Черешневий сад

Ті, хто сумнівається, що розвиток садівництва в Мелітополі почався з партійної постанови 1930 року, загалом, цілком праві. Сталося це набагато раніше, причому так давно, що в історії зовсім стерлося ім’я відчайдушного ентузіаста, котрий вирішив на піщаних грунтах, де дерева зроду-віку не росли, закласти сад. Наполегливість і працьовитість узяли гору, і на початку XIX століття виробництво фруктів у краї стало одним із серйозних видів підприємницької діяльності. Насамперед завдяки старанням двох мелітопольців — Амадея Фелібера та Андрія Карвацького.

Ім’я Фелібера в Мелітополі досить відоме. Насамперед за назвою престижного заміського ресторану «Дача Фелібера», який розташувався у його колишньому маєтку. Втім, на цьому дані про уродженця Франції, на жаль, вичерпуються. Мало хто знає, що він був поміщиком, чиє вівчарське господарство в Атманаї (нині Акимівського району) славилося не лише на півдні, а й у всій царській Росії. А тут, у Мелітополі, Фелібер з не меншим ентузіазмом займався садівництвом. Цим же захоплювався і його сусід — земський лікар Андрій Карвацький. Втім, якщо бути точним, Андрій Васильович більше уваги приділяв вивченню цілющих властивостей місцевої мінеральної води. У саді ж і на виноградниках господарювала в основному дружина Дарина Михайлівна.

Наскільки діяльність садівників-ентузіастів була успішною, можна судити хоча б з того, що до Першої світової війни у Парижі працював магазин, який торгував мелітопольською черешнею.

Черговий етап розвитку садівництва в Мелітополі нерозривно пов’язаний з ім’ям Михайла Сидоренка. Любов до професії йому передав батько, котрий служив садівником у полтавського поміщика. Закінчивши агрошколу, а потім плодоовочевий факультет сільгоспінституту, молодий агроінженер мріяв присвятити себе науці. Проте від направлення в аспірантуру довелося відмовитися. Сидоренка викликають у ЦК КПУ, і перший секретар Олексій Постишев доручає йому розведення садів на Мелітопольщині.

Після двох війн від колишнього процвітання там лишилися тільки спогади. До 1930 року садівничий потенціал Мелітополя обмежувався опорним пунктом дослідної станції з п’ятьма науковцями і 30 гектарами саду. І хоча економічна ситуація в країні була далеко не найкращою, галузь набрала небачених темпів розвитку. У районі щороку закладалося по 400 гектарів садів. До 1938 року їхня площа вже становила близько 6 тис. га.

На жаль, усю цю колосальну роботу перекреслила чергова війна. За час окупації в краї було знищено не лише 8 тис. га садів і виноградників, а й усі розсадники. Садівницьку станцію, по суті, стерли з лиця землі.

Здавалося б, повоєнне лихоліття — не найсприятливіший час для відродження садівницької галузі. Проте особисто Микита Хрущов клопочеться про дострокову демобілізацію М.Сидоренка і відновлення його на посаді директора дослідної станції. У жовтні 1945 року Михайло Федорович повертається в Мелітополь, і вже до 1952 року довоєнні площі плодових насаджень у районі було цілком відновлено. На базі станції було створено річну школу садівників, а 1972-го — науково-дослідний інститут садівництва Півдня України. Турбота про його заснування і розвиток стала сенсом життя заслуженого діяча науки, заслуженого агронома України, Героя Соціалістичної Праці Михайла Федоровича Сидоренка.

— Згадую серпень 1989 року, останнє літо в житті батька, — розповідає син ученого Михайло Михайлович. — Тяжко хворий, докладаючи багато зусиль, він перейшов дорогу і, спираючись на мене, дуже повільно пішов у сад. Пересуваючись від дерева до дерева, часто зупинявся, про щось говорив із ними, торкався гілочок, гладив їх руками. Сльози прощання текли з його очей...

Цю зворушливу сцену, звичайно, найпростіше вважати старечою сентиментальністю. Та занадто вже примітивне пояснення. Адже відомий садівник не гірше за інших розумів і бачив, як на державному рівні галузь дедалі наполегливіше намагалися подати як такий собі легкий агрожанр. Звідкись з’явилася норма, що в Україні на 100 га ріллі має припадати 2,5 га саду в Поліссі і 1,5 — на півдні. А пояснення, що це дуже трудомістка галузь, яка передбачає наявність розвиненої інфраструктури (транспортних мереж, баз зберігання, переробки), просто не брали до уваги.

Країна переймалася виконанням продовольчої програми, визначивши пріоритетами зернове господарство і тваринництво. А фрукти — це так, десерт, який погоди не робить. От лише цікаво, з якого це дива в роки тоталітаризму, коли проблема забезпечення продовольством була набагато актуальнішою, садівництву приділяли таку пильну увагу?

Відповідь на це запитання, напевно, добре відома... лікарям. Як, утім, і кожній бодай трохи освіченій людині, для якої не секрет, що фрукти, по суті, є одними з найкращих природних ліків, оскільки містять до 1,5 тис. різноманітних вітамінів і ферментів. І медична статистика встановила чітку залежність: зниження рівня споживання фруктів викликає неминуче зростання онкологічних, серцево-судинних захворювань і в цілому скорочує тривалість життя. Тому зовсім не випадково громадяни розвинених країн споживають від 108 до 162 кг фруктів на рік. За часів Радянського Союзу ця норма становила 114 кг, потім була зменшена до 90. 1995 року український Кабмін вважав за доцільне знизити показник до 65 кг (на 35 кг нижче загальносвітової норми).

Що вийшло в результаті? За даними Держкомстату, реальне споживання фруктів у 2004 році становило 34 кг на душу населення. Тоді як згідно зі статистикою Міністерства охорони здоров’я, у 1998 році в Україні було продано лікарських засобів на суму 500 млн. дол., 2004-го — 1,05 млрд., а 2005-го — близько 1,3 млрд. дол. От вам і «легкий агрожанр», точніше, наслідки легковажного до нього ставлення.

Чи варто дивуватися, що, крім заморських бананів, на вітчизняному ринку зараз правлять бал імпортні яблука вартістю 7—8 грн. за кілограм. Ті самі, які польські фермери оптом поставляють нам по 1,5 грн. Звісно, не в збиток собі, оскільки 50—70% державної дотації у собівартості сільгосппродукції для європейських аграріїв — звичайна річ.

Такий парадокс, погодьтеся, просто не вкладається в рамки здорового глузду. Адже відомо, що грунтово-кліматичні умови більшості південних районів України надзвичайно сприятливі для розвитку садівництва. Та й на наявний науковий потенціал гріх нарікати. Мелітопольські вчені, наприклад, провели порівняльний експеримент, заклавши два сади. Один — із використанням зарубіжних саджанців і технології вирощування, а другий — із застосуванням своїх саджанців і методик догляду. У результаті виявилося, що вітчизняний сад перевершив зарубіжний за врожайністю на 15,6%, а за термінами окупності — майже вдвічі.

Коли в Мелітополі організовували дослідну станцію, вага однієї ягоди черешні становила три грами. Зараз плоди сортів, виведених мелітопольськими вченими, досягають 15—18 грамів. Результати роботи, звичайно, вражають. Але як бути з тим, що на розробку й випробування одного сорту черешні потрібно близько півстоліття? Тобто базу нинішніх досягнень інституту закладено кілька десятиріч тому. А в майбутньому на що сподіватися?

— Обсяг селекційної роботи ми не зменшили, — розказує директор інституту, доктор економічних наук Віталій Рульєв. — Хоча, на жаль, порівняно з 1990 роком довелося зазнати чималих втрат. Кількість співробітників скоротилася в 3,5 разу, замість 100 науковців лишилося 37. Якщо врахувати західний досвід, то настільки великий штат начебто і не потрібний. Та в тому-то й біда, що, приміряючи на себе чужий устав, у нас часом приділяють увагу лише окремим пунктам на шкоду системній цілісності. Якщо, скажімо, зарубіжні учені вивели і ліцензували новий сорт, вони отримують прибуток за його використання. У нас усе поставлено з ніг на голову. За випробування і внесення сорту до реєстру інститут зобов’язаний заплатити різним державним службам за 73 позиціями. Сума виходить чимала — близько 10 тис. грн. Це неодмінна умова для того, щоб плодорозсадники почали поширювати саджанці нового сорту. Розплідників же в області з 12 залишилося усього три. І виростили вони торік трохи більше 300 тис. саджанців. Для порівняння: 1963-го цей показник був у десять разів більшим.

Можна, звичайно, посилатися на те, що потреба в посадковому матеріалі зменшилася, — продовжує директор. — Та коли не лукавити, треба визнати, що цей вид виробництва просто перемістився в приватний сектор, котрий, як відомо, обходиться без будь-якого контролю й оподаткування. Тільки що ж це за підсобне господарство, де вирощується по 20—40 тис. саджанців на продаж? Не кажучи вже про те, що цей посадковий матеріал найчастіше просто не відповідає заявленій якості. От і судіть самі, яке майбутнє очікує вітчизняне садівництво.

Інститут у Мелітополі від початку створювали як потужний комплекс, що має власну виробничу базу. Проте під час проведеного кілька років тому реформування колись єдину структуру розділили на два фінансово незалежні суб’єкти: НДІ і дослідне господарство «Мелітопольське». Як і слід було очікувати, це не принесло жодної користі. Навпаки, знадобилося чимало зусиль, щоб уберегти від банкрутства створювану роками науково-виробничу базу. Тепер у розпорядженні вчених 71 га землі і купа проблем, пов’язаних із пошуком коштів на її обробку. Адже закладання гектара саду коштує недешево — близько 40 тис. грн. Тому, як сумно жартує директор інституту, науковою діяльністю доводиться займатися винятково у вільний від роботи (точніше, від господарських турбот) час.

Та й у дослідного господарства проблем не поменшало. Усе ж таки 160 га селекційно-гібридних насаджень, включно з вітчизняним генофондом, підприємство змушене утримувати собі на збиток. Доводиться сподіватися лише на те, що нинішні керівники інституту і підприємства — люди розсудливі, здатні підпорядкувати особисті амбіції інтересам спільної справи.

Загалом «Мелітопольське» володіє 1700 гектарів, половину яких займають сади. Подібних господарств, які мають таку площу плодових насаджень в одному масиві, немає не лише в Україні, а й у Європі. Та й за виробничими показниками серед вітчизняних садівницьких господарств йому теж немає рівних. Достатньо сказати, що торік врожайність садів «Мелітопольського» становила 144 центнери з гектара, тоді як у середньому по країні вона досягла усього 14 центнерів.

Основний прибуток підприємству дає виробництво фруктів: яблук, персиків, абрикосів, черешні. Торік їх удалося зібрати майже 8 тис. тонн, забезпечивши рентабельність сільгоспвиробництва на рівні 37%.

— Під керівництвом мого попередника, заслуженого агронома України, Героя Соціалістичної Праці Івана Ігнатійовича Мамаєва, котрий очолював господарство понад 20 років, було створено потужну виробничу базу, — розповідає директор «Мелітопольського» Юрій Єрещенко. — Але вплив економічної кризи в країні виявився таким значним, що підприємство опинилося на межі виживання. На той час головним завданням було зберегти колектив. Адже успіх у садівництві насамперед залежить від кваліфікованих фахівців. Тому довелося зайнятися непрофільною діяльністю: вирощуванням капусти, помідорів, огірків, соняшника, пшениці. Завдяки цьому і вижили. Зате тепер у нас черга бажаючих улаштуватися на роботу. І не лише з навколишніх сіл, а й з інших областей. Однак сезонних робітників ми залучаємо лише на період збирання врожаю, а доглядають за садом штатні працівники. Оскільки без ретельного дотримання технології заняття садівництвом буде марною тратою часу.

На тлі руїни, яку все ще ніяк не подолає вітчизняне сільське господарство, стан справ у «Мелітопольському» воістину тішить око. Як і належить провідному господарству галузі, на підприємстві приділяють пильну увагу впровадженню технологічних нововведень. А вони, як відомо, передбачають витрати. І часом чималі. Наприклад, будівництво системи зрошення на одному гектарі обходиться майже в 20 тис. грн. Але це в тому разі, якщо використовувати імпортні системи. У «Мелітопольському» ж їх виготовляє свій гідротехнічний відділ. Крім того, що системи обходяться в 2—2,5 разу дешевше, вони ще й простіші і надійніші в експлуатації.

Якщо врахувати, що зрошенням у господарстві охоплено майже 750 га, економічний ефект дуже вражаючий. Як, до речі, і впроваджена практика дворічного вирощування саджанців у розпліднику. Завдяки цьому нововведенню не тільки скорочуються витрати на закладання саду, а й плодоносіння настає на рік раніше.

— Як і сільське господарство в цілому, садівництво надто залежить від погоди, — каже Юрій Миколайович. — Цього року, наприклад, мороз сильно пошкодив персикові насадження. Швидше за все, їх доведеться викорчовувати. А це значить, що врожай із цих площ вдасться одержати лише через чотири-п’ять років після закладання нового саду, утримання якого потребує чималих сил і коштів. Нічого не вдієш, така специфіка нашої роботи. І якщо торік ми витратили 1,6 млн. грн. на закладання молодих садів, то на віддачу доводиться розраховувати лише через кілька років. Це раніше держава фінансувала роботи із закладання багаторічних насаджень. Однак ще з часів Союзу від цієї практики відмовилися. Тому в підприємницькому середовищі і немає бажаючих вкладати капітали в галузь, яка схильна до серйозних ризиків. А система страхування хоча формально й існує, але з такими умовами і процентними ставками, що краще б її взагалі не було.

У 60—70-х роках Мелітопольський район щороку виробляв 10—12 тис. тонн черешні. Головним завданням садівників на той час було виростити врожай. Зараз не менш важливим залишається питання — що з нею робити далі? Старі схеми збуту зруйновано, а надійні нові так дотепер і не створено. Переробних підприємств в окрузі не залишилося. Правда, у Мелітополі є консервний завод, який має потужності з випуску 53 млн. умовних банок, але в процесі приватизації на ньому перебувало стільки нових господарів, що, зрештою, виробництво зупинилося.

Така ж жалюгідна доля спіткала і більшість спеціалізованих садівницьких господарств. Таких, наприклад, як колишній колгосп «Шлях Леніна». Колись там вирощували 800 тонн черешні. Потім у процесі реформування власності сади розпаювали. Про те, що з цього вийшло, наочно свідчать результати роботи за минулий рік, коли вдалося зібрати усього лише 50 тонн плодів. Результат цілком закономірний, адже поділений на ряди чи квартали сад — це, по суті, зруйнований цілісний комплекс, на якому неможливо повноцінно виконати необхідні виробничі технології.

З прийняттям закону про однопроцентний збір від реалізації спиртних напоїв у фонд розвитку садівництва і виноградарства у садівників з’явилася надія, що держава нарешті перейнялася їхніми сподіваннями. Проте, як незабаром з’ясувалося, цей документ не більш ніж чергова декларація. Начебто і гроші у фонд надходять чималі — близько 200 млн. грн. на рік, та лише розподіляються вони, як би це м’якше висловитися, нераціонально. Скажімо, виділять фермеру кошти на закладання саду, а наступного року догляд за ним не профінансують. У результаті дерева зачахли, а державні гроші вилетіли в трубу. От і виходить, що фонд існує вже десять років, а користі від нього практично ніякої. Зате фармацевтичний бізнес і фруктовий імпорт розвиваються випереджальними темпами.

…Мелітопольська дача Фелібера розташована в закладеному ще при колишньому власникові парку. Років 30 тому його внесли до реєстру пам’яток природи місцевого значення. Що, втім, анітрохи не впливає на недоглянутість і запустіння, які панують у парку. Кажуть, десь тут, під соснами, є непримітний горбок. Під ним — могила земського лікаря Карвацького...