи розв’язання цієї проблеми — процедура використання примусової концесії інфраструктури оператора, що завинив, іншим оператором, який того захоче. Кореспондується з цією проблемою і проблема банкрутства телекомунікаційних операторів.

Універсальні послуги

Телекомунікаційні послуги поділяються на універсальні й інші. Таким чином підкреслюється особлива значимість універсальних послуг. Справді, універсальні послуги, як їх визначено в законопроекті, мають включати послуги телефонного зв’язку, зокрема довідкових служб, послуги зв’язку з допомогою таксофонів і переговорних пунктів, а також телеграфного зв’язку.

Аналіз змістової частини цих послуг свідчить, що йдеться передусім про можливість доступу до телекомунікаційної мережі загального користування з допомогою або громадських (таксофонів і переговорних пунктів), або індивідуалізованих засобів зв’язку (службові, квартирні телефони). А решта з названого — організація довідкових служб — зовсім не справа зв’язківців. Якщо процес упровадження простої послуги телефонного зв’язку в нашій країні, та й не тільки в нашій, тривав десятиліттями, то впровадження нових телекомунікаційних послуг відбувається значно швидше, а їхня соціальна затребуваність зростає. Тож було б доцільно в законі дати визначення універсальних послуг як соціально-необхідного пакета телекомунікаційних послуг, можливо, навіть із тим переліком, що зазначений у законопроекті, але надати право НКРЗ розширювати в майбутньому цей перелік своїм рішенням.

Прагнення виділити універсальні послуги має під собою дуже важливе соціальне й економічне підгрунтя. Про перше ми вже говорили — все населення країни по всій її території повинно мати можливість підключитися до телефонної мережі загального користування, а на порядку денному — і до телекомунікаційної мережі загального користування. Це можна було б легко здійснити за наявності грошових ресурсів.

Ринок телекомунікаційних послуг, як і будь-який інший, має свою сегментацію. Зокрема можна виділити ринок місцевого телефонного зв’язку, міжміського й міжнародного. У такій самій послідовності по висхідній іде й дохідність цих сегментів. Місцевий зв’язок надається на межі рентабельності, особливо коли йдеться про сільську або гірську місцевість. Особливо високу дохідність має міжміський і міжнародний телефонний зв’язок. З іншого боку, видатки на підтримку інфраструктури цих сегментів перебувають в оберненій пропорції — дуже великі експлуатаційні витрати на місцеву телекомунікаційну мережу, найменші — на міжнародну. Таким чином, сама собою напрошується пропозиція — за рахунок доходів високорентабельних послуг міжнародного й міжміського телефонного зв’язку фінансувати розвиток місцевої телекомунікаційної мережі. Це й називається перехресним субсидуванням, явище загалом настільки негативне, що законодавець у чинному законі «Про зв’язок» спеціальний виняток увів тільки для універсальних послуг і дозволив таке субсидування.

Проте, крім покриття видатків на експлуатацію місцевих телекомунікаційних мереж, їх ще необхідно розвивати, будувати там, де їх немає або де їхні ресурси обмежені. Інакше стає пустопорожньою розмова про універсальні послуги на всій території України.

Крім технологічної доступності універсальних послуг висувається вимога їхньої економічної доступності. У буквальному значенні слова сказано: «...незалежно від матеріального становища», майже як одержання послуг без грошей. Мені здається, що це було написано зі шляхетного бажання зробити доступними послуги телефонного зв’язку для всіх, але, на жаль, не за рахунок економічних механізмів. На щастя, це лише слова, оскільки далі в законопроекті вживаються слова «ціна послуги», «тариф», «граничний тариф».

Щоб стимулювати підтримку й розвиток універсальних послуг, в об’єднаному законопроекті пропонується дуже проста й наочна схема. Половину прибутку й ПДВ оператор, що надає універсальні послуги, залишає на своєму рахунку для компенсації їхньої збитковості та для їх розвитку. Крім того, пропонується зниження терміну амортизації устаткування, що в принципі призводить до подорожчання послуг. Інакше кажучи, пропонується механізм прихованого внутрішнього перехресного субсидування. Попри простоту ідеї, очевидна складність її реалізації — проблема поділу різних видів діяльності, послуг, амортвідрахувань тощо, обчислення всього цього й урахування в реінвестиціях. Крім того, недоліком такого підходу є те, що процес розширення географії універсальних послуг стає некерованим, його віддають на відкуп операторам.

Привабливішим видається механізм, запропонований Ю.Луценком, — формування Фонду універсальних послуг, наповнюваного за рахунок відрахувань від доходів операторів. Кошти Фонду на конкурсних засадах виділяються операторам для компенсації діяльності з надання універсальних послуг і для їх розвитку. З погляду розвитку географії універсальних послуг, цей механізм кращий: по-перше, з’являється можливість цілеспрямовано розвивати універсальні послуги по території країни; по-друге, операторам на розвиток місцевої телекомунікаційної мережі на умові неповернення дають «живі гроші», отже, з’являється можливість зменшувати вартість цих послуг; по-третє, такий механізм працює в інтересах усіх операторів, зокрема й тих, хто не займається телефонією, адже розвивається місцева абонентська мережа доступу для всіх видів телекомунікаційних послуг. У цьому випадку замість внутрішнього субсидування застосовується зовнішнє, більш демократичне, відкрите, яке створює рівні стартові умови для всіх операторів, охочих надавати універсальні послуги.

Відрахування від доходів операторів у Фонд універсальних послуг, оскільки їх негативно сприймають, можна було б замінити фіксованим відрахуванням від уже сплачуваних операторами ПДВ, податку на прибуток. Фонд повинен бути складовою частиною державного бюджету, що дозволить зробити витрачання його коштів підзвітним контрольним органам. З урахуванням стратегічної важливості розвитку телекомунікацій, можна передбачити спеціальний механізм автоматичного розщеплення платежів ПДВ, податку на прибуток і наповнення Фонду безпосередньо в процесі здійснення цих платежів. При визначенні нормативів відрахування можна скористатися механізмом, запропонованим депутатом Ю.Луценком.

Граничні тарифи

Рівень граничних тарифів для універсальних послуг законопроекти пропонують розробляти й затверджувати НКРЗ. Оскільки рівень граничних тарифів нині не є суто економічною категорією і визначається з урахуванням соціальних аспектів цього питання, було б бажано залишити механізм узгодження з Міністерством економіки. Справді, встановлення тарифів на соціально значимі послуги потребує врахування дуже багатьох чинників, які не завжди можуть бути в розпорядженні фахівців НКРЗ. Але те, що пропозиції стосовно граничних тарифів готуватиме НКРЗ, дозволить відбити думку ринку телекомунікацій із цього приводу. І все-таки закон повинен установити часові рамки дії такого механізму, приміром протягом трьох-п’яти років. По завершенні цього терміну повноваження з розробки й затвердження граничних тарифів на універсальні послуги цілком перейдуть до НКРЗ.

Взаємодія

З огляду на специфіку функціонування системи телекомунікацій, одним із найважливіших питань є взаємодія операторів. Особливо це стосується взаємин монопольних (домінуючих) операторів з іншими операторами. Об’єднаний законопроект передбачає, що визначатиме монополістів у телекомунікаціях Антимонопольний комітет відповідно до законодавства. Але, крім цього, пропонується, що той-таки Антимонопольний комітет регулюватиме й діяльність цих монополістів! Навіщо ж було город городити?

Регламентація питань взаємодії всіх без винятку телекомунікацій різного функціонального призначення треба максимально прописати в законі, зокрема й питання взаємодії мереж кабельного телебачення й телекомунікаційних мереж загального користування. Слід звернути увагу на необхідність офіційного чіткого регламенту розгляду питань взаємодії в НКРЗ.

Автори законопроекту не приділили достатньої уваги питанням оплати за взаємопідключення, залишивши це на розсуд самих операторів. Аби внеможливити неявну відмову домінуючих операторів від підключення до своїх мереж інших операторів за рахунок завищення сум оплати, запропоновано встановити тарифи на підключення. Як то кажуть, із однієї крайності в іншу. НКРЗ повинна чітко визначити принципи й методику визначення суми такої оплати з урахуванням наявності компенсацій або субсидій на реалізацію універсальних послуг, особливостей побудови мереж тощо.

Частотний ресурс

Питання регулювання використання частотного ресурсу, включені в законопроект, практично повторюють положення нині чинного Закону «Про радіочастотний ресурс України». На жаль, у намаганні, напевно, скоротити текст законопроекту, пропущено кілька досить важливих положень цього закону. Приміром, економічні питання використання радіочастотного ресурсу, особливості застосування радіочастотного ресурсу різними категоріями користувачів, боротьба з перешкодами тощо. Крім того, треба відзначити, що правозастосувальний досвід використання цього закону дає підстави для внесення певних змін. Зокрема це стосується взаємин із телерадіоорганізаціями при сплаті за використання радіочастотного ресурсу, більш чіткої регламентації питань радіочастотного моніторингу й іншого.

Напевно, авторами законопроектів рухало бажання здійснити певну кодифікацію законодавства в галузі зв’язку, що загалом похвально. Але в такому разі необхідно виписувати загальні регулюючі законодавчі норми з наступною деталізацією їхніх особливостей для конкретних сфер застосування. На жаль, у законопроекті цього немає. Приміром, у статтях, що визначають права та обов’язки операторів телекомунікацій, не відбито особливостей, пов’язаних із використанням радіочастотного ресурсу, тоді як досить великий сегмент послуг телекомунікацій надається саме з застосуванням радіотехнологій. Тож бачиться два можливих варіанти розвитку подій. Або найсерйознішим чином доопрацювати законопроект у контексті використання радіочастотного ресурсу, або залишити питання регулювання використання радіочастотного ресурсу в рамках чинного закону «Про радіочастотний ресурс України».

Загальні питання

Для гарантування дієвості закону необхідно скрупульозно переглянути законопроект із погляду забезпечення чіткої кореляції визначених у статтях чиїхось конкретних прав із чиїмись конкретними обов’язками. Якщо, приміром, НКРЗ має право зажадати від операторів вичерпну інформацію про встановлені ними тарифи, то й законом має бути встановлено, що оператори зобов’язані надати таку інформацію в конкретний термін. А встановлені обов’язки для будь-яких суб’єктів цього закону повинні кореспондуватися з їхньою відповідальністю за невиконання цих обов’язків. Відповідальність може бути не тільки адміністративною чи кримінальною, а й економічною. Причому все це має бути по змозі визначене в законі без використання хибної практики посилання на норми іншого законодавства, яких часто не існує. Загалом закон про телекомунікації треба якомога максимально сформувати як закон прямої дії.

Ефективність функціонування НКРЗ значною мірою залежить від чіткості організації її роботи. У законопроекті практично не виписано статусу керівників НКРЗ та працівників апарату, принципів формування організаційної структури, наявності регіональних представництв, функцій наглядових органів та їхнього статусу тощо.

Фінансування діяльності НКРЗ повинно здійснюватися з державного бюджету й максимально забезпечувати його незалежність. При цьому треба визначити параметри обсягів цього фінансування й механізм його формування. Найкращою в цьому сенсі бачиться схема, запропонована Ю.Луценком, але вона не ввійшла в об’єднаний законопроект. А щодо джерел формування бюджету НКРЗ, то видається доцільним робити це за рахунок відрахування від сплачуваних операторами ПДВ й податку на прибуток. Бюджету НКРЗ має вистачати на фінансування центрального апарату, регіональних представників і системи державного нагляду. Система нагляду повинна фінансуватися виключно з бюджету без використання елементів госпрозрахунку, але в обсягах, достатніх як для адміністративних видатків, так і для технічного розвитку. Така схема фінансування робить НКРЗ економічно зацікавленою в підвищенні ефективності ринку телекомунікацій.

Для забезпечення дієвості НКРЗ необхідно законодавчо встановити для неї право затвердження нормативно-правових актів, обов’язкових для виконання всіма суб’єктами ринку телекомунікацій. А для всіх згаданих у законопроекті нормативних актів (положень, регламентів тощо) треба чітко встановити рівень компетентності їх затвердження.

Участь громадськості в процесі прийняття рішень бачиться дуже важливим чинником забезпечення їх максимальної об’єктивності. Тож пропозиція створення при НКРС телекомунікаційної ради є доцільною. Але явно нелогічно те, що в процесі затвердження членів цього органу братиме участь орган державного управління у сфері телекомунікацій. Ще більш нелогічно те, що рішення НКРС, приміром, стосовно регулювання в галузі телекомунікацій, використання номерного ресурсу, приймаються за узгодженням із телекомунікаційною радою. Таким чином, громадський орган, не несучи ніякої відповідальності, фактично прийматиме важливі рішення. А як же з принципом незалежності НКРС? Телекомунікаційна рада має бути тим, чим вона має бути — консультативно-експертним органом.

Досвід свідчить, що нові організації починають ефективно працювати мінімум через рік після їх створення. Цей час потрібен для вирішення організаційних питань розміщення, оснащення, набору співробітників, налагодження взаємодії між ними тощо. Вимоги до кадрового складу НКРС, починаючи з перших керівників і закінчуючи фахівцями, повинні бути дуже високими як із фахового погляду, так і з морально-ділового. Адже мало ухвалити хороший закон, треба його ще й правильно виконувати. Отже, щоб можна було запрошувати на роботу досвідчених фахівців, було б доцільно посадові оклади в НКРС установлювати з урахуванням середньої заробітної плати в галузі. Крім того, на часовий чинник у випадку з НКРС впливає й те, що необхідно напрацьовувати великий пакет нормативних документів, які мають бути затверджені після ухвалення закону. Хоча їх створюватимуть не на порожньому місці (нині є велика кількість нормативних галузевих документів), але багато з них потребують переосмислення в зв’язку з ухваленням закону. Тож було б доцільно, не чекаючи остаточного ухвалення закону Верховною Радою України, уже після першого читання законопроекту створити НКРС. Завдяки цьому можна виграти час, який і так уже втрачено.

Законопроекти, запропоновані народними депутатами В.Пустовойтенком і Ю.Луценком, були досить близькі за ідеологією, за підходами до регулювання у сфері телекомунікацій і організації цього регулювання, хоча й мали окремі принципові розбіжності. І все-таки автори законопроектів пішли на їх об’єднання. Такий приклад слід було б наслідувати й усім іншим охочим внести свою лепту в законотворчість.

Ми мусимо розуміти: якщо найближчим часом не зможемо створити законодавчого середовища, яке стимулюватиме розвиток телекомунікацій в Україні, то зіштовхнемося з реальною небезпекою трагічного гальмування процесу розвитку одного з найважливіших секторів економіки.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1288, 28 березня-3 квітня Архів номерів | Останні статті < >
Вам також буде цікаво