АДМІНРЕСУРСУ МОЖЕ Й НЕ ВИСТАЧИТИ

Не поділяю категоричності політиків, що поспішають проголосити утворення коаліційного уряду як реальний крок продекларованої Президентом політичної реформи. Політична реформа, якщо вести про неї мову з усією відповідальністю, можлива лише на основі відповідних змін до Конституції. Йдеться про утворення передумов, що мають гарантувати обов’язкову комплексність інституційних перетворень — можливість не лише утворення коаліційного уряду, а й утвердження конституційного права Президента розпускати парламент у випадках, коли сформована більшість виявиться недієздатною. Реальне зміцнення дієвості влади, а це — головна мета політичної реформи, можливе лише на цій основі. У всіх інших випадках формування коаліційного уряду робить владу ще більш хиткою та непрогнозованою.

Президент (як і суспільство загалом) втомився від перманентного протистояння між депутатським корпусом та урядом і, шукаючи опори в парламенті, зробив серйозні кроки назустріч сформованій більшості — дав їй право утворити коаліційний уряд. Однак залишається багато питань стосовно системної визначеності самої більшості, яка, як це видно неозброєним оком, поєднує велику кількість ідеологічно розрізнених парламентських груп і фракцій суто механічно. Позначається і відсутність її офіційно визнаного лідера. У зв’язку з цим існує багато застережень з приводу реформаторського потенціалу більшості. Будучи тісно пов’язані з державною бюрократією, фракції й групи, що її формують, демонструють швидше за все розвиток у протилежному напрямку — поступово трансформуються у партію влади, яка за своїм визначенням може виступати (а це доведено світовою практикою) більшою мірою як консервативна сила, що прагне не до зміни існуючих реалій, а отримання від них особистих дивідендів.

Привертає увагу й інша проблема. Добре відомо, що концентрація влади в руках певних політичних сил ще не означає її дієвість: потрібно мати чітке уявлення, як цією владою розпоряджатися. Якщо послатися на те, яким чином затверджувався у другому читанні проект державного бюджету, то навряд чи у кого виникають сумніви і з приводу того, що найбільш гострі проблеми більшості, а відтак і коаліційного уряду, лежать саме у цій площині. На ситуації може негативно позначитися і штучне послаблення Президента, який, починаючи з 1994 року, виступав не лише ініціатором, а й основною рушійною силою у здійсненні системних реформ.

Навряд чи хто зможе заперечити, що кожен крок ринкових перетворень в Україні, їх успіхи і водночас — існуючі проблеми пов’язані з іменем Президента. Поділившись з парламентською більшістю своїми конституційними повноваженнями — правом формувати уряд, Президент таким чином фактично звузив можливості особистого впливу на перебіг трансформаційних процесів, у тому числі і на політику ринкових реформ. Я весь час виступав проти такого кроку. Як з точки зору внутрішніх, так і зовнішньополітичних процесів Україна знаходиться нині, по суті, на критичному відрізку свого незалежного розвитку. Тому будь-які дії, що стосуються реформування влади, мають бути максимально виваженими.

Суперечності економічної сфери

Найбільш серйозним іспитом для більшості та нового уряду стане вирішення накопичених проблем в економіці. Після тривалої економічної кризи Україна впродовж 2000—2002 років демонструвала надзвичайно високі темпи зростання. За три роки ВВП зріс майже на 20%. Головним чинником цих зрушень стали ринкові реформи, метою яких було виведення економіки з глухого кута «планомірності», забезпечення економічного зростання на принципово новій основі. Однак зробленого у попередні роки виявилося не досить.

Останнім часом реформи практично зупинилися у своєму розвитку, що не могло не позначитися на економічній динаміці: сила наданих імпульсів зростання почала затухати, нині вона себе значною мірою вичерпала. Як результат, намітилася небезпечна тенденція, яку не зміг зупинити уряд А.Кінаха, — почалося прогресуюче падіння темпів економічного зростання: 2001 року ми мали плюс 9,1% ВВП; очікування поточного року — 3,8—4,0%. Продовження зазначеної тенденції на наступний рік дає 2,0—2,5% зростання ВВП. Для нас такі темпи рівнозначні входженню економіки, як і соціальної сфери, у нову смугу економічної стагнації. Мінімальними темпами зростання, по суті, коридором виживання для нас є 5—6% зростання ВВП. У всіх інших випадках економічна ситуація залишатиметься критичною. До того ж вона поглиблюватиме суперечності грошової сфери, породжуватиме інфляційні процеси, а відтак стимулюватиме політичні протистояння.

Потрібно розуміти й те, що вирішення існуючих проблем в економіці не кореспондується з посиленням адміністративного ресурсу. Якби це було так, то застережень з приводу дієздатності утвореної коаліції було б менше. Економіці потрібні складні та відповідальні рішення у питаннях, що пов’язані з відчутним поглибленням лібералізації, захистом прав приватної власності, інвестора та кредитора, активізацією фінансового та земельного ринків, дебюрократизацією та декриміналізацією економічних відносин, з усім тим, що стимулює ділову та підприємницьку активність, формує конкурентне середовище та інвестиційну привабливість. Ми не лише зупинилися у вирішенні цих питань, а й у багатьох аспектах почали рух у зворотному напрямку.

Найвідповідальнішими є реформи фінансового сектора та соціальної сфери. Тут не можна гаяти часу. Депутати погоджуються з тим, що потрібно зменшити податкове навантаження, однак вирішення цього питання знову відкладається. Водночас ситуація в реальному секторі економіки потребує нестандартних рішень — більшість має обов’язково знайти рішення щодо зниження податкового тиску, починаючи вже з наступного року. Необхідність такого кроку диктується прогресуючим погіршенням фінансового стану підприємств, зростанням їх збитковості (нині збитковими є 52% всіх суб’єктів господарювання), істотним поглибленням платіжної кризи. Якщо впродовж двох попередніх років дещо зменшилася кредиторська заборгованість, то нині вона зросла до 299 млрд. грн., що майже на третину перевищує річний обсяг ВВП. Більш як учетверо вповільнилися темпи зростання інвестицій.

Напевне, з урахуванням саме цих обставин попередній уряд запропонував парламентові достатньо жорсткий проект Державного бюджету України на 2003 рік. Однак ця принципова позиція не була підтримана, за неї проголосували всього шість депутатів. Натомість всі фракції та групи парламентської більшості підтримали штучно збільшений майже на 6,3 млрд. грн. проект бюджету, запропонований бюджетним комітетом. Я хотів би помилитися, але мені здається, що у даному випадку йдеться не лише про вияв емоцій, пов’язаний із вдалим голосуванням за призначення нового прем’єра. Мене непокоять й інші факти, зокрема суто популістське рішення, пов’язане з одноразовим підвищенням відразу на 44% (із 165 до 237 грн.) мінімальної заробітної плати. Скільки це коштуватиме бюджетові? За попередніми оцінками — понад 2 млрд. грн.

Ще про одне. У нас складається надзвичайно напружена ситуація з обслуговуванням зовнішнього боргу. В урядовому проекті держбюджету на 2003 рік ця сума становила 8042 млн. грн., що на 31% більше, ніж поточного року. Відповідні асигнування перевищать видатки держбюджету на охорону здоров’я, освіту та охорону навколишнього природного середовища, разом узяті. 2004 року ситуація з обслуговуванням державного боргу може виявитися ще більш напруженою. У зв’язку з цим перед новоутвореною більшістю стояла надзвичайно відповідальна проблема секвестрування бюджету-02, виправлення помилок, яких припустилися депутати попереднього скликання. На необхідності саме такого кроку неодноразово наголошував і Президент.

Однак і у цьому питанні маємо знову ж суто популістське рішення — прийняття закону щодо зростання державного боргу, а відтак і додаткового боргового навантаження на бюджет. Потрібно зрозуміти: суспільству не потрібна демонстрація надвисокої законотворчої результативності. Головним і визначальним має стати якісний бік законотворчого процесу. Проблеми українського парламенту полягають насамперед у цьому.

Повторюється ситуація минулого року, коли парламент прийняв штучно збільшений майже на третину абсолютно нереальний бюджет і лише цим рішенням фактично обумовив не лише майбутню відставку попереднього уряду, а й глибоку фінансову кризу, яка, прогресуючи, перетворилася нині на силу, що практично унеможливлює будь-які конструктивні кроки в політиці економічного зростання, весь час провокує політичну напругу. Йдеться про більш як 9 млрд. грн. незабезпечених бюджетних видатків, 2,5 млрд. — вчасно неповернутого ПДВ та 13 млрд. податкової заборгованості, яка впродовж поточного року майже подвоїлася.

У Польщі, де політика стимулювання економічного зростання також набула, як і в нас, особливої актуальності, прийнято формулу на весь період діяльності чинного уряду: рівень бюджетних видатків кожного наступного року визначатиметься поточними видатками, збільшеними на прогнозовану інфляцію плюс всього 1% понад цей показник. У нас же у всіх бюджетних проектах відповідна норма перевищується у п’ять-шість разів. Тож і результати очевидні — свідомо запрограмована фінансова криза набула перманентного характеру.

Раніше відповідні колізії можна було пояснювати суперечностями між урядом та парламентом. Нині маємо парламентську більшість і сформований нею коаліційний уряд. Конструктивізм цього поєднання стане помітним дуже швидко, можливо, вже наступного четверга, коли основні параметри бюджету розглядатимуть у повторному другому читанні. Чи стануть вони основою таких необхідних для нас сьогодні позитивних очікувань, чи можна буде відразу поставити хрест на всьому тому, що визначатиме нашу перспективу? Почекаємо…

Соціальна сфера

Дуже важливо зрозуміти взаємозв’язок між оздоровленням бюджетної системи і необхідністю рішучих (у тому числі і непопулярних) кроків у реформуванні соціальної сфери. За підрахунками фахівців Інституту економічного прогнозування, передбачені чинним законодавством соціальні видатки у декілька разів перевищують загальні обсяги ВВП. Причини зрозумілі — за відсутності дійової правої опозиції в парламенті весь час домінувала і домінує донині ліва фразеологія. Суперечності українських реформ детермінуються насамперед цим чинником. Чи розуміє парламентська більшість специфіку ситуації і чи вистачить у неї рішучості зробити серйозні кроки насамперед у відповідному напрямку? Це питання поки що залишається без відповіді.

Йдеться не лише про добре відому проблему — відміну необгрунтованих соціальних пільг, які за своїми обсягами перевершують відповідні видатки бюджету. Існують переконливі розрахунки того, що лише перехід на адресну соціальну допомогу міг би істотно підвищити результативність соціальних видатків і в межах діючих асигнувань. Але і в цих випадках потрібно йти на складні непопулярні рішення. Попередній парламент відмовлявся це робити. Як буде тепер?

Інше: чи зрушить з місця пенсійна реформа? Ситуація тут відома: минуть два-три роки — і суспільство опиниться у глухому куті, екстенсивні чинники вдосконалення пенсійної системи, що зараз використовуються, себе повністю вичерпають. Це означає, що без проведення глибокої пенсійної реформи суперечності пенсійної сфери, які накопичуються щодня, виявляться такими, що вже не піддаються раціоналізації. Треба бачити й те, що пенсійна реформа не може базуватися на принципах популізму. Депутати всіх попередніх скликань Верховної Ради не змогли подолати саме цей рубікон.

Це ж можна сказати і про реформу системи охорони здоров’я, запровадження механізмів багатоканальності в медичній галузі, забезпечення керованого розвитку платних медичних послуг, введення державного соціального медичного страхування, оптимального співвідношення між наданням медичних послуг і свободою їх вибору. Закономірність та сама, що й у пенсійній системі: на основі діючих механізмів подолати системну кризу медичного обслуговування населення, яка також весь час поглиблюється, неможливо.

Пенсійна реформа і реформа системи охорони здоров’я тісно переплітаються не лише з бюджетом, а й із суто економічною сферою. Йдеться про один із найефективніших каналів — формування особистих накопичень та їхнє цільове інвестування. Це ж можна сказати й про реформування діючих механізмів оплати праці, запровадження її погодинного регулювання, про інструменти легалізації прихованого безробіття, яке у багато разів деструктивніше, ніж офіційне, та інші злободенні питання соціального розвитку, вирішити які нам у попередні роки не вдавалося. Реформи у соціальній сфері тупцювали на місці. Про них багато говорилося, але на ділі відповідна сфера продовжує базуватися на принципах системи попередніх відносин. Вона є найбільш уразливою в суспільстві. Її необхідно радикальним чином перебудовувати. Але і в цьому потрібні політична воля та наполегливість. Важливим чинником у цьому виступає професіоналізм. Хочеться розраховувати на те, що саме такі риси повною мірою притаманні новій парламентської більшості та сформованому нею коаліційному уряду, за діяльність якого вона взяла на себе політичну відповідальність.

І на завершення.

Свого часу Дж.М.Кейнс наголошував: жоден уряд не дозволить проголосити себе банкрутом, не використавши попередньо потужностей верстата, що друкує гроші. І хоча ці слова сказані видатним англійським економістом 70 років тому, хоча західною практикою напрацьовано ефективні механізми запобігання такій ситуації, для нас — це одна з прикрих сторінок вже сучасної економічної історії: до 1994 року дефіцит бюджету прямо і безпосередньо покривався емісійним друкуванням грошей. Власне, такого поняття, як дефіцит бюджету, фактично й не існувало — бюджетні надвидатки покривалися «добрими дядечками», що посідали крісло голови НБУ. Суспільство розплачувалося за це гіперінфляцією, яка у свою чергу призводила до кризи реальної економіки та катастрофічного падіння реальних доходів населення.

Останнім часом ми пишалися надійною стабільністю гривні як основного і визначального чинника позитивної економічної динаміки. Добре знаю, що далося це ціною надзвичайно великих зусиль. Нині й тут формуються небезпечні проблеми. Вони добре відомі читачеві. Суспільство має право вимагати відповідного розуміння і від владних структур: будь-які дії, що здатні зашкодити надійній стабільності національної грошової одиниці, — це злочин.

Знову пошлюся на Дж.М.Кейнса. Не існує, писав він, і не може існувати «надійнішого» засобу, здатного повністю розвалити не лише економіку, а й усю суспільну структуру держави, ніж розладнана грошова система. Хто зацікавлений саме у такому перебігові подій, я не знаю…