Cергій ЯРЕМЕНКО: «Ми стоїмо перед дуже важливим вибором у проведенні монетарної та валютно-курсової політики, а не просто перед лібералізацією валютного ринку»

— Сергію Олександровичу, не можу не почати з головного. Поясніть, у чому суть вашого конфлікту з главою Нацбанку і що стало причиною вашої відставки?

— Я не ставив би питання про наявність якогось особистого конфлікту з Володимиром Семеновичем. Природно, за роки нашої спільної роботи в непростій економічній обстановці часом відбувалося емоційне обговорення професійних питань. Але чи можна їх назвати конфліктами?

Інша річ, що я не зміг переконати правління НБУ в неприйнятності зміни пріоритетів валютно-курсової політики, тобто відмови від політики, за якої курс є «ціновим якорем», і переходу до контролю над інфляцією монетарними методами.

— І що, це справді настільки принципово?

— Так. Бо це не просто поступова зміна умов функціонування валютного ринку, так звана лібералізація, а якісний стрибок, перехід до нової системи координат валютно-курсової та монетарної політики.

У чому суть? Використання стійкого і прогнозованого курсу як цінового якоря дає можливість економікам, які ростуть і розвиваються, підтримувати високі темпи економічного розвитку та цінову стабільність. При цьому курс виступає стабілізатором цін в очікуваннях населення і бізнес-середовища.

Натомість контроль цінової стабільності монетарними агрегатами призводить до спаду кредитної активності, зниження економічного зростання. Однак досягнення основної мети — утримання інфляції — залишається під сумнівом.

Хибною є вихідна теза — що саме зростання грошових агрегатів є джерелом інфляції. У громадській свідомості укоренилося переконання: збільшення грошової маси та виплати уряду населенню мають однаковий інфляційний ефект. Склалася думка, якій ніхто всерйоз не суперечив, що грошова емісія НБУ під купівлю валюти — це зло, із яким необхідно боротися. Хоча насправді основні джерела інфляції мають зовсім інший характер.

За нашого практично мізерного рівня монетизації економіки насичення її грошима, які надходять у банківську систему через безготівкову емісію НБУ під купівлю валюти, — це все одно, що лити воду в пісок. І це доводить практика останніх чотирьох років, коли за 40-відсоткових темпів зростання грошової маси стабільно утримувалася інфляція в однозначних цифрах, а 2002-го була навіть дефляція. Зате економіка отримувала необхідні грошові ресурси, і завдяки цьому могла підтримувати стабільно високі темпи економічного зростання. При цьому стабільний валютний курс відігравав роль дуже важливого цінового якоря, підвищуючи довіру до національної грошової одиниці. Це дозволяло підприємцям розраховувати бізнес-плани й інвестиційні проекти, а інвесторам придивлятися до країни.

— І так відбувалося доти, доки на зміну нормальним принципам управління державними фінансами не прийшли торік міркування політичної доцільності. І держава нарешті вирішила виявити дуже зворушливу турботу про широкі верстви населення...

— Навіщо ми себе обманюємо, заплющуючи очі на очевидне? Нинішня інфляція має зовсім інші, аніж монетарні, причини. Зростання цін спровокувало масоване збільшення, розпочате ще минулого вересня, бюджетних соціальних виплат, а не монетарна політика НБУ. Це підтверджує той факт, що, коли наприкінці минулого року Нацбанк у боротьбі з валютною кризою продав населенню близько 3 млрд. доларів, вилучивши з ринку 15 млрд. гривень грошової маси, ці заходи практично ніяк не позначилися на інфляції. Вона зросла тому, що одержана на руки з бюджету готівка не дістала адекватної компенсації з боку пропозиції через існування відомих внутрішніх і зовнішніх шоків.

Я не казатиму про наслідки пов’язаної з виборами торішньої політичної нестабільності, що викликала спад економічної активності. Як і про сформований наприкінці минулого року дефіцит бюджету розміром у 10 млрд. гривень. І про фінансово-банківську кризу, багато іншого. Все це позначилося на зростанні ВВП уже в першому кварталі 2005 року, в якому нічого стабілізуючого економіку не відбулося. Прийняття соціально орієнтованого бюджету, зміни в податковій, митній та інших сферах, котрі призвели до структурних змін бізнес-середовища, для підприємств ускладнилися ще й зовнішніми шоками — падінням світових цін на експортовані нами метал і хімію, і зростання на імпортовані нафту та газ. Неясності з реприватизацією призвели до подальшого уповільнення інвестицій і кредитування...

— Квітнева ревальвація відбулася саме на фоні цих подій?

— Справді, складна економічна обстановка несла в собі серйозні ризики і загрози в майбутньому. І це розуміли всі: в уряді, Мінфіні, Національному банку. Тому позиція щодо необхідності радикальних заходів, які традиційно радять в таких ситуаціях, узяла гору.

— Ви маєте на увазі МВФ?

— І МВФ у тому числі. Використовується стандартний догматичний підхід: жорстка монетарна політика і ревальвація курсу. Незважаючи на серйозні відмінності в економіках. Будь то перегріта розвинена, будь то перехідна, яка застосувала адміністративний метод підвищення соціальних виплат, тоді як уряд уже не має адміністративних важелів стримування цін. Що в Україні й виявилося у безуспішних спробах стримування цін на м’ясо, бензин, цукор.

Пропозицію залишити курс як єдиний стабілізуючий макропоказник, за непрогнозованої зміни всіх інших, не було сприйнято. Тому оцінити вплив на ту ж інфляцію фіскальних, митних й інших змін не є можливим. Як, утім, і вжитих заходів валютно-курсової політики. Правильність або хибність застосованих підходів залишилася під сумнівом.

— Та все ж місія МВФ, яка на початку серпня закінчила в Києві роботу, мала дещо іншу точку зору. І в опублікованій підсумковій заяві вона зазначила, «що зусиль НБУ із абсорбції ліквідності та лібералізації валютного ринку в першому півріччі було недостатньо для забезпечення тенденції зниження інфляції». І «для того, щоб скоротити інфляцію, банк повинен проводити політику обмеження зростання грошової бази, а також здійснити перехід до більш гнучкого обмінного курсу»...

— У чому сила позиції МВФ? Це дуже солідна міжнародна організація, із величезним апаратом і потужним інформаційним забезпеченням. Незважаючи на часті провали в практичному використанні його рецептів, думка МВФ залишається вагомою чи навіть вирішальною при виникненні складних ситуацій в окремих країнах. Тим більше що теза про важливість і значущість монетарних підходів культивується в нашій країні ще з 1993 року. І є досить популярною в середовищі нинішньої виконавчої влади, як, утім, і в стінах самого НБУ.

Політика гнучкості курсу, пропонована Україні в нинішніх умовах, означає ревальвацію. МВФ каже про гнучкий курс, значення якого буде встановлено ринком. От це й є основною проблемою: ринку у нас немає. Ринок передбачає наявність фінансових інституцій, інструментів, механізмів...

— Однак ви не можете повністю заперечувати залежність між швидкістю грошового насичення економіки й інфляцією...

— У нас переважна більшість людей вихована на монетаризмі. І ніхто не дивиться, чи прийнятними є критерії, методи, застосовувані в розвинених економіках, для української економіки, котра розвивається і формується. Усі забувають, що навіть приблизний знак не те що рівності, а навіть подоби між цими двома економіками і їхніми фінансовими системами ставити не можна. Цей вірус догматизму прищеплено не тільки нам. Єдині, хто мають свою думку і свою голову на плечах, — деякі азіатські країни.

Наші сусіди, практично всі східноєвропейські країни, пішли шляхом, вказуваним МВФ. І були змушені реагувати на прихід капіталів ззовні посиленням курсів національних валют. В умовах різкої ревальвації нерентабельною стає більша частина як експортних, так і орієнтованих на внутрішній ринок виробництв, оскільки країну наповняє дешевий імпорт. У результаті було повністю зруйновано внутрішню структуру економіки, котра склалася доти. Водночас через різку зміну структури їхніх фінансових активів «загнулися» національні фінансові структури. Я цей шлях називаю тактикою випаленої землі в обмін на інвестиції...

— Непогана «випалена земля», адже в цих країнах рівень життя істотно вищий, аніж у нас. Ви ж не будете заперечувати, що порівняно з українцем середньостатистичний східноєвропейський сусід живе значно краще. І це українці їдуть на заробітки до Чехії та Польщі, а не навпаки.

