Зрада вишневого саду. Головна п’єса на сцені столичної Російської драми

Поділитися
В ювілейному чеховському «саду» днями посадили ще одне дерево. У Києві, на сцені Національного театру імені Лесі Українки, показали, без перебільшення, головну п’єсу ХХ століття — «Вишневий сад»...

В ювілейному чеховському «саду» днями посадили ще одне дерево. У Києві, на сцені Національного театру імені Лесі Українки, показали, без перебільшення, головну п’єсу ХХ століття — «Вишневий сад». Режисер-постановник — А.Кац, художник — Т.Швець.

Стара вишнева гілка стукає до мене у «вікно» під час прем’єри. Можливо, паморозь, як у п’єсі А.Чехова, — причина цього? А можливо, щось інше виною?

Але думалося-гадалося на останньому в часі київському «Саду» — саме про перший «Вишневий» на українській (офіційній) сцені.

Він розквітнув ще 15 березня 1946-го. Правда, в іншій конкуруючій фірмі. На сцені франківців. Проте «садівником»-режисером тоді виступив фактичний засновник Російської драми — великий Костянтин Хохлов. Художник, як мені видається, з такою самою тонкою й ранимою душею, як і в деяких чеховських персонажів.

Споглядаючи із дистанції стількох років, відкриваєш для себе: Хохлов саме на українській сцені тоді ВПЕРШЕ й перечитував «Сад» як комедію. Ніби кланявся жанру, визначеному самим Антоном Павловичем. І мимоволі приєднувався до інтелігентної полеміки давніх друзів: Алексєєва, Немировича, Чехова. Які сперечалися в 1903—1904 рр.: то комедія цей «Сад» чи все-таки драма?

Станіславський (Алексєєв), як відомо, взагалі був переконаний: «Вишневий» — трагедія (хоча голос драматурга в п’єсі «і бадьорий, і запальний»).

А Хохлов (це вже я умовно «реконструюю» його постановку 1946-го за окремими вцілілими документами) явно шукав у п’єсі нове (як на ті часи) звучання і свіжий подих.

І нібито не опонуючи мхатівському канону, наш режисер у перший повоєнний рік перебував «у пошуках радості» — на матеріалі чеховської «комедії».

Його спектакль, за деякими спогадами, був легкий, іскристий, водночас сумний. І, як я тепер усвідомлюю, його сценічні регістри передбачали контрастні півтони. Від традиційної мхатівської елегії до... мало не до гротеску.

Раневську в Хохлова грала Наталія Ужвій. І, за спостереженнями Олександра Борщаговського (найкращого українського критика тих років, є підстави йому вірити), «разом з актрисою на сцену вривався потік теплого пестливого вітру, і все ставало простішим, зрозумілішим, ближчим...»

Потім Хохлов вивертав цю Раневську навиворіт. І теплий вітер ставав осінньою сльотою. У знаменитій сцені сутички з Трофімовим Любов Андріївна (Ужвій) видавалася лицеміркою. Жінкою без елегійних поривів. Дамою, яка звикла вчасно надівати потрібну личину.

Поруч із Раневською в тому спектаклі — неначе «у глибину» сцени (і сюжету) — Хохлов посунув Гаєва. Його грав Дмитро Мілютенко. Грав людину, яка — «не в центрі». І тому — завжди у програші.

Хохлов, за моєю творчою версією, ніби намагався «договорити» вслід мхатівським титанам: а той же сад не тільки продали, його ж ще й зрадили! Саме ці, на вигляд гарні, люди! Які без облич, зате з «масками». Без принципів, зате з хорошими манерами. Без майбутнього, зате з таким чудовим минулим.

Ту постановку в 1946-му оцінили не всі. Її інколи й лаяли. Про найважливіший для історії вітчизняного театру «Сад» не знайти скупого абзацу навіть у товстій «біографії» франківців, виданій колись до чергового ювілею театру.

І знову виходить: перший український «Сад» — все-таки «прЕдан»…

Але повернемося до останнього в часі «Саду».

***

Це чудово — публіка в партері Російської драми інколи щиро сміється. Цілком переконані, що прийшли на комедію. «Народ добр, но мало понимает». Інколи регочуть, інколи аплодують «апарту». «Надоел ты, дед. Хоть бы ты скорей подох!» (Яша — Фірсу), — тут, звичайно, сміх.

Такий «зв’язок часів». Неначе містичний «привіт» Костянтину Павловичу — і його саду...

Сміх на прем’єрному «Саду», звісно, не крізь сльози. І не крізь грунти трагікомічних чеховських підтекстів.

Цей сміх — реакція на кривляння деяких акторів, які грають по «поверхні» сюжету.

Титулований театр механізми «смішного» амортизує давно й настирливо. Якимось «лишаєм» по репертуарі розповзлися різноманітні «смішні» — тільки «інші» — комедії. Наприклад, одна тітонька у цьому колективі ніяк не може заспокоїтися і з маніакальною впертістю ставить одну за іншою бульварні «витівки» Рея Куні. Неначе перебуває в англійського комерсанта-драматурга на відсотках від зборів. Або забула, під якою «вивіскою» працює.

І ось класична чеховська «комедія» саме й покликана в «захисники мундира» — в охоронці статусу цього театру. Не бульваром же єдиним. «Ми й Чехова можемо» зрежисувати.

Як відомо, в сучасному режисерському театрі є два наріжних камені у зв’язку з творчістю Антона Павловича. Перший, нагадаю, це режисери-костоломи. Яким абсолютно наплювати на внутрішній (чеховський) смисл. Вони й самі не в тім’я биті. І свій «смисл» тут-таки хвацько додумають. Доповнивши, наприклад (як на недавньому московському Чеховському) «Дядю Ваню» — покоївками з Жана Жене, перетворивши головних чоловіків чеховського шедевра на таких собі «пустунів». Тому й хочеться після таких доповнень напоїти цього режисера «липовим відваром», щоб уже нарешті зупинився.

Другий поширений «кут» у підходах до Чехова — втомлені режисери-пенсіонери. Чиє сонце давно не в зеніті. Але лишилися деякі старі зошити-напрацювання. До того ж навколо — тотальна режисерська криза. Тому й кличуть шанованих людей — за 113 срібняків — «перечитувати заново».

Є підозра, що ветеран-режисер Аркадій Кац (Росія) вже неодноразово вирубував цей «Сад» у старий козачий спосіб. Очевидно, й до Києва він явився з давно заготовленою сокирою. Оскільки його режисерське «рішення» для наших артистів — неначе «піджак із чужого плеча».

Розумієте? Тобто у році десь 1979-му цю п’єсу він уже продумав-розписав, скажімо, для ризької трупи. А через тридцять років його терміново викликали до Києва — «рятувати репутацію» українського театру від навали Куні.

І впродовж помірного репетиційного періоду літня заслужена людина «вганяє» (як цвяхи у вишневі стовбури) свої давні «знахідки» — вже в наших місцевих артистів. Зітхаючи і скрегочучи зубами, ці артисти входять у його стару борозну, явно розорану для інших мешканців саду.

«Мічурінський» шлях пана Каца не новий. Проте завжди небезпечний. Здавалася б, тільки акторська «окремість» і артистична індивідуальність можуть визначати подальшу перспективу постановки: її партитуру, акценти, смисли. Теми, мотиви. Форму!

Неможливо, наприклад, уявити, щоб Раневська (Фаїна Георгіївна) в Ефроса грала у «формі», заготовленій для Марецької. Хоча, власне, Товстоногов часто любив доповнювати новими нитками свої давні візерунки (особливо за кордоном), але він був геній.

Частково тому «Сад» у Російській (драмі) і видається «корявим». Не «вирощеним».

Розкручуючись жваво і весело, ця вистава усе ж таки вражає чи то дитячою, чи то старечою інфантильністю. Важливі вузлові моменти не прояснені. Ключових образів неначе взагалі немає!

Те, про що думав Станіславський (і не тільки він), про трагічну складову у п’єсі, — ніяк не осмислене.

…Я абсолютно не хочу видатися такою собі стулкою від старої шафи, яка підступно скрипить у будинку Раневської, згадуючи «срібло» минулого. А справді ж: можна подумати, десь в Україні ставлять Чехова в усій красі — глибині, багатоплановості, трагізмі, комізмі.

Недавній «Дядя Ваня» Леоніда Хейфеца (здавалося б!) в Одесі — звичайний провал. Обрії Чехова звужені, вертикаль так і «не вибудувана».

З цієї історичної причини й констатую: київський «Сад» — в усіх сенсах — звичайний тюгівський спектакль. Без жодних образ і натяків. Ставлять же й на Липках — Чехова, Ібсена. І нічого, ходять, дехто навіть хвалить у газетах.

«Тюгівський» наш «Сад» на сцені Російської драми — це насамперед помітно поспішна процедура подрібнення чеховських думок. Без жодних спроб укрупнити хоча б одну з його трагічних тем. Чи переосмислити її? Чи помучитися, умившися сльозами вже над власним вимислом.

Мотив тлінності часу, заданий, скажімо, у словах Лопахіна, та й в усій тканині п’єси, неначе виникає. Але зникає. Не розвивається. Оскільки використана суто тюгівська арифметика: швиденько, культурненько, зрозуміленько: гілочки, шлярочки, портретики.

Ласкава зменшеність — для великої чеховської фактури.

«Театр культури і відпочинку» — як написала колись із іншого приводу Наталя Кримова.

Аркадій Кац на цій сцені раніше ставив дві п’єси О.Островського: «Вовки і вівці» та «Тепленьке місце». Не провальні постановки. Але й жива енергія від вистав не йшла… Якщо шукати образ, то твори Каца здавалися якимись геть «відпрасованими». У трактуванні, навіть у костюмах, не відшукати живих складок. Тієї самої пом’ятості, яку передбачає життя. Того руб’я, що інколи цінніше за декоративні віньєтки.

Колись у статті про Хохлова художній керівник Російської драми Михайло Резнікович знайшов найточнішу з усіх можливих характеристик «Вишневого саду». Він зазначив, що це — «хвора» п’єса.

Думав над цим. Але для суперечки немає аргументів. П’єса й справді «хвора» — на геніальність, неоднозначність. На своєрідну хворобу (тільки різні діагнози) майже кожного персонажа.

Однак — дивна річ — у прем’єрному київському «Вишневому» всі герої на заздрість «здорові»! Задерикуваті, навіть надміру збуджені.

Тільки «здорові» вони — у гіршому сенсі — по-тюгівськи. Коли не передбачається тонкощів рефлексій та подвійного дна. Головне — культурненько. Зрозуміленько.

У кращому разі, глядачеві пред’являють яскраві манки для упізнання. Особливо цей цирк приємний молодій аудиторії. У здоровому хлопчині Лопахіні (артист Володимир Ращук) хтось із юних побачить героя «Бригади». Понурий, трохи «понтовий», з апломбом вуркагана. Абсолютно неможливо домислити: чому цьому персонажеві Чехов дав несподівану характеристику — «ніжна душа» і «тонкі пальці, як у артиста»?

Ніяк не «прописав» Кац (якщо він замислив Лопахіна як ерзац сучасного російського Брата), якими такими «прищіпками» він причеплений до Раневської, до Варі. І чому марудять його душу і цей маєток, і всі ці люди. А міг би, як Брателла, зразу й сокиру в руки — щоб тріски полетіли.

Єпіходов (Андрій Пономаренко) — це, очевидно, легке кепкування з Яценюка чи з Кролика з «Вінні-Пуха»? Здібний артист надміру «грасує», даремно награє. Яша (В’ячеслав Ніколенко) теж здоровий на всю голову. Один зі смислотворчих «типів» у п’єсі лише тиняється... Єдине, на що наважився в розробках режисер, — веселий епізод, коли Яша «має» Дуняшу під більярдним столом.

Це, звісно, теж викликає задерикуватий сміх.

Про Петю Трофімова (Віктор Семиразуменко), про Шарлоту (Ольга Когут), про Аню (Ольга Олексій) сказати взагалі нічого. Якісь панове «ніхто», випадкові пасажири на станції «Чехов».

Гаєв — уже здавалося б — і тут абсолютно не розім’ятий характер людини, яка проміняла життя на льодяник. Не розумію, чому хороший актор Олександр Гетьманський зі спектаклю в спектакль ніби втрачає у «вазі», у творчій вазі. Тільки контур і приблизність, а доля — її не вичитати із суєтної і якоїсь «вибачливої» манери гри (може, соромиться кого?).

Ніде й ніколи раніше не бачив настільки бездарного Фірса (Валентин Шестопалов): «робот», а не «людина». Зцілення серіальною любов’ю остаточно позбавляє київських артистів людських реакцій та сценічної природи.

Я вже дожив, напевно, до того кризового стану, коли почав під час таких прем’єр тихо радіти малому. Наприклад, поміщикові Борису Симеонову-Пищику. Актор Віктор Алдошин у цій маленькій ролі хоча б достовірний. Спасибі, Вікторе, за працю.

***

У Аркадія Каца, якщо вірити легіонерам із полів давніх театральних боїв, була репутація «акторського» режисера. Він багатьох відкрив і підняв. Особливо у свій ризький період. Не розумію, в чому ж сьогодні проблема. Чи репутація здулася, чи час такий владний?

Ну чому ж, чому ж, бідний мій, хороший мій Аркадію Фрідріховичу, вами не розроблений і нічим не наповнений, вважайте, жоден чеховський образ, і аж ніяк ці образи не проростають один в одного? За винятком, вибачте, згаданого Пищика... І ще — Варі… Її грає Наталя Доля. Достойно грає. Не лише виявляє в ролі вдумливе ставлення до образу «монашки», а й демонструє на сцені свій холодний розум, незаперечне акторське обдарування. Мені здається, участь у легендарному спектаклі «Насмішкувате моє щастя» (роль Ліки Мізинової) пішла акторці на користь, виявивши в ній чеховські струни. Вона не «порожня», у ній постійно пульсує думка; вона, мабуть, єдина з мешканців цього «тюгу», розумно відсторонена від дурного балагану, переживаючи втрату саду і втрату кожного дня свого життя — по-справжньому й болісно.

Спробою «вирішення» п’єси в Каца може видаватися його апеляція... не до шафи (за яку всі чіпляються), а до столу для більярда. У Чехова цей стіл посунутий за сцену. Режисер його висуває в центр. Думка прозора. Весь світ — більярдний стіл, усі люди там — кулі, які ганяє чиясь рука з допомогою кия. Рука долі? Рука випадку?

Думка доречна і образна, якщо сама «гра в більярд» (як метафора) — азартна й талановита. В іншому разі і стіл виявиться лише частиною гарнітура.

***

Наївне запитання в руслі наших нотаток: а чи може обійтися «Вишневий сад» без Раневської? Наш сценічний досвід і практика кожного сезону доводять: «Гамлет» тут може обійтися без Гамлета, а «Милий брехун» — без Патрік Кемпбелл. Заради Бога, невеликі втрати!

Антон Павлович, розмірковуючи про свою Раневську, грайливо наголошував на слові «старуха», хоча його героїня відносно молода. Чехов писав Коміссаржевській у 1903-му: «В этой пьесе центральная роль — старухи!» Або ще (цього разу — Кніппер): «Будет ли у вас актриса для роли пожилой дамы в «Вишневом саду»? Если нет, то и пьесы не будет, не стану писать ее…» (Самій Кніппер, як відомо, він визначав роль Шарлотти, але МХТ усе переграв).

І ось... (із його ж листів): «Она одета не роскошно, но с большим вкусом. Умна, очень добра, рассеянна. Ко всем ласкается, всегда улыбка на лице…»

Режисер Кац, облаштовуючи реалістичну виставу, усе-таки вибрав у підході до Любові Раневської метод «від протилежного».

Його Андріївна вдягнена розкішно. Вона не дуже розумна. Сказати, що помітно добра, язик не повертається. Зовсім вона й не розсіяна, а надміру зосереджена: чи то на тексті, який боїться забути, чи то на грубих водевільних кривляннях, яких Чехов зовсім не передбачав.

Знамениті тексти подає «специфічно». Наприклад, «Я люблю родину» вона вимовляє з інтонацією найгіршої абітурієнтки, що вступає в театральний із декламацією вірша про радянський паспорт. А текст про сина, який втопився, про Гришу (під час першої зустрічі з Трофімовим) — тут визирає індійська мелодрама.

Це — дивно й підозріло.

Під час такої «насолоди» згадалося «інтонування» у давній телеверсії «Вишневого саду» (1976-й),
створеній уже згадуваним тут Хейфецом. Хай і не велика, але дуже хороша актриса Руфіна Ніфонтова подавала кожну репліку Раневської негучним, домашнім тембром, налаштовуючи до себе неймовірно. То була особлива інтелігентна інтимність, чеховська задушевність. Вона, можливо, теж ішла «від протилежного», тільки йшла — всередину, вгору.

…Що ж, знову, згадавши минуле, скрипіти старою стулкою, посилаючись на Фірса, мовляв,«средство забыли». Даремно. Ніхто й не згадає вже.

«Хороший она человек, легкий, простой человек», — каже вже Лопахін про Раневську. Але явно не про нашу. Що ж у цій хорошого? Де її легкість? Ніяк не прояснений внутрішній порив — власне, навіщо повернулася в Росію самовдоволена ця баріня (наче щойно з солярію) з ляльковою зачіскою під «Нонну Терентьєву» з кінофільму «Крах інженера Гаріна»?

«Біографія» персонажа — Кац знає, — зазвичай обставляється не лише декламацією, а й деталями, мізансценами, півтонами гриму, елементами костюма.

І талантом, до речі.

У цієї Раневської немає «біографії». Вона приїхала з Парижа, тому що так написано у п’єсі. А не тому, що її вабили любов до батьківщини, сила обставин, інерція звички, норовливість характеру.

Навіть головна проблема історії — власне продаж саду — перетворюється з такою сумнівною героїнею на проблему зовсім не головну. Неначе так довго і вперто вони не великий сад втрачають-продають (аж тисяча сто гектарів!), а сумочку від Louis Vuitton — на дачі в Кончі-Заспі…

Метод «здрібнювання», вся ця тюгівщина, і витрушує з чеховської п’єси найголовніше в ній. Самі знаєте — що. Те, що абсолютно не передбачає потворно-прекрасної байдужості у фіналі вистави... Коли «людину забули». Коли вишневий сад «прОдан» і «прЕдан».

…І коли бідний Костянтин Сергійович (на тому світі) знову застрелився.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі