БезКОКСиця...

Поділитися
Коксохіми обивателі не дуже люблять... Навіть найбільш технологічно просунуті з них сильно забруднюють навколишнє середовище...

Коксохіми обивателі не дуже люблять... Навіть найбільш технологічно просунуті з них сильно забруднюють навколишнє середовище. Останні півстоліття постійно ведуться розмови про те, що їх поступово закриють і перейдуть на цілком чисті технології виробництва металу. Однак за минулі десятиліття в металургії мало що змінилося. Технологія прямого відновлення заліза, як і раніше, залишається «дорогою іграшкою із страшенним споживанням газу». Тому і в XXI столітті левову частку нової сталі так само виробляють із чавуну. А для цього потрібний кокс.

Тож майбутнє українських коксохіміків могло б бути цілком оптимістичним. Якби не ряд чинників, що заважають.

Із першим з них — переважанням у вітчизняному коксовиробництві давно застарілих технологій — більш-менш успішно борються шляхом поступової його модернізації.

З другим складніше — у галузі гостро бракує сировини. Більшість з нинішніх коксохімів здавалися в експлуатацію у 70-х роках минулого століття. Вже далекого 1977 року українські коксохімічні заводи (КХЗ) виробили 41 млн. тонн коксу. 25 мільйонів тонн використали українські металурги (виплавивши близько 50 мільйонів тонн чавуну), а 16 мільйонів пішло за межі республіки. Коефіцієнт використання потужностей досягав практично 100%.

За минулі роки багато що змінилося, і далеко не на краще. Внутрішній попит на кокс різко скоротився через зниження виробництва чавуну. Нинішнього, цілком сприятливого для металургів року, його буде вироблено 33—34 млн. тонн.

З вугіллям справи ще гірші. Загальний видобуток вугілля в Україні 1977 року становив 206 млн. тонн. З них 83 млн. тонн становило коксівне вугілля. Переробивши його, одержали 52 млн. тонн вугільного концентрату для коксування (приблизно 96% від потреб українських заводів).

Три десятиліття по тому асоціація «Укркокс» прогнозує, що українські вуглярі забезпечать цього року лише 18 млн. тонн концентрату для коксування. Загальний видобуток коксівного вугілля очікується на рівні 31 млн. тонн.

Чому так вийшло? Позначилися і виснаження найперспективніших родовищ, і закриття ряду коксохімічних виробництв, і недофінансування галузі, а також інші проблеми перехідного періоду.

У результаті в країні утворився цілком реальний надлишок виробничих потужностей за очевидної нестачі сировини для них. Коксохімічні заводи працюють не на повну потужність.

З падінням видобутку українського вугілля втрачено основну конкурентну перевагу вітчизняного коксохіму — наближеність до сировини. Експорт коксу до Росії припинився. Навпаки, збільшився імпорт коксівного вугілля з тієї самої Росії, а також із Польщі.

2004 року відбулося невеличке зростання попиту на кокс (зокрема, на експорт) і його виробництва. Проте це зростання не сформувало тенденції. У наступні роки експорт українського коксу практично цілком припинився, обсяги виробництва знизилися.

За останній рік проблема з надлишком коксохімічних потужностей в Україні ще більше загострилася з таких причин. Кілька КХЗ у складі металургійних комбінатів «Азовсталь», «Криворіжсталь», а також Алчевський КХЗ прийняли рішення про реконструкцію або будівництво нових батарей. 2005 року, після семирічного простою, видала перший кокс батарея продуктивністю 400 тис. тонн на рік на Горлівському заводі. Було введено в дію батарею продуктивністю 690 тис. тонн на рік на Авдіївському КХЗ (група «Метінвест Холдинг») і аналогічну на Алчевському КХЗ (ІСД). На «Криворіжсталі», ще до пришестя британо-індусів, також завершили будівництво нових потужностей. Ці батареї здадуть в експлуатацію наприкінці 2006 року. Рішення про модернізацію безумовно правильне, але воно призведе до перерозподілу наявних ресурсів, і аж ніяк не на користь старих заводів.

Крім того, у країну в дедалі більших кількостях почали ввозити не концентрат, а готовий кокс. Якщо раніше основним імпортером був маріупольський комбінат імені Ілліча, то після продажу «Криворіжсталі» компанії «Міттал Стіл» це підприємство теж відмовилося від купівлі потрібних обсягів коксу в Україні і почало завозити його з Польщі в обсягах до 50—80 тис. тонн на місяць. Нещодавно з’явилася інформація про ввезення в Україну великої партії коксу з Китаю. Поки що річний імпорт готового коксу не перевищує мільйона тонн, але тенденція до зростання вже намітилася.

Водночас тривало зниження видобутку коксівного вугілля. Якщо 2004 року вугільні підприємства поставили на меткомбінати 19,5 млн. тонн концентрату, то 2005-го — 16,15 млн. тонн. Нинішнього року прогнозуються поставки в обсязі близько 15 млн. тонн. Через недостатнє бюджетне фінансування галузі за два останні роки в ряді державних холдингів видобуток коксівного вугілля знизився на 10—15%. Українські пласти є високонебезпечними, що вкотре підтвердили катастрофи на шахтах ім. Засядька і «Суходольська-Східна».

Нестача обсягу вугільних концентратів компенсувалася їхнім ввезенням із Росії на рівні 6—7 млн. тонн на рік. При цьому в самій Росії ресурсу концентратів не вистачає, понад те, там спостерігається дефіцит добре спікливих марок вугілля. Періодично в РФ навіть порушується питання про обмеження експорту коксу.

У держави немає грошей на розвиток галузі. Приватизація шахт затягується: цього року не буде продано жодної шахти. Нещодавно Міністерство вугільної промисловості подало Кабміну список із 28 підприємств, запланованих до продажу 2007 року. До нього увійшли 12 шахт, причому переважно «третьої групи», тобто малорентабельних, які раніше готувалися до закриття.

На введення нових потужностей у будь-якому разі знадобиться кілька років. Сировина ж коксохімікам необхідна сьогодні.

— Реформа, яка розгорнулася у вугільній промисловості, дасть результати в найкращому разі через півроку-рік, — каже директор дивізіону «Вугілля, кокс» ЗАТ «Метінвест Холдинг» Володимир Гусак. — Це те саме особливо цінне коксівне вугілля, яке видобувають сьогодні на великих глибинах, у шахтах із крутим падінням, при цьому брати його доводиться із малопотужних пластів. Немає вугілля, вугільного концентрату — падає і виробництво коксу, металу. Проблеми ці надто серйозні і ще чекають свого розв’язання.

Однак поки що доведеться викручуватися самотужки. Надії на поставки з-за кордону не дуже великі. Максимальний можливий імпорт коксівного вугілля оцінюють у 8—9 млн. тонн. Збільшення поставок імпортного вугілля ускладнюється ще й через гостру нестачу рухомого складу. До цього додалося підвищення залізничних тарифів. Поставки морем з далекого зарубіжжя (насамперед з Австралії) поки що економічно невигідні через відсутність глибоководних портів, які можуть приймати судна тоннажністю до 100 тис. тонн. До того ж вугілля у нас — давно продукт політичний.

«Укркокс» традиційно пропонує частково вийти з положення, повернувши на ринок коксівного вугілля вугілля марки Г (яке видобувається трестами «Добропіллявігулля», «Красноармійськвугілля», шахтою «Південнодонбаська №3»), яке сьогодні використовується енергетиками в осінньо-зимовий період. При стабільних поставках газу цей варіант можливий і доцільний. Але він лише трохи зменшить гостроту проблеми, не усунувши дефіциту вугілля цілком.

У принципі, для прогнозного виробництва наступного року 36—37 млн. тонн чавуну (з урахуванням імпорту) ресурсів у країні має вистачити. Проте розподілити вугілля так, щоб були завантажені усі без винятку коксохімічні підприємства, уже не вийде. Хтось залишиться за бортом. Як уже зазначалося, колись потужності з виробництва коксу перевищували чотири десятки мільйонів тонн. У 2001 році вони оцінювалися в 29,6 млн. тонн, а нинішнього — вже в 27 млн. Зниження значне, але потреби економіки ще на третину нижчі. Тобто у разі збереження існуючих тенденцій ще третина потужностей коксохімів змушена буде піти з ринку.

У такій ситуації об’єктивну перевагу отримають КХЗ, розташовані на одному промисловому майданчику з металургійними комбінатами. Ці підприємства не несуть витрат, пов’язаних із залізничними тарифами на перевезення коксу. Крім того, за нестачі коксового газу вони можуть використовувати доменний або природний газ.

Втім, розміщення на одному майданчику з меткомбінатом і навіть перебування в одній бізнес-групі — не панацея. Має бути налагоджене ще й безперебійне постачання вугільної сировини.

Далеко не всім, навіть дуже великим, гравцям ринку це вдається. Приміром, група «Приват» має три коксохімзаводи. При цьому група зондувала можливість продажу як мінімум одного з них — дніпродзержинського ВАТ «Баглейкокс». Причина — дефіцит сировини. За даними «Укркоксу», за десять місяців цього року «Баглейкокс» скоротив виробництво валового коксу на 4,5% порівняно з аналогічним періодом минулого року — до 672 тис. тонн. 2005-го завод знизив обсяги випуску коксу до 830 тис. тонн порівняно з 1,05 млн. роком раніше.

Серйозна проблема виникла і на «Донецьккоксі». Його проектна потужність — до 1,9 млн. тонн на рік. При цьому він складався з трьох технологічно самостійних, розташованих у місті Донецьку коксохімічних заводів — Рутченківського, Донецького і Смолянинівського.

На найбільшому з них — Рутченківському до минулого року було чотири коксові батареї проектною потужністю 1,2 млн. тонн на рік. Ще дві батареї Донецької ділянки могли виробляти до 0,49 млн. тонн коксу на рік. Єдина батарея Смолянинівської ділянки колись виробляла ливарний кокс для машинобудівників. Деяким потужностям цих підприємств більше століття, стан батарей відповідний. Проте до останнього часу вони працювали. Однак 2005 року завод скоротив виробництво валового коксу на 413,4 тис. тонн — до 993 тис. Цього року зниження тривало. Після перетворення «Криворіжсталі» на «Міттал Стіл Кривий Ріг» «Донецьккокс» втратив одного з основних споживачів.

Проблеми донеччан різко загострилися. Постало питання про повне припинення роботи на Рутченківській ділянці.

— На підприємстві склалася майже критична ситуація з поставками вугільного концентрату, — каже генеральний директор ВАТ «Донецьккокс» Геннадій Волокита. — Виникла реальна загроза аварійної зупинки батарей в умовах зимового зниження температур. Розглядався навіть сценарій повного закриття всієї цієї ділянки. Але за підприємство вирішили поборотися. Вважаю, ціною зупинки однієї батареї ми зможемо знизити енергоспоживання і перекинути коксовий газ і пару на блок, що залишився і складається з двох печей.

З погляду технології й екології, закриття Рутченківської ділянки і концентрація ресурсів на Донецькій ділянці справді були б оптимальним варіантом. Проте, щоб не збільшувати соціальної напруженості у місті, було прийнято рішення про щадний варіант. Міська влада заявила, що «із колективом, власниками знайдене рішення, яке дасть змогу із навантаженням 36—40 тис. тонн на місяць готової продукції пройти найважчий зимовий час».

Зняття гостроти проблеми в цьому випадку — безумовний плюс для власників.

Проте проблема нестачі концентрату залишається. У принципі, найбільш зношені агрегати виводили з експлуатації і раніше, але зараз уперше постало питання про закриття заводів. За словами представників асоціації «Укркокс», особливо вразливими є невеликі КХЗ із найстарішими потужностями. Надія на державу слабка. Грошей у неї немає.

Хоча сказати, що вона зовсім не може впливати на ситуацію, теж не можна. Принаймні обмежити імпорт готового коксу їй цілком по силах. Як і розібратися з тарифами залізничників. Інша річ, чи робитиметься щось для цього. Або ж проблеми знову розв’язуватимуть методом самоврятування...

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі