БІДНІСТЬ, ЗУБОЖІННЯ, ЗДИЧАВІННЯ?! - Економіка - dt.ua

БІДНІСТЬ, ЗУБОЖІННЯ, ЗДИЧАВІННЯ?!

17 жовтня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №40, 17 жовтня-24 жовтня

Бідність — не порок, повторювали багато поколінь наших людей у XX столітті. Але при цьому нам нікол...

Бідність — не порок, повторювали багато поколінь наших людей у XX столітті. Але при цьому нам ніколи було згадати, що ця проста мудрість — лише частина давньої російської приказки, яка, коли вірити Володимиру Далю, повністю звучить так: бідність — не порок, а нещастя.

Бідність і біда — слова не лише однокореневі, вони ще й стоять в одному синонімічному ряду. А перемога, «победа» — це час після біди, і він в Україні, на жаль, не настав. Більше того, економічна політика, яку проводять наші уряди протягом дванадцяти останніх років, — це мимоволі нав’язувана суспільству філософія злиднів, вживлення у суспільну свідомість думки: щоб держава стала багатою, вона неодмінно має спочатку стати злиденною. З таким станом справ погодитися неможливо. Моїй державі потрібна перемога, а щоб дожити до неї, держава зобов’язана розробити стратегію і тактику її досягнення.

Існують два основних підходи до визначення межі бідності. Абсолютний, що базується на визначенні мінімальних фізіологічних потреб людини — у воді, їжі, одягу й житлі. Відносний же підхід, навпаки, диференціює бідність стосовно загальноприйнятих стандартів життя в певному суспільстві в певний час і охоплює не лише основні фізіологічні потреби, а й якість товарів народного споживання, суспільні ресурси, соціальні стосунки, культуру, безпеку, доступ до суспільних послуг, активів, зайнятість і навіть стан довкілля. Дефініція, що існує з цього приводу, трактує бідність як «стан, при якому основні потреби індивіда або сім’ї перевищують наявні засоби та кошти для їх задоволення».

У нашій же державі бідність вимірюється не за стандартами, виробленими світовою спільнотою, а за суто кон’юнктурними міркуваннями влади, яка начисто забула, що бідність становища нерозривно асоціюється з бідністю можливостей. А бідність можливостей не дає людині жити здоровим повноцінним життям, думати про себе і свою країну. Як правило, всі її думки і дії спрямовані на одне — виживання.

Ніби підтверджуючи сказане, офіційна статистика фіксує нестачу доходів населення на забезпечення першорядних потреб. Так, за підсумками 2002 року, доходів на покриття витрат на продукти харчування не вистачало працівникам промисловості — 63,6%, сільського господарства — 63,4; невиробничої сфери — 68,1; сфери послуг — 62,3%.

Доходів на оплату житла не вистачало за тими ж самими категоріями відповідно: 68,9; 62,1; 69; 65,7%.

Доходів на оплату медичного обслуговування — відповідно: 84; 83,9; 83,5; 79,1%.

Доходів на придбання одягу не вистачало тим самим категоріям працівників: 84,9; 84,2; 88,5; 81%.

Сумний ряд цифр можна було б продовжити, але я хочу підкреслити, що це дані, які стосуються працюючого населення, а якщо взяти безробітних, пенсіонерів, студентів...

За даними статистики і соціологічних досліджень, зараз бідні й убогі становлять 70% (!) населення. Тому виникають резонні й аж ніяк не риторичні запитання: чому переважна більшість громадян нашої держави, на території якої зосереджено понад 5% світових запасів корисних копалин, яка володіє унікальними земельними ресурсами, має сприятливий клімат, вигідне географічне розташування тощо, живуть нижче від загальносвітового рівня бідності? Чому визначення проблем бідності та їх вирішення — першорядні безперервні функції будь-якої демократичної держави, але не моєї?

У спробах знайти відповіді на поставлені «чому» доходиш висновку, що в Україні, де, як іноді починає здаватися, якщо й існує якийсь порядок, то виключно алфавітний, а якщо й виконуються якісь закони, то лише Джоуля—Ленца, Ома, Архімеда і, може, ще «правило буравчика», у новому тисячолітті народилася одна важлива знакова традиція. Починаючи виконувати обов’язки глави уряду чи йдучи у Верховну Раду на затвердження, кандидати висловлюють палке прагнення боротися з бідністю народу. Пригадую, як у травні 2001 року кандидат у прем’єр-міністри Анатолій Кінах заявляв, що основним пріоритетом його діяльності серед іншого «буде боротьба з бідністю», що «необхідно відійти від дискусій про життєвий рівень в Україні, а об’єднувати зусилля і поступово, паралельно з підвищенням ефективності економіки, вирішувати це дуже важливе соціальне питання».

У листопаді 2002 року кандидат у прем’єр-міністри Віктор Янукович основним пріоритетом діяльності нового уряду назвав «боротьбу з бідністю в Україні» і заявив, що боротися можна шляхом посилення соціального захисту, зокрема підвищення пенсій, а також зниженням податків для середнього і малого бізнесу. При цьому він підкреслив: «Остаточно побороти бідність можна збільшенням середнього класу. Нам слід відмовитися від страусової політики і визнати, що суспільство розділене на бідних і багатих». Хороші слова, справедливі.

Понад те, у грудні того ж таки 2002 року указом Президента було затверджено Стратегію подолання бідності. Щоправда, уряд не спішив розробляти тактику здійснення зазначеної Стратегії, оскільки лише через чотири місяці затвердив Комплексну програму забезпечення її реалізації. У ній проблема подолання бідності вирішувалася лише через підвищення рівня доходів населення. А це вкотре доводило, що розробники програми розуміють проблему бідності одномірно, одноплощинно. Такий підхід відбивав лише частину (хай і дуже важливу) причин бідності: зменшення рівня зайнятості, зростання рівня безробіття, низький рівень оплати праці і пенсійного забезпечення, значну заборгованість із них. Однак не ув’язував бідність із сім’єю та її складом, із селом і містом, з освітою і культурою, зі статтю, зі здоров’ям, із медичним обслуговуванням, із людським капіталом, із демографічними показниками тощо. Переконаний, що встановлення одного критерію бідності громадян — хибний шлях визначення суті проблеми і заходів боротьби з цим злом.

На жаль, нерозуміння сутності соціально-економічних процесів стало візитною карткою багатьох українських урядів.

Скажімо, нестачу бюджетних коштів керівництво країни вирішило замінити системою надання пільг та субсидій. Різноманітними пільгами й дотаціями на житлово-комунальні послуги, електроенергію, транспорт, послуги зв’язку й ін., закріпленими майже в 50 нормативних документах, користуються як окремі громадяни, так і цілі відомства. Це призвело до того, що витрати на надання пільг за всіма чинними законами зараз утричі (!) перевищують виділені в державному бюджеті суми на ці цілі. А отже, у зв’язку з украй недостатніми доходами бюджету більшість законів у частині надання пільг виконуватися просто не можуть або виконуються символічно: середньомісячна виплата вагітним — 91,2 грн., допомога на дітей віком до 16 років (учням — до 18 років) — 12,4, допомога самотнім матерям на дітей віком від 6 до 18 років — 38,4 грн. тощо.

Додам, що такого роду документи — всього лише тимчасове соціальне маневрування, спрямоване не на вирішення, а на згладжування гостроти соціальних проблем і нерівності.

Перший етап Комплексної програми боротьби з бідністю, розрахований на 2001—2002 роки, в основному виконаний не був, а заходи на наступні 2003 і 2004 роки і зовсім не затверджені. Понад те, новий уряд уже й не згадує ні про Стратегію, ні про Програму, та й про бідність у країні бідних соромливо намагається не говорити. Натомість у засобах масової інформації щокварталу звучать бадьорі та обнадійливі дані про зростання реальної заробітної плати. За даними Держкомстату, 2001 року воно становило 19,3%, 2002-го — 18,2, за перше півріччя 2003 року — 3%. Можна святкувати перемогу. Проте кількість бідних у країні не зменшилася, вона зростає.

Середньомісячна ціна робочої сили в доларовому еквіваленті в Україні сягнула 2001 року лише 57,9 дол. США, 2002 року — 70,6, за перше півріччя 2003 року — 79,5 дол. США. Тобто середньомісячна заробітна плата в Україні нижча від межі абсолютної бідності (4 дол. США на людину в день). При цьому Україна за рівнем зарплати потрапляє в категорію країн, які вважаються бідними і такими, що розвиваються, а також безнадійно відстають від стандартів Європи.

У Законі про прожитковий мінімум це поняття визначалося як вартість достатнього для забезпечення нормального функціонування організму людини і збереження її здоров’я набору продуктів харчування, непродовольчих товарів та послуг, необхідних для задоволення основних фізіологічних, соціальних і культурних потреб особистості. Проте, в кінцевому підсумку, замість цього використовується так званий «мінімальний споживчий кошик», який означає соціально прийнятний мінімум для суспільства, і оцінюється він 2003 року в 342 грн. Відповідно до законодавства України, мінімальна зарплата є соціальною гарантією держави і не може бути нижчою від прожиткового мінімуму. Але ми пишемо в Законі одне, передбачаємо інше, а відбувається неймовірне, бо які потреби можна задовольнити при мінімальній місячній заробітній платі 185 грн.?

Чи розв’яже проблему підвищення мінімальної заробітної плати з 1 грудня нинішнього року до 237 грн.? Переконаний — не розв’яже, оскільки мінімальна зарплата не є соціальною гарантією — вона виконує функції технічного нормативу в оподаткуванні, стягуванні штрафів, визначенні суми різноманітних допомог.

Сьогодні у середньому в Україні один працюючий не може утримувати навіть одного непрацюючого члена сім’ї. Більше того, наша держава породила феномен бідності, коли працюючий стає ще біднішим. Адже, витративши свої сили у процесі праці, він не може їх відновити через мізерно низьке відшкодування вартості своєї праці. Що ж стосується пенсіонерів, рівень життя яких є лакмусовим папірцем порядності суспільства, то середня величина пенсії перебувала в Україні на початок 2002 року на рівні 36% від прожиткового мінімуму.

Якщо мої опоненти стверджуватимуть, що піднесення життєвого рівня населення країни не може бачити лише сліпий, нехай вони дадуть відповідь на запитання, із якими щодня зіштовхується переважна більшість громадян моєї країни. Чому за останні 10 років рівень споживання м’яса, молочних продуктів, фруктів знизився удвічі, цукру — на 20%, риби — в 1,6 разу, загальна захворюваність зросла на 10%, хворих на активну форму туберкульозу побільшало на 34% (причому четверо з п’яти хворих — працездатного віку), тривалість життя знизилася в середньому на три роки, забезпеченість населення телевізорами зменшилася уп’ятеро, холодильниками — у 2,5 разу, годинниками — майже вшестеро, пральними машинами — удвічі, велосипедами й мотоциклами — у 15 разів тощо?

Чи не в цих цифрах і фактах — причини виникнення й поширення демографічної кризи в Україні?

Дані про депопуляцію в Україні у період 1992—2002 р. викликають тривогу. На 1 липня 2003 року чисельність населення країни становила 47789,6 тис. чол., причому за січень—червень 2003 року вона зменшилася на 205,5 тис. Помирає вдвічі більше, ніж народжується, — коефіцієнт народжуваності в першому півріччі ц.р. становив 8,2 на тисячу чоловік, а смертності — 16,9. Якщо нинішні тенденції збережуться, населення України, за моїми оцінками, щороку зменшуватиметься приблизно на 500 тис. чоловік, отже, на середину нового століття воно може скоротитися до 23 млн.

Питається, для кого тоді реформи і чи можуть люди далі жити в таких умовах? Чи не занадто високою виявилася плата за процвітання в Україні кількох десятків дуже багатих людей, котрі, маючи владу і великі фінансові ресурси, під створену ситуацію підводять свою грошорощену філософію зубожіння людей? Підгодовувані ними наукові теоретики невтомно стверджують, що капіталізму завжди властива жорстока боротьба за виживання в дусі соціального дарвінізму. Однак на Заході ця боротьба під впливом руху трудящих за громадянські та соціальні права давно набула цивілізованих форм і ведеться в рамках визначених, відпрацьованих і прийнятих суспільством правових та етичних норм. У кожній країні є бідне і багате населення. Проте в кожній країні існує й прошарок заможного населення, тобто середній клас. Для України сумним фактом є його відсутність, що слід зарахувати до серйозних прорахунків проваджуваної соціальної політики.

Зауважу також, що в Західній Європі немає істотної різниці між рівнем життя представника середнього класу, який, приміром, кілька десятків років працює на успішному підприємстві, та рівнем життя власника цього підприємства. У робітника свій будинок — і у його хазяїна свій будинок, ну, може, трохи кращий та більший. Хазяїн їздить із водієм у «Мерседесі», а робітник — за кермом нового «Фольксвагена». Хазяїн вечеряє в престижному ресторані, а робітник отримує ті ж таки страви, але значно дешевше в невеличкій італійській харчевні. Та й відпустку свою вони проводять із сім’ями біля одного й того ж самого моря — хіба що кількість «зірочок» на їхніх готелях різниться...

На жаль, у нашій батьківщині один соціальний клас від іншого відокремлює «велика українська стіна», порівняно з якою, Велика китайська чи недоброї пам’яті стіна берлінська здаються поставленими на ребро сірниковими коробками. Прірва між сьогоднішніми нашими супербагатим вищим і напівзлиденним середнім класом глибша від Маріанської западини в Тихому океані.

Характерною рисою ситуації є те, що зі змісту нашої економічної політики випав основний елемент, її кінцева мета — благо людини.

Чи знає про це влада? Переконаний, що знає, не може не знати, так само як, прямуючи в єдину Європу, не може не знати про існування Європейської соціальної хартії, підписаної 41 державою. Але якщо її покласти в основу боротьби з бідністю та зубожінням населення моєї країни, не можна довільно встановлювати норми мінімальної оплати праці, довільно визначати прожитковий мінімум та інші фундаментальні для рівня і способу життя поняття. Значно простіше всі труднощі пояснити відсутністю коштів у державному бюджеті. При цьому п’ять років поспіль накладається табу на організацію незалежного парламентського контролю за доходною частиною державного бюджету. Склалася парадоксальна ситуація, коли практично ніхто системно не контролює доходної частини державного бюджету, і офіційно створюються передумови для перекачування державних фінансів у приватні структури. А народ соромлять: робимо що можемо, навіть більше! Ви подивіться на гарні цифри статистики зростання бюджетних асигнувань, ви подивіться на наші програми!

Про статистичні дані і їх правильне прочитання вже йшлося, як і про програми, але на одній, ухваленій Кабінетом міністрів у серпні ц.р., як на типовій за кінцевими результатами, необхідно зупинитися.

Напевно, великий вплив Державної програми розвитку культури на період до 2007 року, на яку передбачається не багато не мало — 470 млн. грн. державних бюджетних коштів і майже 300 млн. грн. коштів місцевих бюджетів. Великий як за обсягами виділених на її реалізацію фінансових ресурсів, так і за вирішенням окремих складових проблеми бідності.

Що дає здичавілому від безкультур’я влади українському народу зазначена держпрограма? Вона начебто про розвиток культури, а розмови про естетичне виховання немає. Як немає відповіді на головне запитання: як же держава виводитиме нас із хащ здичавіння? У програмі не значаться необхідні заходи з розвитку культури, зокрема зі створення системи виховання покоління людей, яке було б здатне примножувати цінності національної культури і громадянського суспільства, системи збереження і збагачення українських культурно-історичних традицій, а також історії і культури всіх народів та національних меншин. Власне, зміст документа зводиться до консервації культури в архівах і сховищах, а це вже, даруйте, патологія. Оскільки «керівники культури» знають, переконаний у цьому, що в багатьох населених пунктах давним-давно не працюють бібліотеки, клуби, радіоприймачі.

Навіть якщо мати дуже багату уяву, Державну програму розвитку культури неможливо «обізвати» програмою. Це справжня фікція, де під шляхетною метою вибиваються державні кошти на всілякі, під правильним гаслом, заходи.

До того ж, затвердивши Державну програму розвитку культури, у якій визначаються обсяги фінансування з державного та місцевих бюджетів, уряд грубо порушив норми прямої дії — оскільки, відповідно до статей 95 і 143 Конституції України, будь-які витрати держави на загальнонаціональні потреби визначаються виключно Законом про Державний бюджет України.

Наведу ще один цікавий, але, на мій погляд, показовий приклад, як уряд через реалізацію конкретних програм бореться з бідністю громадян своєї країни.

Пакистан, липень нинішнього року. Як керівник Національної альпіністської експедиції «Україна—Каракорум 2003» вирішую завдання, як перемістити вантажі експедиції з центру провінції Балтистан селища Скарду в базовий табір під вершини Хідден-Пік (8067 м) і Транго-Тауер.

Такі переміщення вантажів для експедицій заборонені літаками, вертольотами і будь-яким гужовим транспортом (автомобілями просто неможливо). Це — рішення уряду. Носій несе не більше 25 кг; до нашого вантажу додано 600 кг борошна для готування їжі носіям, яке ми купували на свої гроші.

Рахуємо: нам необхідно 260 носіїв угору на шість діб і стільки ж униз. Усе підраховано, але ціна послуг — 12,5 дол. США на день кожному носію в Гімалаях. Сума виходить чимала, на таку ми не розраховували. Що робити?

Купую піджак, краватку і йду до свого колеги генерала — голови Рахункової палати Пакистану, потім до міністра туризму — допоможіть. Мені чемно й дохідливо пояснюють: не можемо, оскільки уряд Пакистану своєю соціальною програмою проти бідності забезпечує сезонною роботою людей, котрі живуть у високогірній зоні, і саме за цю суму — 12,5 дол. США на добу — вони можуть працювати. На зароблені гроші носії потім годуватимуть свої сім’ї — іншого заробітку в них просто немає. Тож — вибачте.

Ну, а далі я провів невеликі підрахунки. Завдяки програмі уряду за сезон, який триває приблизно 3,5 місяця, носій (до речі, кожен має ліцензію на право працювати) заробляє в середньому 1 тис. дол. США. При цьому на сніданок він п’є холодну воду зі струмка, додаючи куплене за наші гроші борошно, удень п’є чай, а ввечері їсть коржі з того ж таки борошна. Я запитую себе: а чи багато в Україні громадян, які належать до категорії бідних і за рік заробляють 1 тис. дол. США? Боюся, відповідь буде негативною.

Давнє інтелігентське запитання «Хто винен?», поставлене з приводу українського зубожіння, залишається поки що відкритим. Але значно важливішими бачаться мені пошуки відповіді на інше давнє інтелігентське запитання «Що робити?» — з нашою бідністю, з нашим небажанням надати усім рівні права й можливості.

Мені бачиться, що рішення має лежати насамперед у сфері виробництва як основи всього соціально-економічного розвитку. Необхідно переосмислити сформовану ситуацію і перейти від надання пільг населенню до переважно пільг у веденні бізнесу, особливо на його початкових етапах. У такий спосіб не лише буде створено умови для зайнятості і скорочення безробіття, а й виникнуть передумови для зростання виробництва, що особливо важливо. А це — запорука успішного наповнення бюджету, гарантія соціального забезпечення.

У найбільш стислі терміни слід визначитися із сутністю та системою функціонування національної моделі соціального бюджету України як невід’ємної частини загальної соціальної політики держави, державного бюджету.

Побудова демократичної держави прямо залежить від рівня життя її громадян. Інтеграція України в європейське співтовариство не відбудеться доти, доки в державі не буде стійкого, надійного економічного зростання і на його основі — подолання бідності. Чи варто доводити, що масштабне і тривале руйнування людських цінностей, некерованість соціально-економічними процесами здатні призвести до повного зубожіння, а потім і до здичавіння нації?

Так, головне зло полягає в тому, що частина багатств країни, нагромаджена працею багатьох поколінь, волею невеликої групи «зацікавлених осіб» опинилася у приватній власності капіталістів, які безконтрольно привласнюють значну частину доходів країни. Доходи ці формують тіньовий потік фінансових ресурсів, який просочується крізь діряву державну кишеню й осідає в тіньовому бізнесі, в офшорних зонах.

Але ж, з іншого боку, корупція, як відомо, існуватиме завжди — у кожному разі, доти, доки існуватиме держава. Однак це зовсім не означає, що треба сидіти склавши руки. Бог допомагає перевізнику, однак той мусить гребти...

Останніми роками накреслилися позитивні тенденції в українській економіці, спостерігається її зростання. Проте негативні моменти не зникли, а деякі навіть стали наростати. Щоб механізм зростання ефективності української економіки запрацював на повну силу, потрібні кардинальні зміни в нашій соціально-економічній системі, у тому числі в структурі державної влади.

В усьому цивілізованому світі платоспроможні громадяни є основними інвесторами своєї країни, майбуття свого і прийдешніх поколінь. Про це потрібно думати всім, уряд повинен ухвалювати рішення і реалізовувати їх, щоб устигнути, устигнути зберегти й примножити все, що дали нам природа, історія, нескінченна працьовитість і терпіння наших людей.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво