Анатолій Гальчинський: «Нас очікує поетапне перетворення існуючої валютної системи, і сьогодні може йтися лише про проміжні рішення» - Економіка - dt.ua

Анатолій Гальчинський: «Нас очікує поетапне перетворення існуючої валютної системи, і сьогодні може йтися лише про проміжні рішення»

27 березня, 2009, 17:11 Роздрукувати Випуск №11, 27 березня-4 квітня

Розмову з професором А.Гальчинським, головним науковим співробітником Інституту світової економ...

Світова економічна криза, що фактично розпочалася в серпні 2007 року, продовжує свою руйнівну місію. За американськими оцінками, тільки в Сполучених Штатах у 2008 році втрати сягнули 12,9 трлн. дол. Громадяни цієї країни стали біднішими на 20%.

Нині вже не чутно суперечок про те, досягнули «дна» кризи чи ні, або ж відновиться позитивна динаміка економічних процесів у наступному, 2010 році, чи ще пізніше, у 2011-му. Всі розуміють, що криза зачіпає не лише сферу фінансів, а й усю економіку, що її наслідки торкнуться багатьох аспектів соціального облаштування суспільства, геополітичних реалій сучасного світу. Така природа структурних криз — криз інституційного відновлення, які органічно поєднують у собі переломні моменти, пов’язані з дією добре відомих економічній теорії малих, середніх та довгих циклів.

І все-таки розмову з професором А.ГАЛЬЧИНСЬКИМ, головним науковим співробітником Інституту світової економіки та міжнародних відносин НАН України, який був свого часу головою ради НБУ і радником президента України з макроекономіки, ми вирішили звести до проблем світової валютної системи. Приводом для неї став майбутній саміт лідерів «великої двадцятки» (G-20), який на початку квітня відбудеться в Лондоні та на якому проблема реформування світової валютної системи стане центральною.

— Анатолію Степановичу, чи можна очікувати від майбутнього саміту дієвих рішень з реформування валютної системи? В якому напрямку будуть здійснюватися ці реформи, та чи будуть?

— Спочатку кілька зауважень із цього приводу. Перше — слід розрізняти погоджені дії провідних країн світу, спрямовані на локалізацію кризи, можливу амортизацію її руйнівних дій та заходи із системної реконструкції існуючої архітектури валютних відносин. Останні поки ще не осмислено навіть теоретично.

Друге — валютна система дуже консервативна. Її системна перебудова — це тривалий процес. За великим рахунком, перехід від золотого до паперово-кредитного стандарту розтягнувся майже на 40 років — від світової кризи 1930-х років до оголошення в 1971 році офіційного дефолту долара як єдиної на той час валюти, що зберігала конвертованість у золото. Швидше за все, нас очікує поетапне перетворення існуючої валютної системи, і сьогодні може йтися лише про проміжні рішення.

Третє — перебудова валютної системи обов’язково має зачепити не тільки її глобальні механізми. Валютна система має трирівневу архітектуру. Вона включає інституційні механізми національних валютних структур, інститути валютних відносин глобального (міждержавного) рівня, а також регіональні валютні структури. Нинішня криза виявляє принципові суперечності на кожному з цих рівнів. Тому, визначаючи логіку системних перетворень, дуже важливо забезпечити комплексність змін.

І, нарешті, четверте. Ми маємо розуміти, що G-20 може висловлювати тільки рекомендації. «Двадцятка» (або «вісімка») не має легітимних прав здійснювати інституційну корекцію, її ніхто не уповноважував на це. Відповідні зміни можуть бути реалізовані лише на рівні ООН чи на рівні міжнародної конференції за участі всіх держав.

— Наскільки обгрунтованими з огляду на це видаються ідеї стосовно «Бреттон-Вудса II», повернення до його принципів?

— Стосовно ідеї «Бреттон-Вудса II», яка активно мусується в мас-медійному просторі, то це, в моєму розумінні, не тільки ілюзорна, а й деструктивна ідея. Світ кардинально змінився. Змінюється логіка глобальних відносин. Якщо раніше йшлося про прогресуючу централізацію світового економічного простору, то нині домінантою є системна децентралізація. Відтак нам потрібно рухатися шляхом не скасування, а вдосконалення механізмів існуючої Ямайської системи. Адже принципи «Ямайки» — не моно-, а мультивалютних відносин — залишилися нереалізованими.

«Бреттон-Вудс» — це щось протилежне, це логіка уніфікації, логіка «світу, що відходить». Потрібно розуміти — далеко не всі учасники G-20 можуть погодитися з цим, що викликає в мене песимістичні очікування, коли йдеться про інноваційний потенціал майбутніх рішень «двадцятки».

— Ви кажете про необхідність розмежувати глобальний, регіональний та національний рівні світової системи. Проте як бути з проблемою світових грошей? Які перспективи вирішення цього питання?

— Дуже важливе запитання. Однак поміркуймо над тим, чи потрібні світові гроші як відокремлена грошова одиниця взагалі, а якщо потрібні, то в якій якості?

У сучасному світі от уже майже 30 років не існує офіційно визнаних світових грошей. Так, свого часу зусиллями Білого дому «Бреттон-Вудс» посадив у це крісло американський долар. Дж. Кейнс, який був одним із авторів проекту повоєнної валютної системи, пропонував принципово інше рішення. Та після дефолту в серпні 1971 року Ямайсь­ка угода скасувала відповідний статус американської валюти. Тепер функцію світових грошей може взяти на себе будь-яка національна грошова одиниця — все залежить від довіри до неї, її стабільності.

— А як тоді оцінювати офіційну позицію Росії, що її обстоюватиме на саміті «двадцятки» Д.Медведєв, щодо створення світової «наднаціональної» чи «суперрезервної» валюти? Такі ідеї висловлюють і на інших рівнях.

— У моєму розумінні, ця позиція абсолютно не адекватна існуючим реаліям. Резервною може бути тільки валюта, яка задіяна в реальних трансакціях, виконує функцію платіжного інст­рументарію.

За великим рахунком, в умовах змінних курсів, якби ця систе­ма функціонувала в повному обсязі, узагалі не треба було б створювати валютні резерви. І функція «суперрезервної валюти» стала б зайвою. Навіщо тримати «під матрацом» в іноземній валюті як мертвий непрацюючий капітал майже 5 трлн. дол.? Я називаю суму офіційних золотовалют­них резервів на початок 2008 року. Адже це майже 10% світового ВВП. Майже 90% цієї суми зосереджено в засіках усього десяти країн із високим рівнем профіциту платіжного балансу. А що робити решті країн, у яких не зба­лан­совано платіжні розрахунки?

Будь-яка країна може й зобов’язана мати на «чорний день» страхові резерви. Але це проблема зовсім іншого контексту. Такі резерви можуть формуватися і на невалютній основі.

Що ж усе-таки необхідно глобальній валютній системі? На верхньому ешелоні грошової системи потрібна елементарна річ — механізм порівняння вартості національних валют, звичайний масштаб їхнього зіставлення. Та­кий інструмент існує; його сформульовано у межах Ямайсь­кої валютної системи. Це — умовно-роз­рахункова одиниця МВФ, спеціальні права запозичення (SDR). Її необхідно вдосконалювати, зробити працюючим еталоном вартості національних валют. Однак SDR — це не «наднаціональна валюта», вона не може стати посередником обміну, взяти на себе функцію платіжного інструментарію. Хоча такі ідеї свого часу виношувалися. Потім стало зрозуміло: такий посеред­ник не потрібен. SDR — це лише використовуваний МВФ віртуальний масштаб купівельної спроможності валют. У ній же частково враховуються резервні пасиви фонду. Робиться це лише з метою їхньої порівнянності.

— Чому ж SDR не працює, адже вона заснована кілька десятиріч тому?

— Усі ці роки реальним конкурентом SDR був американський долар, який фактично перебирав на себе функцію еталона вартості. Посідаючи домінуючі позиції в МВФ, США робили все, щоб завадити SDR реалізувати відповідну функцію. Це й зрозуміло: протягом усіх цих років МВФ був, по суті, філією американського міністерства фінансів. Знаю про це не з чуток, знаю, на якій авеню у Вашингтоні та в яких кабінетах вирішувалися питання стабілізаційних кредитів для нашої країни.

Щоб SDR запрацювала, потрібна глибока реформа МВФ. Міжнародний валютний фонд не повинен бути інститутом Pax Americana. Він не повинен поєднувати функції регулятора міжнародної валютної системи та водночас кредитора, бути «банком останньої інстанції». Д.Медведєв помиляється і в цьому питанні.

Кредитні функції фонду в повному обсязі необхідно передати Світовому банку. Я вважаю, що реформування міжнародних фінансових інститутів, зокрема і МВФ, має здійснюватися саме в такому контексті. Необхідні нові правила гри.

Головне — МВФ не має залишатися ієрархічною структурою, акціонерною компанією, де все вирішується «по капіталу». Рішення в МВФ мають прийматися за оонівським принципом: одна країна — один голос. Чому Росія не вносить таких пропозицій? Зрозуміло, що в цьому разі в неї у фонді будуть адекватні права, скажімо, із Молдовою. Німеччині та США, як і решті членів «двадцятки», це теж невигідно.

Тим часом ключова проблема XXI століття — це проблема демонтажу політичного та економічного гегемонізму. Людство почуватиметься упевненіше, як­що всі нинішні «монстри» поста­нуть перед нами «пересічними товаришами». Перед Богом кожен народ має однакову цінність. Тож давайте і в реформуванні міжнародної валютної системи виходити з цього принципу — принципу міжнародної толерантності.

Основна мета цих реформ — привести інституційну структуру валютної системи в оптимальний стан, що зрештою і забезпечить її ефективне функціонування. Давайте розпочнемо пошук саме в цьому напрямі. Україна як член МВФ має зайняти в цьому питанні досить активну позицію.

— І все-таки, яка, на ваш погляд, перспектива долара як міжнародної грошової одиниці? Наприкінці минулого року вийшла книжка Дж. Сороса «Нова парадигма фінансових ринків. Кредитна криза 2008: що вона означає». У ній автор стверджує буквально таке (цитую): «Нинішня криза знаменує собою завершення епохи кредитної експансії, що базується на доларі як усесвітній резервній валюті». Чи й справді нинішня криза — це кінець долара?

— Такі ідеї Дж. Сорос висловлював і раніше. Йдеться про добре відомі праці американського фінансиста «Криза глобального капіталізму» (1999), а також «Мильна бульбашка американського домінування» (2004). Я не поділяю такої категоричності і не вважаю, що настав час ховати долар, «скидати» доларові активи.

Після кризи обов’язково зміниться конфігурація світової валютної системи. Однак це зовсім не означає, що в її структурі долар «загубиться». Подивіться, що відбувається нині: попри те, що США стали основним детонатором кризи, перебувають в його епіцентрі, долар не втрачає своєї ваги. Довіра до долара зберігається і сьогодні.

— Чи довго це триватиме? Адже історія не знає прикладів, коли за таких, як сьогодні в США, дефіцитності бюджету та зовнішньої заборгованості валютна позиція країни залишалася б стабільною.

— Американські борги — це справді проблема не тільки США, а й світового економічного співтовариства. Та, з іншого боку, яка природа цієї заборгованості? Я абстрагуюся від воєнних витрат. Економічний потенціал США є достатнім, щоб фінансувати їх на внутрішній основі.

Для розуміння проблеми аме­риканської зовнішньої дефіцитності слід враховувати перебудову структури глобального високотехнологічного простору, що відбувається нині, а також незавершеність цього про­цесу. І я цілком погоджуюся з позицією Алана Грінспена, який у своїй книжці «Епоха потрясінь. Проблеми і перспективи світової фінансової систе­ми» (2008) розглядає дефіцитність пла­тіжного балансу і відповідне зростання державного боргу США та інших кра­їн, які перебувають в епіцентрі відповідних процесів, як відображення не тільки економічних, а й тех­нологічних преференцій світового фінансового капіталу. Це — позиція, яка заслуговує на увагу.

Потоки капіталу завжди логічні. Вони спрямовуються туди, де найвища продуктивність праці, де найкраще захищена приватна власність, а головне — де концентруються перспективи технологічних інновацій. По­гляньмо на статистику: у період кризи (із січня 2008-го по січень 2009-го) вкладення Китаю в американські облігації не зменшилися, а навпаки, зросли майже в півтора разу — із 493 млрд. до 740 млрд. дол.

Переконаний, що через кілька років після кризи американська економіка впевнено підніметься на новий, вищий рівень технологічного розвитку. Китай навряд чи зможе стати в найближче десятиліття реальним конкурентом США в сфері технологічних новацій. Що ж до Європи, то її лідери й далі «радитимуться» із приводу того, як «наздогнати і перегнати Америку», не зачепивши її самолюбства. Дуже важливим є те, що економіка США, за моїми оцінками, почне підніматися раніше, ніж економіки ЄС та Японії. Коли йдеться про співвідношення валют, ми маємо враховувати насамперед ці системоутворюючі чинники.

— Багато аналітиків акцентують увагу на неминучій (після кризи) регіоналізації міжнародної валютної системи. Унікальним у цьому сенсі вважається досвід Європейської валютної системи. Нині існує низка й інших аналогічних проектів. Наскільки важливий саме цей аспект валютних трансформацій?

— Гадаю, що такого роду перетворення дуже логічні. Вони відповідають загальним принципам децентралізації глобальних проце­сів. Проблемним тут є питання спів­відношення національних гро­шей і регіональних валют. Мені вже доводилося висловлюватися з цього приводу на сторінках газетних видань, зокрема і в «ДТ».

Я дуже скептичний в оцінці механізмів євровалюти, що базується на логіці «євро краще за німецьку марку, французький франк чи іншу національну грошову одиницю». Формування механізмів євро було суто політичним рішенням. Євро запроваджувалося як антипод долара. Проте все, що несе на собі печатку «анти», завжди штучне, недосконале. Євро не стало локомотивом економічного розвитку країн єврозони. Швидше, навпаки: за останнє десятиріччя зона євро перетворилася на регіон із найнижчими у світі темпами економічної динаміки.

Я не вдаюся до деталей. Найбільша трагедія Європи — тут усі процеси протікають надто повільно, забирають дуже багато часу та енергії. Для сучасної надшвидкісної економіки це дуже істотна вада.

Серйозно загальмувалися темпи інноваційного процесу. Якщо в 1950—1970 роках співвідношення продуктивності праці (за ВВП) країн Західної Європи до США зросло з 41 до 63%, то в період 1980—2000 років цей показник зупинився на рівні 64—65%. Особливо неприємним став фактичний провал Лісабонської програми 2000 року, яка була спрямована на виправлення ситуації. Однак насправді відбулося протилежне: у 2000—2007 роках продуктивність праці в США зростала в 1,5—2 разу швидше, ніж у провідних країнах ЄС.

Природно, йдеться не тільки про недостатню ефективність євровалюти. Однак вплив супереч­ливої системи євро в цьому відставанні для мене цілком очевидний. Більш того, система ЕКЮ, в якій зберігалися національні гроші та яка існувала на початкових етапах формування європейської валютної системи, ймо­вірно, була набагато дієвішою.

Тому не поділяю ідеї регіоналізації на основі «провідної» національної валюти, що насаджується знов-таки великими дер­жавами. Коли кажуть про перспективи багатополярності світу, то, як правило, мають на увазі формування зони долара, євро, юаня, російського рубля...

Проте в історії це вже було. Свого часу існували зона фунта стерлінгів, французького франка, американського долара, іспанської песети, португальського ескудо. Та це були часи класичного колоніалізму. Нині ж, дякувати Богові, інші часи.

Моя позиція в питаннях струк­турної перебудови грошової системи інша. Як учений, я активно обстоюю ідею вертикаль­ної диференціації світової валютної системи, де базисною основою мають залишатися національні гроші. Вважаю, що країни Центральної Європи та Балтії, які вже проголосили свої плани вступу в зону євро, далеко не все зважили в цьому питанні. Позиції Великобританії, позиції фунта стерлінгів мені видаються більш перспективними.

— Давайте торкнемося ще однієї такої ж значущої проблеми — режиму плаваючих валютних курсів. Адже багато суперечностей валютних відносин сконцентровано саме в цьому сегменті міжнародних економічних зв’язків.

— Звісно, в ідеалі стабільна вартість національної валюти та стабільні валютні курси — це еко­номічне благо. З історії грошей відомий такий унікальний приклад. Стабілізований у 1560—1561 роках королевою Англії Єлизаветою фунт стерлінгів збе­рігав свою незмінну вартість (4 унції чистого срібла) майже 370 років — аж до Великої депресії 1930-х років. Дослідники англійської історії вважають, що валютна стабільність фунта стерлінгів була визначальним елементом не тільки економічної, а й політичної величі Англії.

Можу сказати й про інше. У період розквіту золотого стандар­ту, із 1870-го по 1913 рік, інфляція в США збільшувалася в середньому на 0,2% на рік. Йдеться, по суті, про абсолютну стабілізацію цінової динаміки. Фантас­тика!

Однак то була епоха індустріалізму, епоха переважно внутрішньо орієнтованих економік. Ця епоха відходить у минуле, вже відійшла в минуле й епоха фік­сованих курсів. Реформи не можна робити, повернувшись обличчям у минуле. Здійснюючи інституційні перетворення, потрібно дивитися в майбутнє, хоча б інтуїтивно відчувати перспективу.

У чому перевага гнучких валютних курсів? Це дієвий інст­румент інтернаціоналізації еконо­мічних відносин. До того ж гнучка система валютних курсів активно стимулює конкурентний потенціал кожної країни, виступає механізмом формування еко­номічної рівноваги на світовому ринку. Жорстка валютна система цього робити не в змозі.

Знову звернімося до даних статистики — вона все знає. Відповідно до експертних оцінок, у 1900 році експортна квота в структурі світового ВВП становила 9,7%. Вона практично не змінювалася впродовж першої половини ХХ ст.: у 1950 році дорівнювала 10,1%, у 1960-му — 10,5 і в 1970-му — 12,2%. У наступний період ситуація почала істотно змінюватися. І вже в 1980 році питома вага експорту товарів та послуг сягнула 14,5% світового ВВП, у 1990-му — 19,9, 2000-му — 24,7%. У 2006 році світовий ВВП дорівнював 47,8 трлн. дол., а експорт — 14,8 трлн., або 30,3% ВВП. От вам і статистична ілюстрація переваг гнучкої системи валютних курсів.

Звичайно, у світовій економіці зберігаються значні платіжні диспропорції. Однак це не привід говорити про неадекватність регулюючого потенціалу плаваючих курсів. Цей потенціал штучно девальвується повсюдним втручанням держави у відповідні механізми.

Тим часом фіксацією курсів можна розв’язувати тільки короткострокові проблеми. Ми могли переконатися в цьому на прикладі нашої країни. Нашою найсерйознішою помилкою в курсовій політиці було те, що, починаючи з 2000 року, ми тупо дотримувалися політики жорсткої прив’язки гривні до долара. Зовні все це виглядало дуже респектабельно, насправді ж негативи тільки накопичувалися. Нині все це прорвалося назовні. Пере­конаний, що процеси у валютній сфері та в економіці України загалом були б сьогодні менш болючими, якби ми не припускалися таких помилок.

— Однак існує і проблема спекуляцій. Мільярдні потоки спекулятивного капіталу пов’язані з курсовими коливаннями. Чому ви нічого не кажете про це, чому ми маємо закривати на це очі?

— Ви праві й у цьому питанні. Однак поставтеся спокійно до того, що я зараз скажу. При змінному курсі спекулятивні потоки капіталу справді використовуються як інструментарій вирівнювання платіжних балансів. Я зовсім нещодавно ознайомився зі статистикою Банку міжнародних розрахунків. Тож якщо в 1998 році середньодобовий оборот позабіржових деривативів (а це багато в чому спекулятивний капітал) становив 475 млрд. дол., то в 2007-му — 2544 млрд. За десять років — зростання в 5,4 разу.

За існуючими оцінками, спекулятивний капітал становить нині 90, а можливо, й більше відсотків фінансових потоків. Що призводить до неприємного відокремлення виробничого та фінансового секторів. До цього не можуть пристосовуватися банки. Вони дедалі більшою мірою перетворюються на інститути з обслуговування не виробничого сектору, а спекулятивних потоків. Звичайно, це дуже погано.

Та погляньмо й на цю проблему по-іншому. Одна справа, коли ми в минулому говорили про 15—20% спекулятивних трансакцій, і зовсім інша — коли такі трансакції формують до 90% фінансових потоків. Що це означає? Можливо, йдеться про принципово новий економічний феномен, який ми поки ще не осягнули. Може, це і є та сама складова віртуального капіталу, яка, разом із віртуальною власністю, віртуальною вартістю, віртуальним ціноутворенням, формує основи принципово нової економіки — економіки знань, економіки символів та цифрових знаків. Можливо, до цього ряду понять необхідно приплюсувати і визначення віртуальних грошей, природу яких ми ще не зрозуміли. Майбутні реформи міжнародної валютної системи мають враховувати і цей аспект проблеми.

— Як можна підсумувати нашу розмову? З чим ви хотіли б звернутися до читачів «ДТ»?

— У К.Маркса є такий вислів: кризи ніколи не бувають перманентними. Криза не лише руйнує, криза розчищає шлях для нового. За Шумпетером, криза — це «процес творчої руйнації». Криза — це етап ідентифікації та відбракування віджилого, це завжди шанс для сильного, життєздатного. Дуже важливою є інформаційна функція кризи. Криза завжди ставить перед суспільством нові питання, формує інноваційні сигнали та водночас вказує на те, що поза кризою себе не виявляє. Криза — це своєрідна точка на шляху, коли повернення назад уже фактично неможливе.

За цих умов потрібно адекватно реагувати на обидва аспекти кризи — руйнівний і конст­руктивний. Виживає той, хто не опускає рук, хто зберігає оптимізм. Усі ми повинні прагнути цього.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво