Агроінвестиції та доступ до землі: загострення суперечностей - Економіка - dt.ua

Агроінвестиції та доступ до землі: загострення суперечностей

25 березня, 2011, 15:42 Роздрукувати Випуск №11, 26 березня-2 квітня

Очільниками держави визначено, що вже в 2011 році агропромисловий комплекс повинен стати «точкою зростання», тому цей рік має пройти під гаслом його модернізації.

© Getty Images/Fotobank

Агроінвестиції вирішують усе?

Очільниками держави визначено, що вже в 2011 році агропромисловий комплекс повинен стати «точкою зростання», тому цей рік має пройти під гаслом його модернізації. Аби досягти цих цілей, необхідні значні інвестиції. А звідки їх узяти? У державі залишився практично єдиний ресурс — багата українська земля. На найвищому рівні поставлено завдання — «як можна швидше цей процес земельної реформи розпочати і як можна швидше закінчити», що на практиці означає форсоване запровадження ринку землі сільськогосподарського призначення.

Однак слід звернути увагу на суперечливість поставлених завдань (рис. 1). Ланцюг «агроінвестиції > модернізація > аграрний сектор як точка зростання» виглядає цілком логічним. Проте у разі запровадження ринку землі значна частина агроінвестицій відволічеться на вкладення в купівлю землі, обмеживши таким чином можливості модернізації агропродовольчого виробництва.

 

Відома істина, що заморожування капіталу в формі земельної власності — це розкіш, яку може собі дозволити багата країна. Американський економіст Джекоб Озер у своїй книжці «Должны ли люди голодать?» 1959 року наводив як одне з найвагоміших заперечень проти необмеженої купівлі і продажу землі той факт, що кошти, вкладені в землю, — це ресурси, втрачені для довгострокових капіталовкладень, відтак, вони обмежують витрати на підвищення родючості землі, іригацію, придбання машин, добрив та інші виробничі вкладення, тобто на модернізацію. Такий стан він порівнював з описаним у Марка Твена пароплавом, який витратив на оглушливий гудок так багато пари, що її не залишилося для приведення в дію машини.

Одним із найвагоміших аргументів на користь запровадження ринку землі вважають можливість залучення кредитних ресурсів під її заставу. Логіка тут сумнівна, адже спочатку треба вкласти чималі інвестиції в купівлю землі. Разові (за наявності необхідних коштів) вкладення в купівлю гектарів і тим більше залучені для цих цілей кредитні ресурси відчутно обмежать сільгоспвиробників у витратах на виробничі цілі і, таким чином, відтермінують модернізацію техніко-технологічних процесів.

Економічні показники ефективності діяльності сільськогосподарських підприємств протягом останніх трьох
років, а саме — прибутковість 70% і збитковість 30% з них за загальної рентабельності 8—15%, можуть свідчити про те, що можливості купувати землю в них незначні. Чи, може, ставка робиться на великомасштабних інвесторів, які мають кошти і для купівлі землі, і для модернізації? Така орієнтація тільки на «великих» формує доволі непривабливе середовище для значної маси малих і середніх сільгоспвиробників. Тим більше що системи фінансової підтримки купівлі землі в Україні практично не створено.

Приватні інвестиції в різні сегменти продовольчого ланцюга, у контрактні схеми з сільгоспвиробниками різного розміру здатні забезпечити інвесторам гарантовані поставки сільськогосподарської продукції та прибутки, однак при цьому перехід прав власності на землю аж ніяк не є обов’язковим. У Франції на орендній основі обробляється понад 50% посівних площ, у Бельгії — 68, Ізраїлі — 90%; у США в державній власності перебувають 40% землі, в Голландії — всі сільськогосподарські землі. У США 27% фермерів є повними власниками землі ферми, а 60% — частковими, і це не заважає фермерам ефективно інвестувати та господарювати. Адже О.Чаянов наголошував, що для народу важлива не власність на землю, а доступ до землі. Брак капіталу в фермерських господарствах покривається за рахунок системи кредитування з помірними відсотковими ставками, державної допомоги тощо.

Однак саме земля є тим активом, на який останнім часом націлені приватні інвестиції в сільське господарство. Цей ажіотажний процес визначений у світовому масштабі як нова «земельна лихоманка», «земельні захоплення», «агроколоніалізм». У нещодавній доповіді Світового банку «Зростаючий глобальний інтерес до сільгоспугідь: чи може він забезпечити сталі і рівні вигоди» (жовтень 2010 року) наведено факти безпрецедентного прискорення великомасштабної скупки землі, особливо в країнах зі слабким рівнем управління землекористуванням і високим ступенем продовольчої вразливості. І хоча переважна частина угод з великими обсягами земель укладається внутрішніми інвесторами, більшість мегапроектів, які стосуються 100 тис. га і більше, укладаються саме іноземними інвесторами. Безперечно, й Україна стоїть на порозі нового земельного переділу.

Вітчизняна офіційна статистика чітко відображає процес концентрації землі, однак оперування середніми величинами його завуальовує. Так, якщо розрахувати площу сільгоспугідь на сільгосппідприємство за 2009 рік, виходить у середньому не так уже й багато — 430 га. Проте, якщо із загальної кількості сільгосппідприємств виокремити фермерські господарства, середній розмір яких становить 113 га, то сільгосппідприємства, що залишаться, виявляються досить великими — середній розмір землекористування 1,5 тис. га. При цьому майже чверть цих підприємств господарюють на площі сільгоспугідь понад 2 тис. га, і в них сконцентровано майже 30% загальної площі цих угідь у державі.

Сільгосппідприємства з площею угідь понад 5 тис. га,
становлячи лише 1% всіх підприємств, розпоряджаються 25% земель цієї категорії землекористувачів. Особливістю України є те, що 2% фермерських господарств мають середній розмір 2 тис. га.

А що ж у розвинених країнах, економічні досягнення агросфери яких часто наводяться як цільові орієнтири для вітчизняного розвитку? У більшості з них основою моделі агросфери є сімейна ферма. Для прикладу, у США в 2007 році середній розмір ферми становив 169 га, при цьому партнерства — 374 га та корпорації — 527 га. І лише 8% ферм мали 1 тис. і більше акрів землі, або понад 405 га. Ще меншою є середня ферма в Європейському Союзі — приблизно 20 га.

В Україні вітчизняні інвестиції в основний капітал у сільське господарство, мисливство (у порівнянних цінах) в останні три роки перед 2009-м зростали щорічно в середньому на 32%, прямі іноземні — на 39%, перевищуючи відповідні індекси по загальних інвестиціях за видами економічної діяльності. На тлі регулярних спалахів продовольчої кризи не залишається підстав сумніватися у справжньому прагненні — купити українські чорноземи. Мотивів для цього багато: бажання викупити найкращі ділянки родючої землі, підвищення капіталізації, диверсифікація інвестиційного портфеля за рахунок вкладень у привабливий нині сектор за зниження віддачі від інших секторів тощо. Інтерес до українських чорноземів іноземних інвесторів ще більше стимулюватиме купівлю землі вітчизняними бізнесменами, у тому числі як об’єкта подальшого перепродажу за вищою ціною.

Пошук інвестора будь-якою ціною, у тому числі зовнішнього, якого часто не асоціюють з сільськогосподарським виробником, загрожує посиленням процесів концентрації землі у великих власників-латифундистів, власників-абсентеїстів, тобто тих, хто живе постійно поза своїм землеволодінням за рахунок ренти зі своєї земельної власності. Дж. Озер у згаданій вище книжці наводить досвід неефективної земельної реформи в Японії, проведеної за ініціативи Макартура після Другої світової війни: поміщики використали свою політичну, економічну і соціальну владу з метою отримати більше, ніж передбачалося за законом; вони зганяли з землі сотні тисяч орендарів і реєструвалися як такі, що проживають у селі, чи як селяни-власники, розподіляли землю серед своїх рідних і підставних осіб; великі поміщики були директорами банків, власниками товарних складів, постачальниками добрив, урядовими чиновниками і лідерами різних впливових політичних організацій.

У ситуації крайньої нерівності різних агроінвесторів, особливої вразливості середніх і малих сільгоспвиробників, коли йдеться про фінансові можливості, доступ до ринків, кредитних ресурсів, технологій, надзвичайної ваги набуває регуляторна роль держави. Вона має сформувати сильну систему відповідальної землевласності і землекористування (зазвичай закріплюється пріоритет місцевих сільгоспвиробників), урегульовувати конкуренцію між різними категоріями інвесторів, спрямовувати їх у різні сегменти ланцюга створення доданої вартості та в ті сільські регіони, які найбільше цього потребують, зокрема депресивні.

Одна з раціональних моделей інвестицій в аграрний сектор може виглядати так: місцеві інвестори-аграрії інвестують у придбання сільгоспугідь, виробничі засоби та інфраструктуру; аграрії, їх кооперативи та інші інвестори інвестують в об’єкти зі зберігання, переробки і реалізації продукції; державні інвестиції спрямовуються в сільську інфраструктуру, розвиток системи поширення знань та освіту, консультування.

За пропозиціями ФАО, у найближчі роки структура інвестицій має бути такою: 25% — у рослинництво, 13% — тваринництво, 62% — сільську й оптову ринкову інфраструктуру, первинну переробку, сховища (Форум експертів високого рівня на тему «Як прогодувати населення світу в 2050 році»).

На міжнародному рівні (ФАО, Світовий банк, інші організації) розробляється і вже обговорювався у 2009—2010 роках проект Принципів відповідального інвестування в сільське господарство. Обговорювані сім принципів стосуються: визнання і поваги існуючих прав на землю і ресурси; забезпечення продовольчої безпеки держав; транспарентності, належного управління і формування сприятливого середовища; проведення консультацій і обов’язкової участі місцевих заінтересованих сторін; інноваційності проектів інвестування і гарантування стабільних результатів; соціальної відповідальності, непосилення вразливості окремих категорій громадян, створення робочих місць, забезпечення суспільних благ, сприяння розвитку сільських територій; екологічної сталості при мінімізації ризиків і масштабів негативного впливу на природні ресурси і навколишнє середовище.

Є багато підстав сумніватися, що нинішні «ефективні інвестори» в Україні пройшли би позитивно такий тест на відповідальність інвестування у сільське господарство.

Доступ до землі: права під загрозою

«Відберіть у людини чи у народу гроші, товари, худобу, і ваш грабіж закінчиться разом із вашим відходом. Плин часу, звичайно, не зробить ваш злочин справою хорошою, але він знищить його наслідки. Але відберіть у народу землю, і ваш грабіж триватиме вічно. Він буде новим грабунком для кожного нового ряду поколінь, для кожного нового року, для кожного нового дня», — писав американський економіст
ХІХ ст. Генрі Джордж.

За загальним визначенням, доступ — це реальна можливість одержати бажане. Відтак, доступ до землі сільськогосподарського призначення можна окреслити як право або можливість використовувати, управляти чи контролювати землю та її ресурси.

Аграрні трансформації в Україні привели до того, що у приватній власності нині перебуває 30,4 млн. га (73%) сільськогосподарських угідь та 26,7 млн. га (82%) ріллі. Право на земельну частку (пай) набули 6,9 млн. осіб, а загалом офіційно оформлене право на земельну ділянку мають удвічі більше громадян. Таким чином, певний рівень фізичного доступу до землі забезпечено. Водночас уже при розпаюванні було очевидно, що обробляти одержані земельні паї самостійно зможуть далеко не всі: переважну частину власників становили особи пенсійного і передпенсійного віку. А вже сьогодні понад 15% паїв перейшли в спадщину.

При наданні земельних паїв у власність не була сформована відповідна виробнича і ринкова інфраструктура, ніхто не подбав про підтримку господарювання сімейного типу, розвиток їх кооперації, інтеграції в агропродовольчому ланцюзі. Відтак, переважна частина приватизованих земель здається в оренду сільгосппідприємствам (понад 60% площ розпайованих земель). Про несприятливість середовища свідчить нинішня ситуація з фермерськими господарствами: їх кількість, лише трохи перевищивши 4 млн., з 2008 року скорочується.

Рис. 2 демонструє два важливі аспекти щодо землі. Якщо приватна форма власності на сільгоспугіддя очевидно переважає (73%), то як місце докладання праці наші співгромадяни використовують їх на третину (38%). При цьому сільгосппідприємства, господарюючи на половині площі сільгоспугідь, забезпечують роботою лише 28% працівників галузі, більша ж їх частина працюють у секторі самостійної зайнятості, який представляють особисті селянські господарства, у тому числі ті, до яких власники приєднали земельні паї.

 

59% площі сільгоспугідь громадян припадають на ділянки для ведення товарного сільськогосподарського виробництва (середній розмір 3,5 га), 31% — на особисті селянські господарства (близько 1 га в середньому), 8% — ділянки для сінокосіння та випасу худоби, приблизно по 1% — на колективні та індивідуальні городи і сади. Більше землі селяни обробити не в змозі, бо праця в їхніх домашніх господарствах і сьогодні залишається переважно ручною.

Фактично йдеться про соціальну доступність землі для населення, адже зазначені форми землекористування реалізують більшою мірою соціальні функції — самозайнятість, самозабезпечення. І зберігатимуться вони ще тривалий час.

Отже, лише на половині клину із приватизованих сільськогосподарських угідь господарюють самі громадяни. Інша ж половина приватизованої землі — «ресурс, що вислизає з рук громадян», «відрізана скиба». Це — землі, що перебувають в оренді, а в разі запровадження ринку землі будуть виставлені на продаж, зважаючи на доволі неблагополучний стан продавців-селян.

Частина громадян — одні за власним бажанням (спадкоємці, пенсіонери тощо), переважна ж частина вимушено (через необхідність платити за навчання дітей, за лікування, зрештою з найбанальнішої причини — отримання коштів на прожиття) — продасть свою земельну власність. Більше того, навіть якщо власник не забажає її продати, його під різними приводами змусять це зробити (підстави — формування цілісних полів, неефективне господарювання тощо).

Якщо навіть лише ті, вже готові 22% власників земельних наділів (на цю цифру посилаються більшість дослідників, а за менш розповсюдженими даними Світового банку, значно більше — 43%) продадуть їх, то в державі сформується додаткова когорта безробітних і соціальних утриманців, які висуватимуть претензії щодо соціального забезпечення.

Таким чином, великомасштабне офіційне обезземелення селян, яке активно просувається нині за тіньовими схемами, відтерміновується до офіційного запровадження ринку земель сільгосппризначення. Першими ж ластівками обмеження доступу громадян до землі вже сьогодні є обмеження резервів держави щодо надання земельних ділянок для ведення так званих соціальних сільських господарств, у тому числі для вразливих груп населення.

За 2000—2009 роки стабілізувалася площа сільгоспугідь в особистих селянських господарствах, колективному та індивідуальному садівництві, зменшуються площі землі під городництвом, сінокосами й випасами для худоби (табл.). Невже громадяни не хочуть брати нові ділянки для ведення садівництва, а від тих городів, сінокосів і пасовищ, що мають, просто відмовляються? Очевидно, що це не так. Причина проста: нових не дають, а для частини тих земельних ділянок, що були у користуванні раніше, змінено цільове призначення — передусім під забудову як самими власниками, так і новими господарями.

Уже поставало питання, де взяти земельні ділянки для жителів монофункціональних містечок, які, залишившись без роботи, змогли б вирощувати продовольство для себе. Можливих варіантів виявилося небагато — від купівлі земельної ділянки у зручному місці (де взяти кошти?) до переїзду у віддалені села і користування покинутими присадибними ділянками. Та й привабливість їх для жителів цих містечок сумнівна.

Важливість соціального сільського господарства за нинішніх кризових умов очевидна. Для прикладу, Держдума Росії пропонує роздати землю дачникам безоплатно і скасувати всі податки для колективного садівництва й городництва; у Великобританії прийнято рішення виділити громадянам 1 тис. земельних ділянок для городів.

Резерв сільськогосподарських земель для потреб вразливих категорій населення мав би бути у держави. Але нині в державній власності лише 27% сільгоспугідь і 17% ріллі, переважна їх частина має чітко визначене цільове призначення і передана підприємствам та організаціям селекції, племінної справи, науки й освіти. Держава втратила власність і на стратегічно важливі категорії земель, зокрема природоохоронного призначення, резерву для формування об’єктів природно-заповідного фонду. Розпайовано деградовані і малопродуктивні землі, які слід було б відвести під консервацію. Ці проблеми доцільно розв’язати до запровадження ринку сільськогосподарських земель.

У Росії, де такий ринок уже кілька років функціонує, частка державної власності на землю сільгосппризначення перевищує 2/3 їх загальної площі, і хоча частка у сільгоспугіддях менша, держава залишилася вагомим їх власником. Суб’єкти Російської Федерації, згідно з законодавством, мають пріоритетне право викупу земель. Зокрема, у Білгородській області, яка на початку нового тисячоліття вирізнялася низькою часткою земель у державній власності (11%) і високою — у власності громадян (79%), регіональна адміністрація на сьогодні сконцентрувала майже половину сільгоспземель, які здаються охочим в оренду. Такий механізм дозволив протистояти масштабному скуповуванню земель агрохолдингами (перші російські зародилися саме тут), внаслідок діяльності яких загострилася проблема працевлаштування селян.

Продаж в Україні приватизованих земельних ділянок нинішніми власниками — це видима частина обмеження доступу населення до землі. Завуальована частина — це обмеження доступу через концентрацію землі в агроформуваннях латифундистського типу, що вже має місце сьогодні та значно активізується після запровадження ринку землі. При цьому зростатиме як фізичне, так і економічне та соціальне обмеження доступу населення до землі. Простіше кажучи, йдеться про скорочення місць докладання праці, джерел одержання доходів від землі, істотне обмеження можливостей купити землю в подальшому.

Сьогодні із 3,2 млн. осіб, зайнятих у сільському господарстві, мисливстві, лісовому господарстві, лише 0,9 млн. обліковуються офіційною статистикою як наймані працівники, а 2,3 млн. — як самозайняті (ті, хто веде товарне сільськогосподарське виробництво на приватизованих земельних ділянках, члени особистих селянських господарств). Отже, співвідношення сегментів зайнятості сформувалося на користь значного переважання самозайнятості над найманою працею — приблизно 3:1.

Відтак, якщо на 1000 гектарів в господарствах населення нині припадає майже 150 осіб, то на таку ж площу використовуваної землі в сільгосппідприємствах — 45, а в середніх і великих — 29 зайнятих осіб. У вузькоспеціалізованих агрохолдингах ця цифра ще менша, наприклад у ВАТ «Нафкомагро» (орендує 148,5 тис. га угідь) вона становить 10 осіб, у французькій компанії AgroGeneration, яка контролює низку агропідприємств в Україні із земельним банком у кілька десятків тисяч гектарів ріллі і реалізує стратегію їх збільшення, — лише сім працівників.

Цю тенденцію (зокрема для країн Африки) відзначає і ФАО: сучасні інвестиційні мегапроекти капіталомісткі, однак надто мало трудомісткі — йдеться про п’ять робочих місць на 1000 гектарів, що незрівнянно менше, ніж кількість робочих місць, які могли б забезпечувати сімейні фермерські господарства.

Скорочення земельного ресурсу в громадян, у тому числі через його продаж, означатиме подальше обмеження місць
докладання праці в сільському господарстві і загалом на селі. Однак, підтримуючи загалом позитивний процес скорочення зайнятості в аграрному виробництві, слід мати на увазі, що запровадження ринку землі може значно його активізувати. За відсутності інших сфер працевлаштування загострюватимуться проблеми та посилюватиметься тиск на державу щодо створення робочих місць для сільського населення. І вже сьогодні слід думати про випуск двоповерхових вагонів електричок, щоб доставляти сільське населення на роботу в міста тощо, а в селах — посилювати систему соціального захисту безробітного населення, контролювати порядок.

Якщо зараз підставою для відмови селянам у реєстрації безробітними в службі зайнятості є наявність земельного паю, особистого сільського господарства, то після продажу землі кількість сільських безробітних різко збільшиться. Зрозуміло, що разом із новим земельним переділом слід очікувати й нових соціальних проблем і потрясінь.

Потрібно також очікувати істотного обмеження можливостей селян і сільських жителів купити землю в майбутньому. На першому етапі після запровадження ринку землі ціна угідь визначатиметься більшою мірою економічним законом попиту та пропозиції і може сформуватися на невисокому рівні, оскільки продавців землі буде доволі багато. Проте згодом, за високої концентрації земельної власності, ціна на землю стане високою, оскільки великі землевласники, як правило, поводяться як монополісти. Це по-перше. А по-друге, в світі стрімко зростають ціни на продовольство, що не може не позначитися на ціні сільгоспугідь в Україні.

Звичайно, політики спробують перевести «стрілки» на селян: «Землю вам дали, однак ви не скористалися наданою можливістю, самі ж продали її, і це було ваше власне рішення». Ніхто не зважатиме на об’єктивні та суб’єктивні, у тому числі спеціально сформовані обмеження як фізичного, так і економічного та соціального характеру.

Доступ до землі стане можливим лише за високовартісної оренди чи купівлі землі за високими цінами, але брак коштів у переважної більшості українців замкне коло обезземелення цього та наступних поколінь. Утім, лише до певного часу. Бо, як показує досвід, неминуче назріє чергова земельна реформа, основним змістом якої зазвичай є перехід від великомасштабного до більш поміркованого землеволодіння з метою збільшення ефективності виробництва, збереження родючості грунтів, підвищення добробуту сільгоспвиробників, а також забезпечення прогресу в сільському розвитку.

Навіть якщо селяни з власної волі (у тому числі через недостатнє усвідомлення переваг володіння землею, скрутне становище тощо) продадуть свої наділи, держава все одно залишатиметься гарантом забезпечення реалізації конституційного права кожного громадянина на землю, а відтак, і права на працю, права на харчування, які пов’язані з фундаментальним правом доступу до землі. Важливо, щоб поспіх із «завершенням» нинішньої земельної реформи не призвів до наслідків «за принципом весляра»: дивилися в один бік, а гребли в інший. Хоча спочатку провідною зіркою був селянин…

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1287, 21 березня-27 березня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво