Білязаконний акт

Із кожним роком нам дедалі важче уявити своє життя без засобів зв’язку: телефонів, Інтернету, електронної пошти й інших. Ми вже звикли платити за все це, як за хліб і одяг. І за сплачені телекомунікаційному операторові гроші маємо право на якісні послуги з його боку. Надані в тому місці, де вони нам знадобилися, тоді, коли це необхідно. Без втрат переданої інформації (у вигляді битих файлів або «хрюкаючого» й уривчастого голосу) та грошей (заплачених за необхідність передзвонити через збої). Не кажучи вже про впевненість, що ніхто нас не підслуховує, не перечитує наші листи з метою опублікувати їх на «Місцевій Правді». Відповідно до Закону України «Про телекомунікації», ми, споживачі телекомунікаційних послуг, є повноправними суб’єктами цього ринку. А тому повинні знати свої права й обов’язки. Які, крім згаданого вище закону, визначаються «Правилами надання й отримання телекомунікаційних послуг».

Діючий їхній варіант затверджено 9 серпня постановою Кабміну №720. Але як не кожна птиця долетить до середини Дніпра, так не кожен споживач послуг зв’язку дочитає їх до 50-ї сторінки. І річ не лише в тому, що зв’язківці не поспішають знайомити з цим документом кожного стрічного. Перше враження від «Правил» — різні їхні частини готували різні люди, а в цілому документ ніхто уважно не читав. Особливо на предмет неточностей формулювань. Внесених чи то через недогляд, чи то цілком усвідомлено. Із одного боку, у документі, нарешті, відображено такі ринкові реалії, як послуги мобільного зв’язку чи передача даних. Із іншого — правила «на всі випадки життя» перевантажені значною кількістю технологічних «пережитків»: спарених телефонів і послуг, наданих за участі телефоніста. Котрі сьогодні залишилися в мережах єдиного оператора — «Укртелекому». «Правила надання послуг «Укртелекомом» — пожартував із цього приводу один зв’язківець. У жарті є частка істини: за наявною інформацією, найактивніше «пробивали» урядову постанову про затвердження цього документа саме представники державного оператора.

Почнемо з визначення загальнодоступної (універсальної) послуги. У «Правилах» переписано формулювання закону: «доступний усім споживачам на всій території України набір послуг нормованої якості» в п.1 і «послуги фіксованого телефонного (місцевого, міжміського, міжнародного) зв’язку, крім послуг, які надаються з використанням безпроводового доступу...» в п.4. Для чого це важливо? Річ у тому, що відповідно до ст. 66 закону лише тарифи на загальнодоступні послуги (див. вище) підлягають державному регулюванню шляхом встановлення граничних тарифів.

Не можна назвати «доступним всім споживачам на всій території України» фіксований телефонний зв’язок за двохмільйонної черги на встановлення телефону й відсутності такого у величезній кількості населених пунктів і жител. Дивимося визначення фіксованого зв’язку, однакове в «Правилах» і законі: «телекомунікації, які здійснюються з використанням стаціонарного кінцевого обладнання». Запитання: з одного чи з обох боків? Пункт 51 «Правил», декларуючи очевидну істину, що «для користування послугами... зв’язку... встановлюється кінцеве обладнання», також не проливає світло на те, чи має воно бути стаціонарним, чи може бути рухомим.

Дивимося визначення «місцевого телефонного зв’язку». У законі воно не дається, а в «Правилах» (п.3) звучить як «зв’язок між споживачами, розташованими в межах одного міста, району». Нижче, у п.50 — інше визначення: місцевий зв’язок надається споживачам у населених пунктах, що «належать до зони дії місцевої телефонної мережі». Остання, своєю чергою, визначена як «мережа одного або кількох операторів, що обмежена територією одного міста, району і забезпечує комутований доступ до інших мереж».

Що таке «міжміський зв’язок»? Виявляється, зв’язок не між споживачами в різних містах, районах, за аналогією з попереднім визначенням, а між споживачами, «розташованими в різних зонах нумерації в межах України». Визначення «зони нумерації» в «Правилах» і законі відсутнє, вважатимемо, це номерна місткість усередині зональних кодів.

А тепер увага. Зональні коди є не лише в міст і областей, а й в окремих операторів. Наразі тільки в мобільних. Виходить, дзвінок із квартирного телефону на мобільний, власник якого стоїть на вулиці під вікном цієї квартири, а) вважатиметься міжміським і б) не вважатиметься фіксованим зв’язком. Таким чином, надання такої послуги не потрапляє під визначення «загальнодоступної», і тарифи на неї не повинна регулювати держава! Що це, одна з лазівок, залишена «Укртелекомом» для можливості такого бажаного компанією підвищення тарифів?

Тут з’ясовується, що в «Правилах» дається ще й третє визначення загальнодоступних (універсальних) послуг стосовно місцевого зв’язку. І головною з них є «встановлення телефону»! Потім — «забезпечення телефонних з’єднань для передачі голосової інформації з використанням кінцевого обладнання». Послуга «розмова» в цьому визначенні взагалі відсутня. Отож, можливо, у наших телефонних рахунках ми невдовзі побачимо і плату за встановлення з’єднання, а на тарифи ляже вартість установки телефону. Зате щодо «міжміського й міжнародного зв’язку» основною послугою є саме «розмови».

До речі, у переліку загальнодоступних (універсальних) послуг міжміського й міжнародного зв’язку чітко записані «розмови й обмін повідомленнями з абонентами мереж операторів рухомого зв’язку», у т.ч. іноземних. Проте на самому початку ми зазначали: загальнодоступною (універсальною) послугою є лише фіксований зв’язок! Як же тепер регулювати тарифи? До речі, за наявною інформацією, проект нових тарифів «Укртелекому» вже містить окремі розцінки на дзвінки мобільним операторам інших країн...

Ми вже казали про прогресивність цих «Правил» із погляду появи в них розділів, які стосуються послуг мобільного зв’язку, Інтернету тощо. Приміром, п.434 «Правил» забороняє розсилати спам. Визначення спама дано в п.3, вперше в історії України.

Зате розділ стосовно мобільного зв’язку також породжує запитання. Скажімо, як розуміти п.217 — «послуги мобільного зв’язку надаються на умовах договору»? Вважати 80% українських мобільних абонентів, які користуються припейдом, незаконними чи вважати припейд договором (у якому цілком відсутні реквізити споживача)? Або п. 227, що дає оператору право «змінювати» зону покриття? Ясна річ, найчастіше мобільні оператори її збільшують, але тепер зможуть в односторонньому порядку і зменшувати? Пункт 222, який дозволяє операторові відключати абонентів, коли вони використовують кінцеве обладнання для надання телекомунікаційних послуг третім особам, спрямований на боротьбу з «вуличними телефонувальниками на всі напрями», але де закон, що уповноважує оператора вирішувати, надають його абоненти комерційні послуги чи «дають подзвонити друзям»?

Ще трохи про наші права та права операторів. Ось, приміром, відповідно до п.31 «Правил» споживач має право вільного вибору оператора в межах технічних можливостей. Очевидно, що цим правом неможливо скористатися в більшості випадків. «Технічна можливість» вибору, тобто наявність кількох операторів, є лише в великих містах. Проте навіть у цьому разі виникають фінансові обмеження: якщо будинок або офісний центр підключено до одного оператора, користуватися послугами якого клієнт не бажає, завести туди паралельну мережу іншого оператора виллється в чималу копієчку. Хоча «Правила» дають для цього хитру лазівку. У пункті 444, до якого їх ще треба дочитати, записано: у разі відсутності в оператора технічних умов для надання послуг він може видати технічні умови для підключення обладнання абонента до своєї мережі... Тобто споживача фактично змушують інвестувати в мережі оператора! Про це саме йдеться в п.69 — фізичні й юридичні особи, «які інвестують будівництво мережі телекомунікацій у розмірі не менше вартості одного абонентського номера», мають право на «позачергове отримання послуг оператора цієї мережі» (швидше за все, мається на увазі послуга підключення, а не послуги розмови)...

Зате оператор має право скорочувати перелік або припиняти надання телекомунікаційних послуг «відповідно до «Правил» (у яких саме випадках — питання відкрите), щоправда, попереджаючи користувачів про це. Серед інших обов’язків операторів — інформування споживачів про неполадки в телекомунікаційних мережах і терміни їхнього усунення. Цікаво, що мобільні оператори зобов’язані інформувати абонентів про аварії тільки в тих випадках, якщо «у них є підстави вважати, що пошкодження мережі не буде усунуто протягом п’яти (!) днів».

«Оператор може за заявою споживача надавати за додаткову плату... інформацію про надані послуги», проте «за наявності технічної можливості». За її ж наявності «споживач може безплатно ознайомитися з інформацією про надані йому послуги на моніторі комп’ютера в службі розрахунків оператора». Таким чином, «наявністю технічної можливості» п.182 «Правил» обмежує право абонента контролювати обсяги наданих йому послуг...

«Правила» є талмудом із майже 500 пунктів. 180 із них присвячені телеграфному зв’язку та проводовому радіомовленню, на які припадає мізерна частка доходів галузі зв’язку. «Телеграфний» розділ повністю перекочував у нові правила зі старих. Ми вже казали про численні регламентування застарілих технологій і в розділах, що стосуються місцевого телефонного зв’язку.

Це далеко не вичерпний перелік неточностей, дірок і запитань, які містяться в цьому, поза сумнівом, потрібному та своєчасному документі. Не кажучи вже про те, що нефахівцеві, простому споживачеві послуг зв’язку, дуже важко зрозуміти чимало його положень. Звісно, неможливо написати інструкцію на всі випадки життя, в якій не було б нічого зайвого та яка була б інтуїтивно та логічно зрозуміла кожному громадянинові. Але, можливо, це не виходить зробити мовою чиновників? Не пробували доручити цю справу грамотним, «об’єктно-орієнтованим» програмістам? Нехай визначать класи, опишуть інструкції, вичистять «баги», зрештою... А якщо не програмістам, так бодай грамотним юристам.

Та ба. Чиновництво здатне творити лише в своїх інтересах. І «Правила», які регламентують одну з найважливіших сфер життя без перебільшення всього населення України, — найкраща ілюстрація того.