— А що сьогодні має та ж Польща, із якою нас так модно стало останнім часом порівнювати? Офіційне безробіття на рівні 20%, а неофіційне напевно ще й вище, і нестабільну інфляцію за невиразних темпів зростання ВВП. І це — за величезного обсягу вкладених в економіку інвестицій...

— В одному зі своїх інтерв’ю ви посилалися на дослідження маститих західних економістів із МВФ, аргументуючи необхідність збереження фіксованого валютного курсу. Ви відносите Україну до категорії країн, що розвиваються. Водночас Україна вже офіційно зарахована до категорії країн із перехідною економікою, і претендує на статус ринкової. А для таких економік, як написано в тому дослідженні, «тривале утримання фіксованим курсу призводить до більшої вразливості, до валютних, фінансових й економічних криз».

— От саме у цьому і вся суть. Я проти використання часових критеріїв на шкоду кількісним і якісним. І не хочу погоджуватися, коли мені кажуть, що ми повинні відмовитися від безвідмовного й надійного інструмента — курсової прив’язки гривні до долара — тільки тому, що вже багато років ним успішно користуємося.

Якщо нічого не робити в плані розвитку фінансових ринків, що є компетенцією далеко не тільки НБУ, курсова прив’язка залишатиметься актуальною для України ще не одне десятиріччя. Ми плутаємо перехід до приватної власності зі створенням повноцінного ринкового середовища.

В Україні, окрім банківського, повноцінно не функціонує жоден сегмент фінансового ринку. Усе ще залишаються надзвичайно слабкими як страхові, так і інвестиційні, пенсійні фонди, іпотечні компанії. Немає повноцінного фондового ринку... Та що там казати про фондовий — у нас і повноцінного валютного ринку теж не існує.

У нас є лише майданчик із купівлі-продажу валюти суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності і тільки одним із учасників фінансового ринку — банками. Механізм цього «ринку» обмежується декретом про валютне регулювання, що написаний для економік, які розвиваються, і не передбачає можливості неучасті ЦБ чи уряду в механізмі формування та встановлення курсу доти, доки не сформуються суб’єкти фінансового ринку. Оскільки їхні активи знаходяться у фінансових інструментах — грошах, валюті, вони зацікавлені в їхньому збереженні з допомогою операцій хеджирування. Але у них навіть близько немає обсягів активів, порівнюваних із валютним ринком. Тому абсорбувати істотний приплив валюти вони не в змозі.

Банки ж самотужки повноцінно виконувати цю функцію не можуть, оскільки їхній загальний ліміт валютної позиції становить усього лише близько 500 млн. дол. От і виходить, що валютний курс без участі НБУ «ринком» не утримається. І виявиться надзвичайно сприйнятливим не тільки до зміни динаміки потоків спекулятивного, а й звичайного інвестиційного капіталу. Крім того, на нього серйозно впливатимуть і будь-які зміни в настроях його учасників і їхніх очікуваннях.

Неправильно реагувати змінами курсу гривні на рухи по рахунку капітальних операцій. Єдиним критерієм для них можна вважати торговий баланс плюс надходження від зовнішніх інвестицій українських резидентів. І тут передумов для нової ревальвації я взагалі не бачу, оскільки позитивне зовнішньоторговельне сальдо і так неухильно знижується.

Надходження валюти за капітальними операціями, навіть якщо вони мають довгостроковий і стратегічний характер, відбивають лише майбутні вкладення в економіку. А якщо вони будуть неефективні чи зрештою виявляться спекулятивними? Тому реагувати на ці процеси курсом, навіть за величезних надходжень, — значить дезорганізувати, вбити сьогоднішнього внутрішнього виробника, ще не створивши майбутнього. При цьому вбивають експортера здебільшого у високотехнологічних галузях — того, хто створює додаткову вартість в Україні. Різкий спад саме в галузі експортного машинобудування це доводить...

Я не хотів гучно грюкнути дверима. Я ще раз спробував довести, що ми стоїмо перед дуже важливим вибором у проведенні монетарної та валютно-курсової політики, а не просто перед лібералізацією валютного ринку, як це сприймається сьогодні багатьма. Шкодую, що залишуся непочутим.