Зоя Гайдай: сорок років по тому

Серед імен оперних корифеїв, які можна прочитати на київських меморіальних дошках, ми знайдемо й ім’я народної артистки СРСР, лауреата Державної премії СРСР Зої Михайлівни Гайдай (1902—1965). Для цього досить звернути з нинішньої київської вулиці Богдана Хмельницького на Пушкінську. Будинок, який стоїть на розі, не зовсім звичайний: він назавжди залишився мовчазним свідком повсякдення багатьох українських артистів. Усе там залишилося майже як і раніше, за винятком бочок біля входу до кафе, які дуже сумнівно вписалися в архітектурний контекст цього куточка столиці. А скільки найрізноманітніших відвідувачів — гостей, студентів, журналістів — приходило до того старого будинку з глибоким душевним хвилюванням і почуттям причетності до живої історії української опери...

Виповнилося рівно сорок років відтоді, як Зоя Гайдай пішла з життя. Зрозуміло, кияни про неї не забули: її ім’я давно носить одна з київських вулиць, а в бібліотеках, за бажання, можна знайти стареньку червону брошурку — єдине книжкове видання про співачку, яким її вшанували ще за життя. Здавалося б, певних формальностей дотримано. Але чи в цьому полягає наш обов’язок перед пам’яттю про таку визначну артистку, якою була Зоя Михайлівна? Відповісти на це запитання важко. Адже сьогоднішні студенти-вокалісти ніколи не чули голосу співачки. Вкрай рідко з’являючись в ефірі Національного радіо, голос Зої Гайдай звучить тепер тільки в слуховій пам’яті тих, хто міг насолоджуватися її співом за життя. Проте людей таких не так уже й багато. Отож, можна з прикрістю констатувати, що вже давно назрів час для видання серії компакт-дисків, яка б стала антологією співочого мистецтва корифеїв української оперної сцени. Таке видання цілком можна було б здійснити навіть за рахунок держави або запропонувати своєрідний тендер тим, хто був би готовий спонсорувати цей проект в обмін на податкові чи якісь інші пільги. Ідея ця аж ніяк не пустопорожня, бо тільки в такий спосіб ми зможемо досягти відразу кількох благих цілей — упевнено заявити світові про скарби, якими володіємо, і водночас допомогти творчій та іншій зацікавленій молоді ознайомитися з українською вокальною школою в найкращих її зразках. Як на мене, це добрий привід здмухнути архівний порох з бобін та платівок із записами співачки...

Людська й артистична доля Зої Гайдай найтісніше пов’язана з Києвом. Для неї, уродженки Тамбова, наше місто почалося з Музично-драматичного інституту імені М.Лисенка, який тоді ще не був консерваторією. Там у 1923—1927 роках вона навчалася в класі знаменитої Олени Муравйової, серед учнів якої раніше був Іван Козловський. Професор Муравйова жила на вулиці Ворошилова, неподалік інституту, і учениці нерідко приходили до неї додому для додаткових занять. Відразу після випуску юна Зоя — володарка теплого, променистого сопрано — два сезони пропрацювала в Київській опері, ставши першою в майбутній когорті київських оперних корифеїв, які згодом прийшли на сцену цього славетного театру. Потім перейшла до Харківського театру, який був на той час столичним, а з 1934 року знову стала солісткою Київської опери, продовживши свій шлях до вершин слави.

Родина Зої Михайлівни складалася з мами та сестри, яка жила зі своїм чоловіком там-таки — у квартирі на Пушкінській. Вони займали дві кімнати. Ще одну займала сама Зоя Михайлівна, четверта кімната правила за сімейну вітальню та їдальню. У ній панував дух родинної згуртованості та зворушливої взаємної симпатії. В останні роки домочадці заміняли Зої Михайлівні власну сім’ю та дітей, яких вона була позбавлена волею долі. Чотириногим мешканцем оселі Зої Гайдай був чорний карликовий пінчер Муха. Співачка не завжди мала достатньо часу, щоб вигулювати свою улюбленицю, і частенько ввіряла її своїм турботливим родичам. Той квартал Пушкінської артисти згодом жартома називали «Пенсіон-штрассе», оскільки тут мешкало багато уславлених майстрів сцени, які пішли на заслужений відпочинок. Під’їзд, де жила Зоя Гайдай, свого часу був особливо «зірковим»: до переселення до Пасажу тут мешкали родини Бориса Гмирі та Михайла Гришка, там же коротала своє самотнє дозвілля Марія Литвиненко-Вольгемут.

Багатьма куточками Києва Зоя Михайлівна щиро захоплювалася й говорила про них романтично піднесено. Але, як і завжди в житті, вона вміла розгледіти навколо не тільки мальовничі ландшафти, а й живих людей, яким присвячувала себе без залишку. Бувало, їй траплялося помітити в юрбі на Хрещатику якусь зі своїх давніх випускниць. Зоя Михайлівна неодмінно підходила до неї й докладно розпитувала про роботу, про життя, ніби перед нею була та сама студентка, якій і досі були потрібні її увага та співчуття. Улюбленим пішохідним маршрутом Зої Михайлівни був шлях із театру додому. Щоб подолати відстань від першого артистичного під’їзду Київської опери до будинку, досить було спуститися на два квартали вулицею Леніна. Часто під час цих прогулянок співачку супроводжував її чоловік — тенор Платонов, який також працював у театрі. Іноді він приїжджав за нею на машині — високий, вродливий, у модному білому костюмі, завжди підтягнутий і бездоганний. На жаль, згодом вони розлучилися, і до кінця життя Зоя Михайлівна залишалася одна. А протягом останніх десяти років, порівняно рано закінчивши оперну кар’єру, вона приходила до театру вже тільки як глядачка. Іноді вона давала уроки своїм консерваторським ученицям у себе вдома (спочатку вона вела клас камерного співу, а потім і клас спеціального вокалу, була професором). Тут-таки проходили тривалі репетиції співачки з її постійним концертмейстером Галиною Ніколаєнко: крім опери, вона багато уваги приділяла виступам на концертній естраді. На стіні, між вікнами, що виходять на Пушкінську, висів великий портрет господині в кріслі. Згодом, коли підступили недуги, Зоя Михайлівна вдивлялася в нього мов у дзеркало, завжди бачачи себе лише за часів квітучої молодості.

На адресу Пушкінська, 20 приходили урядові телеграми з повідомленнями про присудження премій і звань... Звідси ж 1946 року Зоя Михайлівна вирушила в небачену на той час гастрольну поїздку до США та Канади, а потім — до екзотичних країн Сходу. Втім, у приємній «зоряній» метушні Зоя Гайдай ніколи не страждала на зарозумілість і завжди з повагою ставилася навіть до тих своїх колег, яких можна було б назвати її суперницями. Досить прочитати її нотатки про Оксану Петрусенко, щоб зрозуміти, як багато було в Зої Михайлівні щирої доброзичливості, внутрішньої гармонії та вміння захоплюватися успіхами товаришів по сцені.

Іноді співачку можна було бачити за кермом білої «Победы». На ній вона часто вирушала на дачу, де все любила робити сама й де, траплялося, давала притулок своїм учням, яким не було де жити. Але до консерваторії незмінно ходила пішки — навіть коли цей заклад розташовувався на вулиці Ворошилова (нинішньому Ярославовому валу, де сьогодні Театральний інститут).

Навпроти будинку Зої Гайдай — артистичний під’їзд Російської драми. На двох лавках, які стояли там раніше, нерідко можна було побачити акторів під час відпочинку. В останній рік життя співачки трапився один епізод, згадка про який і нині змушує здригнутися. Річ у тім, що в цей період Зоя Михайлівна страждала на рак. Їй не допоміг навіть курс променевої терапії, отриманий у Москві. Затишна квартира на Пушкінській перетворилася на притулок болю, страждань і тяжких роздумів про неминучий передчасний відхід. І ось одного разу, квітневого вечора 1965 року, під’їжджаючи до будинку, вона помітила на театральній лавці кількох акторів у товаристві знайомого їй адміністратора Російської драми. Визирнувши з вікна автомобіля, вона як завжди перекинулася з ним кількома словами, а потім згаслим голосом додала: «Приходь на мій похорон». І справді — за кілька днів її не стало...

Шкода, що в Києві тепер не знайти записів Гайдай. Її поки що пам’ятають вдячні слухачі, в тому числі — її колишні учні. Але якщо найближчим часом не з’являться диски співачки чи книжки про неї, майбутні покоління ризикують назавжди втратити пам’ять про чудову майстриню вокалу, яку ще за життя заслужено вважали одним із метрів камерного співу і неперевершеною оперною співачкою, в якій талановито поєднувалися вокальна майстерність та непересічна акторська обдарованість.