Асиметрії регіонального розвитку - Економіка - dt.ua

Асиметрії регіонального розвитку

12 травня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №18, 12 травня-19 травня

Цим новим, дещо хитромудрим терміном позначається нерівномірність соціального й економічного розвитку регіонів України в тематичній доповіді, включеній в останнє (2006 р.) Послання президента України Верховній Раді...

Цим новим, дещо хитромудрим терміном позначається нерівномірність соціального й економічного розвитку регіонів України в тематичній доповіді, включеній в останнє (2006 р.) Послання президента України Верховній Раді. Кілька тижнів тому уряд розглядав результати розвитку регіонів у першому кварталі. Однак, розуміючи необхідність і важливість для країни подібного обговорення, не можна забувати про те, що сама проблема виникла ще за радянських часів, а останніми роками диспропорції у де-чому навіть відчутно посилилися. Хоча елементарний здоровий глузд начебто підказує, що в Україні не повинно існувати об’єктивних передумов для занадто нерівномірного економічного та соціального розвитку її регіонів.

Ця стаття не має на меті сформулювати й обгрунтувати шляхи скорочення існуючих регіональних відмінностей. Наше завдання — звернути на них увагу і по можливості спробувати пояснити їхні причини.

Навколо регіональних диспропорцій

Над проблематикою регіонального соціально-економічного розвитку України активно працюють колективи наукових інститутів у Києві, Донецьку, Львові, Одесі, Ужгороді. 2003 року за цикл робіт дев’яти керівникам цих колективів було присуджено Державну премію України в галузі науки та техніки. Шкода, що за бортом опинилася керівниця одного зі столичних наукових колективів, яка зробила істотний внесок в аналіз регіонального соціального та людського розвитку й обгрунтування економічного районування країни.

Вражають обсяги наукової продукції з регіональної економіки, виданої на-гора окремими авторами. Так, В.Янукович у бутність губернатором Донецької області опублікував 26 наукових праць (частково в співавторстві) загальним обсягом близько 1400 сторінок.

За останні два-три роки начебто посилилася увага керівництва до регіонального розвитку країни. Заходила навіть мова про призначення віце-прем’єра з регіональних питань. Створено хитромудру методику рейтингування регіонів із першого по 27-ме місце. У момент підготовки цієї статті я почув по радіо, що Київська область перемістилася з дев’ятого на третє місце і що ця бронза цілком заслужена.

Осмислюючи реальну можливість зведення воєдино кількох абсолютно різнопланових соціально-економічних показників, на кшталт підсумовування результатів у легкоатлетичному десятиборстві, дійдеш висновку, що об’єктивність такої оцінки досить мала. За радянських часів таке сумарне рейтингування республік, країв, областей якось нікому не спадало на думку.

Крім того, спочатку рейтингування регіонів у нас ув’язувалося з «організаційними висновками» стосовно губернаторів, чиї території опинилися на останніх місцях. Згадалося, що за часів прем’єрства В.Януковича керівники двох регіонів, які допустили найбільше підвищення хлібних цін, втратили свої посади, а при розборі результатів першого півріччя 2003-го було обіцяно зняти ще двох їхніх колег. Можливо, цю ідею було запозичено з правил переведення двох команд, які посіли останні місця у вищій лізі першості України з футболу, до першої ліги.

Не відкидаючи необхідності всебічного моніторингу й оцінки соціально-економічного становища територій, необхідно враховувати і багато інших найважливіших чинників, у тому числі тих, які неможливо виразити кількісно. Не можна не розуміти, що неминучим результатом суто рейтингових оцінок стане тиск керівництва у бік прикрашання показників, передусім у тих галузях економіки, в яких достовірність результатів практично неможливо проконтролювати. І, напевно, перша з них «за рейтингом» — промисловість.

Хотілося б звернути увагу, що в межах існуючих 27 регіонів України давно відчувається необхідність нехай навіть неформального їхнього групування в більші економічні утворення. Йдеться про щось на кшталт існуючої за радянських часів так званої держпланівської сітки економічних районів. В Україні за нею виокремлювали три великі економічні райони.

Валовий регіональний продукт

Як ВВП для всієї України, так для регіонів найбільш узагальнюючим макроекономічним показником є валовий регіональний продукт (ВРП). Його сума по регіонах має відповідати ВВП країни. Але існують і певні особливості.

По країні величина ВВП, що визначається виробничим методом (тобто за галузями національної економіки, у яких ВВП створюється), має строго відповідати і балансуватися з величиною використовуваного ВВП: кінцевого використання домогосподарствами, органами загальнодержавного управління, валовими інвестиціями, різницею між експортом і імпортом. Однак за регіонами — ні в Україні, ні в інших країнах, які здійснюють регіональні розрахунки, — такого балансування немає. В одних регіонах ВРП виробляється більше, ніж використовується, в інших — навпаки. В Україні ця невідповідність реалізується в основному за допомогою міжрегіональних бюджетних перерозподілів. Це винятково складна та гостра окрема проблема, котра в цій статті не розглядається.

ВРП в Україні в рамках використання міжнародної Системи національних рахунків почали розраховувати з 1996 року. Але ще в останні роки радянської системи було виконано регіональні розрахунки тодішнього основного макроекономічного показника — національного доходу. Він менший за ВВП (1990 року по Україні — на 30%) за рахунок включення у ВВП результатів виробничої діяльності в галузях так званої невиробничої сфери та відрахувань (амортизації) на знос основних фондів. Але в цілому можна орієнтуватися на відмінності в регіональних співвідношеннях цих показників, наведених у табл. 1.

Що стосується виробництва на душу населення національного доходу і ВРП, то цілком очевидно, що 1990-го міжрегіональні відмінності були значно меншими. Тоді співвідношення максимального показника до мінімального становило 159%. 1996-го ця різниця зросла до 268%, перевищивши розбіжності 1990 року в 1,7 разу. Але особливо вражають результати 2004-го — 658%, або в два з половиною разу більше, ніж вісьмома роками раніше. Стосовно ж середньоукраїнського душового ВРП цей показник по Києву був вищим 1996-го у 1,4 разу, а 2004-го — вже в 3,2 разу.

Звернемо увагу також, що 1990 року найбільший показник виробленого нацдоходу на душу населення був не в Києві, а в Запорізькій області. Хоча, очевидно, вищі показники виробленого ВРП у столицях характерні не тільки для України. Так, у Росії цей показник по Москві на душу населення був вищим, ніж загалом по Росії, у 2,9 разу (2003 р.), а по Вашингтону — у 2,3 разу вище, ніж у цілому по США (2001 р.).

Існують дві обставини, які частково пояснюють вищі душові показники ВРП у столицях, виділених у самостійні адміністративно-територіальні одиниці. Перша полягає в тому, що чимала частина працюючих у столицях живе за їхніми межами: в Україні та Росії — у Київській і Московській областях, у США — у штатах Меріленд і Віргінія. Друга обставина пов’язана з тим, що в столицях розташовано чимало штаб-квартир великих корпорацій, банків, які ведуть діяльність у кількох адміністративно-територіальних одиницях і мають консолідовану (спільну) фінансову звітність. У цих випадках виникає необхідність умовно перерозподілити їхній прибуток й інші елементи, що формують ВРП, між кількома регіонами. Можливі різні підходи до такого перерозподілу. В Україні він здійснюється пропорційно до виробничих витрат. Але, схоже, далеко не завжди інформація, надана такими корпораціями та банками, цілком відповідає реаліям. І, мабуть, існує певне завищення тих елементів, які «приписують» Києву.

На користь цього свідчить той факт, що до перерозподілу на Київ 2003 року припадало 41,5% прибутку, а на Донецьку область — 13,9, Дніпропетровську — 10,1, Запорізьку — 13,3 і Харківську — тільки 1,3% прибутку. Навіть враховуючи, що середня номінальна зарплата найманих працівників у Києві вища, ніж у середньому по Україні (2004 року — у 1,64 разу), та й усі наявні доходи на душу населення перевищують середньоукраїнський рівень у 1,7 разу, досить важко пояснити настільки значні відмінності між столичними і нестоличними показниками ВРП.

Таким чином, проблема методології та практики визначення регіонального ВРП залишається дуже актуальною. Для її розв’язання, зокрема, було б необхідно виконати регіональні розрахунки за вартісними компонентами ВРП: зарплатою найманих працівників, валовим прибутком, змішаними доходами, податками. Не менш важливим напрямом регіональних розробок цього макропоказника є його визначення не тільки за виробництвом, а й за використанням. Тим більше що, як уже зазначалося, це робилося ще 1990-го за національним доходом (табл. 1). Поки ж, враховуючи, що показники ВРП за виробництвом і використанням по регіонах не збігаються, варто було б уточнити в статистичних публікаціях, що йдеться саме про вироблений ВРП.

Промисловість, сільське господарство, інвестиції

Оскільки в цих трьох основних галузях створюється приблизно половина ВВП, вони значною мірою визначають стан економіки країни.

У промисловості, якщо судити з офіційних індексів, загальний обсяг виробництва в цілому по Україні 2005 року становив уже 95% від рівня докризового 1990-го. Певне, за підсумками цього року очікується, що позначку 1990-го буде подолано. Для цього потрібен приріст у п’ять із хвостиком відсотків. І хоча це означатиме, що в розвитку найважливішої для країни галузі втрачено аж 15—16 років, настільки важлива подія в економічному житті навряд чи пройде непоміченою. Цілком імовірним є якщо не артилерійський салют, то, в будь-якому разі, суботнє радіозвернення президента.

Наведені в табл. 2 дані демонструють дуже великі, важко пояснювані і невиправдані розходження в темпах зростання цієї галузі по регіонах. Виходить, що в 10 із них промислове виробництво вже досягло і перевищило рівень 1990 року, у 11 — воно між 76 і 100% і ще в шести становить 75% докризового рівня і менше. Розбіжність між максимальним (м. Севастополь — 236%) і мінімальним (Херсонська область — 56%) індексами сягає 4,2 разу.

І методологія, і практика визначення індексів промислового виробництва досить складна. Вона значно складніша, ніж, наприклад, по продукції сільського господарства. Номенклатура випущеної промислової продукції в багатьох регіонах України становить тисячі, а то й десятки тисяч найменувань. Міжнародні рекомендації, прийняті Статистичною комісією ООН більш як 50 років тому, давно застаріли і не відповідають нинішнім реаліям. Вони базуються переважно на кількісних змінах у виробництві і придатні хіба що для таких гомогенних продуктів, як електроенергія чи цукор-пісок. З натяжкою їх ще можна використовувати для цементу, чавуну. А от порівнювати в динаміці лише за кількістю виробництво верстатів, автомобілів, холодильників, комп’ютерів, консервів, більшості інших продуктів — виходить, свідомо припускатися неточностей, які найчастіше призводять до заниження індексів. Ще складніше оцінювати зміни ремонтних робіт.

Інший шлях — вести облік щодо випуску продукції в поточних цінах, коригуючи їх для порівняння з попередніми періодами на цінові зміни. Тоді індекси, швидше за все, перевищуватимуть динаміку виробництва в натурі. Такий метод теж далеко не ідеальний і певною мірою суб’єктивний, адже розрахунки виконуються самими промисловими підприємствами.

Це що стосується методологічних аспектів. На практиці ж, особливо в останні роки, не можна виключати адміністративного тиску на місцевому та регіональному рівні у бік завищення індексів. Якщо керівництву регіонів (а в регіонах — районів, обласних міст), котрі опинилися в Україні за рейтингом на останніх місцях, світить малоприємне звільнення не з власної волі, то не можна виключати можливість прикрашання показників по промисловості. І, певне, в цьому плані становище зараз погіршилося порівняно з радянськими часами. Тоді існувала кримінальна відповідальність за приписки, серйозне побоювання партійних покарань, контроль із боку союзних і республіканських промислових міністерств...

До цього додалися ще два додаткові ускладнення, які виникли в останні роки. Вони пов’язані, по-перше, із переходом із 2000 року на нову класифікацію видів економічної діяльності. Це призвело до непорівнянності внутрішньопромислових галузевих індексів до і після 2000 року. По-друге, 2004 року було прийнято нову номенклатуру промислової продукції. За нею виконувати порівняння виробництва в натурі з попередніми роками можна лише по електроенергії. Щодо решти продуктів порівнянних із попередніми роками даних поки немає. Нарешті, за цей 15-річний період відсутні повні й порівнянні дані навіть про кількість зайнятих у промисловості. Вони охоплюють лише найманих працівників, виключаючи, як зазначається в примітках до відповідних таблиць, «найманих працівників статистично малих підприємств і зайнятих у громадян-підприємців».

І якщо, для контролю, порівняти індекс промислового виробництва по Києву (2004 року до 1990-го — 168%) зі скороченням за той же період кількості зайнятих — із 452 до 175 тис. осіб., або в два з половиною разу (до 41%), то виявиться, що трохи забута з радянських часів продуктивність праці в промисловості міста за 1990—2004 роки зросла в 4,1 разу. Нехай навіть із додаванням невраховуваної чисельності в 3,5 разу. Якось у голові мимоволі крутиться грибоєдовське: «Свежо предание, но верится с трудом».

А тепер про сільське господарство. Хоча індекси щодо продукції господарств населення базуються, як і в решті країн, на результатах вибіркових обстежень, вони не викликають особливих сумнівів. На відміну від промисловості, у продукції цієї галузі немає якісних, конструктивних змін. Вся розгорнута «номенклатура» продукції сільського господарства не перевищує сотні видів, а п’ять-сім її основних продуктів — зерно, м’ясо, молоко, картопля, соняшник, цукрові буряки — формують не менш як 70—85% продукції, яка обраховується прямим шляхом — множенням кількості на порівнянні ціни.

До 2005 року продукція сільського господарства України потроху підтягується до рубежу в дві третини від рівня 1990-го. Як видно з табл. 2, відмінності між регіонами є, але вони не настільки істотні, показники більш кучні, ніж у промисловості. Додамо, що в цій галузі регіональні відмінності певною мірою можуть зумовлюватися природно-кліматичними умовами.

2005 року до рівня виробництва 1990-го найближчим від усіх виявляється Закарпаття — 91%. Але в загальноукраїнському сільськогосподарському виробництві його частка мала — вона становить тільки 2,2%, перевершуючи лише Чернівецьку область (1,9%). А п’ятірку найбільших виробників сільгосппродукції 2005 року формували Київська — 6,5%, Дніпропетровська — 6,3, Харківська — 5,9, Вінницька та Донецька області — по 5,7% (разом — 30,1%).

Істотні міжрегіональні відмінності існують і за інвестиціями в основний капітал (по-старому — за капітальними вкладеннями). 2005 року в середньому по Україні цей показник у розрахунку на душу населення наблизився до 2 тис. гривень (1984 грн.). У шести переважно сільськогосподарських, не промислових, областях він менш як тисяча гривень. Знову ж найвищі показники по м. Києву: вони у 3,7 разу вищі від середньоукраїнських і майже удев’ятеро — ніж у Чернівецькій області.

Значну частину інвестицій спрямовують у житлове будівництво. За абсолютною величиною вони на другому місці (2004 рік — 11,6%) після капіталовкладень у промисловість (37,2%).

Як і за більшістю інших показників, явним лідером є Київ. 2005 року в столиці було введено в експлуатацію 1201 тис. кв. м загальної площі житла — 15,4% від загальноукраїнського житлового будівництва (при 5,6% населення України).

Будівельні успіхи регіонів також відображено в табл. 2. У розрахунку на 10 тис. населення у Києві у 2005 році було побудовано 4551 кв. м. Це у 2,7 разу більше, ніж у середньому по країні. А от найнижчий показник — усього 710 кв. м, або в 6,4 разу менше, ніж у столиці, — належить Донецькій області. Хоча житлова проблема для донеччан напевно не менш гостра, ніж для киян.

До «асиметрії» у розвитку житлової сфери слід додати будівництво переважно «скромних» — від 200—300 до півтори тисячі квадратних метрів — «хатинок край села», які ростуть, мов гриби після дощу, навколо столиці. Зі статистичного довідника по Київській області видно, що з 547 тис. кв. м житла, спорудженого позаторік в області, 123,5 тис. кв. м припали на Києво-Святошинський, 39,3 — на Броварський, 25,0 — на Бориспільський, 24,0 — на Вишгородський, 23,7 тис. — на Васильківський райони, 57,7 тис. — на Бровари і 43,5 тис. — на Ірпінь. Разом це становить 336,7 тис. кв. м, або 62% будівництва житла по всій області. Навряд чи хто сумнівається, що більша частина цього житла побудована небідними киянами і її, може, за малим винятком, слід приплюсувати до столичного будівництва, збільшивши відповідний показник ще відсотків на 25—30...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №31, 24 серпня-30 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво