БІДНІСТЬ — НЕ ВАДА? ДЛЯ ГРОМАДЯНИНА — МОЖЛИВО. АЛЕ НЕ ДЛЯ ДЕРЖАВИ

Трапляються випадки, коли дуже важко відповідати канонам свого фаху. І бути об’єктивним, подаючи точки зору однієї і другої сторін. Занадто вже ганебне явище, про яке йтиметься. Його не можна пояснити на рівні здорового глузду. І занадто вже буденно сприймається воно мало не всіма нами. Що, мовляв, тут поробиш — жертви епохи змін.

Тільки «жертви» ці — людські долі. Інколи з трагічним кінцем.

Я не можу бути неупередженою, розуміючи, що пенсії наших старих просто фізично не може вистачати для життя протягом місяця. Який там «споживчий кошик» — дна його навіть не закриє! Мені боляче за пенсіонерів і соромно перед ними. Оскільки дуже добре пам’ятаю, як відповідально ставилися до роботи мої батьки. Вони навіть у страшному сні не могли уявити, якою чорною невдячністю заплатить їм держава в старості.

Я ніяк не звикну до того, що бачу старих, які порпаються у сміттєвих баках. Або навіть не старих, а просто убогих людей.

Я знаю, що жебрацтво стало в наші дні дуже прибутковим і добре організованим системним бізнесом, та все одно часто подаю дітям, які підходять зі словами «купіть мені що-небудь поїсти».

Колись давно, в університеті, однокурсник сказав, побачивши, як я подала полтиник бабусі в церкві: «А ти знаєш, що Маркс ніколи не давав старцям? Тому що жалість принижує людину».

І тоді це сприймалося якщо навіть і не абсолютно нормально, то принаймні це можна було пояснити. Так, жалість принижує людину з почуттям власної гідності. А гідним міг тоді бути кожен — здобути професію (безробіття в ті часи просто не було, тих, хто не працював без очевидної причини, називали дармоїдами, і суспільство їх ганьбило), заробити гроші на нормальне достойне життя, а якщо ще відкладати на ощадкнижку — то й на мотоцикл або кооперативну квартиру назбирати...

Знадобилося трохи більше півтора десятка років, щоб зрозуміти — не жалість принижує людину. Принижує бідність. Особливо — незаслужена.

Тому віднедавна я дуже добре розумію свого сусіда по будинку, який у нескінченній суперечці про достоїнства і недоліки столичної влади сказав: «Нехай будують, що хочуть. Адже вони про старих та бідних піклуються».

Віднедавна — тому що Київська міська адміністрація ось уже другий рік веде з бідністю якщо не глобальну війну, то, як мінімум, рішучий бій. Офіційно він називається «Комплексна програма забезпечення реалізації Стратегії подолання бідності в м. Києві».

Як допомагати, не принижуючи

Відлік проблеми — визначення категорій «малозабезпечені» і «такі, що перебувають за межею бідності». Власне, у кожній країні поняття «бідність» різне. У США, приміром, вважають бідним громадянина, дохід якого становить менше 420 доларів на місяць. Наші масштаби, звісно ж, далеко не ті: в Україні законодавчо визначено, що межа бідності — дохід у 175 гривень, тобто близько 32 доларів. Що, як відомо, не заважає дуже відповідальним органам призначати пенсії по старості або непрацездатності набагато менші, одним розчерком пера (або клацанням калькулятора) заносячи людину в розряд малозабезпечених.

Києву в цьому сенсі вдалося домогтися рекордного (абсолютно без іронії) показника. Якщо вірити статистиці, то, за даними 2001 року, найнижчий рівень бідності саме в столиці: 5,8%. Це означає, що тільки кожен сімнадцятий киянин має місячний дохід менше 175 гривень. Тоді як у Київській області, яка посідає друге місце в цій шкалі, нижче рівня бідності живуть 19%, тобто кожен п’ятий. Не кажучи вже про Закарпатську область — там майже 50% бідних, у Криму — 38%, у Хмельницькій області — 36%.

Сергій Бичков, начальник головного управління соціального захисту населення Київської міської держадміністрації (КМДА), перебуває, як видно з назви підвідомчої йому структури, на передньому фланзі в цьому «бою». Втім, якогось особливо нового чи надто складного завдання управлінню вирішувати не довелося. Адже в Києві давно затверджена й діє масштабна програма «Турбота», спрямована на підтримку незахищених верств населення, організацію діяльності установ і громадських організацій, зайнятих у цій сфері. Отож «Турбота» ввійшла як основна складова до нової Комплексної програми.

Те, чого не додає обділеним громадянам держава, намагаються хоч трохи компенсувати своїм жителям у Києві з місцевого бюджету. У рамках програми «Турбота» місто надає близько 30 видів різноманітних доплат і адресної матеріальної допомоги тим, хто цього потребує. 2002 року на це було витрачено 117,3 мільйона гривень, у бюджеті на цей рік таких коштів передбачено вже близько 126 мільйонів.

Загальне поняття «адресна матеріальна допомога незахищеним верствам населення» складається з абсолютно конкретних напрямів роботи. Приміром, щокварталу купують проїзні квитки для малозабезпечених багатодітних родин (тих, у яких четверо і більше дітей віком до 16 років). Щомісяця надають матеріальну допомогу одиноким матерям, малозабезпеченим багатодітним сім’ям, де виховується п’ятеро і більше дітей, щомісяця інвалідам 1-ї групи надається доплата до пенсії для оплати житлово-комунальних послуг, регулярно призначаються субсидії нужденним як на плату за житло та послуги, так і на придбання палива. Ну, і крім цього, майже до кожного великого свята ці категорії населення, за розпорядженням голови КМДА, отримують окрему грошову допомогу. Та не лише фінансову: всього 2002 року близько 76 тисяч малозабезпечених громадян отримали різноманітної допомоги на суму 6,6 мільйона гривень. Це, крім грошей, і оздоровлення, продукти харчування, організоване гаряче харчування, промислові товари, ремонт побутової техніки, інші послуги.

До речі, під час підготовки і програми «Турбота», і Комплексної програми подолання бідності одним із головних завдань управління було безпомилково визначити (нікого не пропустивши, однак і не вписавши когось незаслужено) ті категорії громадян, які самі не можуть вийти зі скрутного становища, а також вивчити рівень доходів кожної сім’ї (або людини), щоб точно знати, яка саме допомога потрібна. Адже комусь не обійтися без матеріальної підтримки, а іншому (приміром, інвалідам працездатних категорій, багатодітним родинам) можна допомогти, влаштувавши на роботу або надавши можливість працювати вдома.

Дослідження, проведені в ході виконання програми «Турбота», виявили, що найуразливіша для життя за нинішніх умов категорія — сім’ї з дітьми, особливо малолітніми. Майже на межі виживання перебувають нині сім’ї з трьома і більше дітьми та сім’ї, в яких малюкам ще не виповнилося трьох років. На 1січня 2003 року на обліку в органах соціального захисту населення Києва стоїть близько 18,5 тисячі сімей із дітьми, з них 7 400 — малозабезпечені сім’ї, яким від початку року виплачено допомогу з міського бюджету на загальну суму 7,85 мільйона гривень.

Друга за «рівнем ризику» група — сім’ї, що складаються виключно з пенсіонерів, які втратили навіть залишкову працездатність, тому жодних доходів від зайнятості не мають. Тобто живуть лише на визначену державою пенсію. Нині в столиці понад 300 тисяч непрацюючих пенсіонерів, які досягли пенсійного віку й отримують не більше чотирьох мінімальних пенсій за віком, тобто не більше (а хтось набагато менше) 189 гривень. Отже, багато хто зводить кінці з кінцями лише завдяки «Турботі».

Третя категорія, яка безперечно потребує державної опіки, — це інваліди. Їх у Києві (таких, які стоять на обліку в органах соцзахисту) — 132,5 тисячі. Причому ця категорія специфічна, і допомога їй потрібна не лише фінансова. Адже інколи ніякі гроші не можуть замінити людині, обмеженій у дієздатності, засобів пересування чи незручностей соціальної сфери. Тому ще 1999 року КМДА прийняла рішення про створення спеціальної служби з надання допомоги інвалідам із порушенням опорно-рухового апарату. Діє така служба при територіальному міському центрі, починала вона свою діяльність, маючи в розпорядженні 15 автомобілів, а до кінця минулого року їх налічувалося вже 25, і С.Бичков переконаний, що цього року буде ще більше. Лише за минулий рік інвалідам було надано близько 18 тисяч послуг з перевезення (зрозуміло, безплатно).

1269 соціальних працівників міста обслуговують 17,3 тисячі самотніх громадян літнього віку, у тому числі 770 осіб — із психічними розладами. І тут столиця попереду — вперше створено службу з обслуговування інвалідів із порушеннями психіки вдома.

Торік в інвалідів практично не було проблем з отриманням засобів реабілітації. За тією ж таки програмою «Турбота» на це було виділено близько 1 мільйона гривень: інвалідні ціпки, милиці, ходунки видавалися на першу вимогу.

Якщо людина обмежена у своїх можливостях, але може й хоче посильно працювати, її направляють у Всеукраїнський центр професіональної реабілітації інвалідів. Тут лише 2002 року пройшли підготовку 16 інвалідів, вісім направлені на працевлаштування. А всього в Києві створено 227 робочих місць для інвалідів, у тому числі 37 — для надомної праці, працевлаштовано 201 людину.

Втім, робота з інвалідами — це цілий комплекс, у якому задіяні не лише структури міськадміністрації, а й міський Центр праці з інвалідами і громадські організації інвалідів. Спільно вони шукають і відпрацьовують нові форми співпраці місцевої влади та громадських організацій інвалідів. При центрі створено кадрове агентство, яке вивчає попит і пропозиції, формує банки даних. Засновано юридичну допомогу інвалідам та громадським організаціям із питань організації та ведення підприємницької діяльності.

І дуже зацікавлена особа — Василь Назаренко, голова Координаційної ради громадських організацій інвалідів — результатами роботи цих організацій на нинішньому етапі задоволений. Зрозуміло, не абсолютно, оскільки проблем в інвалідів ще залишається чимало, але на міському рівні вони вирішуються наскільки це можливо. Чого не можна сказати про державний. Тому що й здоровій людині важко прожити на 140—170 гривень пенсії, що ж казати про інвалідів, яким потрібно більше за інших — догляд, ліки, засоби реабілітації... Тобто ці суми потрібно переглядати на законодавчому рівні.

Та інвалідам-пільговикам хоч трохи легше саме завдяки пільгам, зазначає В.Назаренко. Зате для самотніх інвалідів непільгових категорій життя перетворюється на замкнене коло: лікування та санаторно-курортне обслуговування не по кишені, добратися до місця лікування — ще одна проблема, навіть захистити себе й житло вони не в змозі. Ось ці та інші пропозиції і вніс він на розгляд столичної адміністрації.

Куди податися бідному інтерну...

Син моєї подруги торік закінчив медінститут. Престижна освіта зовсім не гарантувала йому роботи, шукав її сам. Знайшов два місця. В одному — державному — йому запропонували оклад у межах 180 гривень. В другому — відомчій поліклініці — роботу на півставки з оплатою... 48 гривень. За ці гроші він мав працювати чотири години й прийняти 12 пацієнтів.

Саша погодився на обидві пропозиції, і молода дружина бачить чоловіка нечасто і втомленим.

Відмовився б і спробував знайти щось «дорожче»? На перший погляд — так, міг би. Та всі установи й фірми, що добре платять, хочуть узяти на роботу лікаря (як і багатьох інших фахівців) із досвідом роботи. А після інтернатури — який це досвід?

Як живе їхня молода родина, я уявляю важко. У кожному разі, через день їздять обідати чи вечеряти то до однієї мами, то до другої...

«Ну, що про це писати? — з гіркотою сказала подруга. — Такі в них ставки, затверджені ще при царі Гороху, і жоден міністр цим не переймається. Хто повірить, що лікар не бере грошей за лікування? А кому розповіси, що попереднього лікаря вигнали з тієї відомчої поліклініки саме за побори?..»

Так, улаштуватися на роботу в Києві практично не проблема. Про це неодноразово говорив і голова КМДА Олександр Омельченко, і фахівці, та й статистика на їхньому боці. Рівень працевлаштування в столиці найвищий — 19,2 тисячі киян отримали роботу торік, або кожен другий (порівняємо з 1996 роком, коли був працевлаштований кожен шостий із тих, хто звертався). Навантаження на одне робоче місце в Києві найнижче — 0,6. По Україні цей показник — дев’ять, по окремих областях ще вищий: у Тернопільській, Рівненській — 33, Івано-Франківській, Закарпатській — 25, Чернівецькій, Львівській — 19, у Криму — 14, у Дніпропетровській — вісім претендентів на одне робоче місце. І це при тому, що в Києві працюють ще понад 100 тисяч іногородніх.

Рівень зайнятості в столиці на 5,5% вищий, ніж у цілому по Україні, а рівень безробіття найнижчий — 0,5% проти 3,7% по Україні. При цьому середня допомога безробітним у Києві вдвічі вища, ніж по Україні, і становить 247 гривень (106 — середній показник по Україні).

Та проблему мого знайомого, лікаря-початківця Олександра, начальник Управління праці та зайнятості КМДА Тетяна Кисельова розуміє дуже добре. Вона розповіла про схожу ситуацію. Ще 2001 року Національною службою посередництва та примирення було зареєстровано колективний трудовий спір між ЦК профспілки медиків і Міністерством охорони здоров’я в частині невиконання законодавства про охорону здоров’я, а конкретніше — лікарі вимагали виконання раніше прийнятої умови про приведення середньої зарплати медиків у відповідність до середньої оплати праці в промисловості. Спір цей, до речі, ще не завершений з низки причин, у тому числі і об’єктивних. Та на найвищому рівні — мінфінівському — ініціаторів конфлікту поінформували, що для вирішення цих питань знадобиться не менше 4,5 мільярда гривень, або 70% усього фонду на охорону здоров’я по Україні, а документальне приведення середньої зарплати медиків у відповідність до середньої оплати праці в промисловості призведе лише до збільшення заборгованості в бюджетній сфері.

Проте Тетяна Миколаївна переконана: якби на законодавчому рівні були прийняті рішення про поетапне наближення рівнів, такі проблеми і такі конфлікти не виникали б. І наші бюджетники не відчували б себе настільки обділеними.

Сьогодні в Києві 26,6% працівників бюджетної сфери від загальної кількості працюючих. Більшість їх отримує заробітну плату значно вищу, ніж їхні колеги по Україні, але нижчу від середньої зарплати по Києву (ця цифра становила в листопаді 2002 року 678 гривень, що в 1,9 разу вище за прожитковий мінімум і в 1,7 разу перевищує середньомісячну заробітну плату по Україні — 396 гривень). Скажімо, у медицині кияни отримують у середньому 281 гривню, учителі початкових шкіл — 225 гривень, середніх шкіл — 287 гривень, працівники державних установ культури (не враховуючи тих, що мають статус національних) — 286 гривень. Всі ці суми, як бачимо, нижчі, ніж визначений законом прожитковий мінімум для працездатної людини — 365 гривень.

Кисельова відзначила й іншу проблему міста. Завдяки збільшенню продуктивної зайнятості, підвищенню оплати праці, істотно зріс розмір одержуваного Києвом прибуткового податку, він становить 2 мільярди 40 мільйонів гривень. Однак структура його така: близько 97% надходить від оплати праці найманих працівників і лише трохи більше 3% — це податок із доходів від підприємницької діяльності та капіталу.

Факт, звісно, сумний. З одного боку, це може свідчити, що доходи від капіталу ховаються в податковій тіні, а з другого — що практично не забезпечується базова умова створення середнього класу за рахунок приватизації та отримання доходів робітниками, що є акціонерами. Тобто ось він — значний резерв підвищення обсягів прибуткового податку, який наповнює місцевий бюджет і значна частина якого спрямовується на оплату праці, у тому числі й у бюджетній сфері. Тому що середній клас у західних країнах в основному формується з бюджетників — працівників освіти, охорони здоров’я, культури, а також малого та середнього бізнесу. По Києву середня заробітна плата зайнятих у малому бізнесі вища, ніж по Україні, але вдвічі нижча, ніж середня по Києву. І, знову-таки, нижча за прожитковий мінімум.

Завдання з багатьма невідомими

Як підкреслюють фахівці, слід розрізняти бідність суб’єктивну та об’єктивну. Коли проводили опитування киян на цю тему, то майже половина опитаних відповіли, що зараховують себе до категорії бідних. Це феномен суб’єктивної бідності. Оскільки так вважають самі люди, визначаючи рівень власних потреб і можливостей на своє розуміння. Та ці дані є основою для подальшого прогнозування громадської поведінки таких осіб. Тому суб’єктивна бідність, переконані експерти, які працюють над проблемою на науковому рівні, фактично формує неконструктивну, утриманську поведінку: якщо я бідний, то мені всі мають допомагати.

Швеція — країна з найрозвиненішою соціальною політикою — свого часу зіштовхнулася з тим, що для виконання своїх масштабних соціальних програм їй довелося підвищити податки. Збільшення податків призвело до того, що в економіці почалися кризові явища. Багато шведів швидко опанували наукою вибивання собі соціальної допомоги, став зникати стимул до праці. Додали головного болю й емігранти, яких приваблювали саме великі соціальні гарантії. Тому вирішувати проблему не можна лише орієнтуючись на підтримку нужденних. Слід допомагати людям і в іншому: самим давати раду проблемам, якщо це їм під силу. Києву поки що це вдається непогано. А країні?

А це вже завдання державного масштабу. Найсумніше, що за його вирішення відповідають усі — парламент, Кабмін, міністерства та відомства, і водночас невідомо, хто конкретно. Завдання з дуже багатьма невідомими...

Ганьба бідності лягає на всю країну. Та, схоже, що болить це лише найбіднішим.

…Я, звісно ж, не можу побажати всім незаможним негайно переселятися до Києва — це абсурдно. Та дуже хочу побажати владі всіх регіонів скористатися київським досвідом і хоч трохи полегшити життя своїм приниженим бідністю землякам. Це буде і хазяйновито, і — головне — людяно.