Зовсім як люди - Культура - dt.ua

Зовсім як люди

17 квітня, 2009, 13:09 Роздрукувати Випуск №14, 20 квітня-28 квітня

Щоб написати ще одну книжку про євангельські події, потрібна певна письменницька мужність, хоч би яке завдання ставив перед собою письменник...

Щоб написати ще одну книжку про євангельські події, потрібна певна письменницька мужність, хоч би яке завдання ставив перед собою письменник. Найважче тому, хто пише «цілком серйозно». Що взяти, скажімо, з Дена Брауна? Відвертий користолюбець. Кирило Єськов — фантаст. Нікоса Казандзакіса відлучили від церкви. А Михайло Булгаков давно помер. Відтоді Христос вибився у суперзірки музики й ТБ, а серйозність у сучасній літературі вважається невдалим жартом. Утім, якщо хтось намагається писати іронічно за мотивами Євангелія, чомусь сам здається смішним. Опір матеріалу?

«Ніч остання». Апокрифи про Зачаєних» Нелі Шейко-Медведєвої — книжка не про Христа, а про його оточення. І навіть не про нього, хоча так і заявлено в анотації, — вона про обставини. Логіку вчинків і рішень героїв визначає навіть не психологія — побут. Що робить цю книжку особливою в ряду інших літературних втручань у Священну історію — спрямованість у дитинство. Дитинство присутнє в ній, наче відбите в неспокійній воді. Жах перед дітовбивством. Безмежна довіра матері. Дитяча віра в ангелів. Дитячий потяг до ясності у визначенні добра і зла. Усе, що відбувається з героями, так чи інакше пов’язане з їхнім власним дитинством або з дітьми. І не скажеш відразу — чи то річ у витоках творчості автора, яка починала свою письменницьку кар’єру дитячими п’єсами і казками, чи то в спробі «бути як діти».

— Нелю Семенівно, чому після дитячих п’єс і майже жіночих романів ви раптом звернулися до євангельських мотивів?

— Не те що б раптом. Християнська, взагалі — релігійна тематика ніколи не була мені чужа. Перше оповідання на цю тему — «Втеча з раю», про свої дитячі враження від Христа і християнства, я написала двадцять п’ять років тому. А потім, як це трапляється, у моєму житті стався випадок, який вимагав чіткої відповіді на запитання: у що я вірю, чи маю право іти до церкви й казати «вірую»? У мене були такі щирі й тяжкі сумніви, що одного разу я відмовилася йти на Великдень до церкви. Я вирішила, що мушу в усьому розібратися, і почала читати. Почала з Євангелія — гадала, там усе написано і я відразу все зрозумію. З’ясувалося — навпаки: сумнівів побільшало. Але я не полишила пошуків та роздумів. І одного разу... Ні, мої сумніви не розвіялися. Запитання не зникли. Але з’явилося світло, під яким те, що я читала, нарешті почало набувати змісту. Цікаво, що саме тоді я писала веселу дитячу книжку про жабеня, яке шукало своїх батьків.

— І тоді ви передали жабеня його татові й мамі і взялися за Євангельську історію?

— Ні, я ні за що не бралася. Насправді книжку я писала з 2000-го по 2003 рік. А спочатку просто записувала свої враження, свої висновки, сумніви — намагалася зрозуміти, у що я сама можу повірити. Записи нагромаджувалися. Тоді я вирішила написати оповідання. Вийшла повість. А вона, своєю чергою, почала обростати відгалуженнями. І в кінцевому варіанті я отримала близько тисячі сторінок.

— Якими джерелами ви користувалися, окрім Євангелій, — апокрифами, літературними, історичними творами?

— Різними. Всіма, які потрапляли до рук. Мене вела цікавість до людей, отже, все, що я могла про них знайти, згодилося.

— У мене особисто найбільший подив викликав образ Йосефа Кайяти. Він, здається, не дуже популярна постать в оповідях про Христа?

— Ось мені й стало цікаво, чому він непопулярний. Людина, яка переслідувала Христа, зачиняла перед ним двері Храму, підбурювала проти нього, переконувала Антипу і Пілата, зрештою — засудила Його, — не цікава ані творцям апокрифів, ані як літературний персонаж. Уявіть собі взагалі атмосферу. Єрусалим, у якому зібралося три мільйони паломників, у тому числі багато тих, хто вірив у Христа. Або взагалі Ізраїль того часу: купки маленьких містечок у пустелі і Єрусалим, місце постійних відвідин. Все, що відбувається у цій історії, —відбувається між людьми, які знають або хоча б чули одне про одного. Ніхто нікому не чужий. Так і виникла, зокрема, романтична лінія Кайяти, який змалку задивлявся на Маріам і, зрадивши своє кохання, під впливом свого всемогутнього й ненависного тестя засудив її Сина.

— У підзаголовку вашої книжки стоїть: «апокриф». Але, за враженням і за вашим власним описом, це все-таки — літературний твір.

— Апокриф — це було моє надзавдання. У цих двох книжках я зібрала всі «антихристові версії» і зробила свого роду психологічний експеримент, «протестувавши» їх на учнях, апостолах, Матері, переслідувачах Христа. Зародки всіх цих сумнівних трактувань були вже тоді, в часи життя, смерті і Воскресіння Христового. Тому ми цілком маємо право запитати себе: як би зреагував Матвій, коли б його звинуватили у брехні щодо непорочного зачаття? Гадаєте, таких звинувачень не було?

— Книжки такої тематики зазвичай привертають увагу читача, який теж шукає відповідей на свої власні сумніви. Інколи вони стають дуже популярними — візьміть Дена Брауна. Як знайти компроміс між намаганнями домогтися популярності й залишитися чесним у такому делікатному питанні?

— Жодних компромісів. Книжки Дена Брауна — це просто література, яка мусить розважати читача, а не штовхати його на пошук доленосних відповідей. Я чудово знаю версію, на якій Ден Браун збудував «Код да Вінчі». Вона існує, вона доволі відома, але сюжет цієї книжки не витримує перевірки душею. Просто тому, що радість, яка охоплює людину у присутності Бога Живого, не має нічого спільного з тими ритуалами, котрими підтримують свою віру герої його книжки.

— Як її робити — ту «перевірку душею»?

— А ви уявіть собі перших християн — людей, котрі за Ним ходили. Молоді, закохані в Нього, радісні, бо чують на власні вуха Добру Новину, бачать на власні очі, як змінюється світ, як він спасається любов’ю. Така світла у своїй основі релігія, така оптимістична. Але в нашій уяві тепер страждання, а не радість у центрі уваги. Мені здається, це неправильно.

— Ви не думаєте, що поводитеся з історією Христа аж надто вільно?

— Тільки тому, що намагаюся над нею розмірковувати? Знаєте, за що я люблю хасидів? Почитайте «Хасидські історії» Бубера — і ви мене зрозумієте. Вони так вільно почуваються у своїй такій жорсткій загалом релігії. Вони вільно тлумачать Тору, вільно стосують її до життя. Ці хасидські оповіді виникли на нашій українській землі — їхня топоніміка виказує походження. А ось християнських аналогів немає. Серед православних священиків було достатньо добрих, мудрих, веселих людей. Чому вони не залишили своїх оповідок? Бо боялися відступити від букви. У нас існує суперечність між бажанням людини бачити живі прояви віри й чути про неї живе слово — і страхом сказати щось не те. Страхом єресі. Страхом церковного засудження.

— У вас такого страху немає?

— У мене особисто був цікавий випадок. Мої діти запросили православного священика, щоб він освятив квартиру. Священик зайшов у мій кабінет і побачив на полицях безліч усілякої літератури про християнство. Він запитав, із чим це пов’язано. Діти відповіли, що мама пише книжку про учнів Христа. Тоді священик сказав, що мені треба прийти до церкви, розповісти, що саме я збираюся писати, отримати на це благословення — і вже тоді працювати. Я не розумію, чому мій власний пошук, власний досвід — літературний і духовний, — який я викладаю під власним ім’ям, який не претендує на проповідництво чи істину, — має проходити через якісь інстанції.

Петро ЗУЄВ, протоєрей

У літератури і підручника догматики — різне призначення. Підручник пропонує «точний виклад православної віри», літературний твір — художній досвід її автора. Тому ображатися, що письменник спотворив той чи інший аспект християнського віровчення, на мій погляд, некоректно. Я не вірю у «православних» сантехників, не потребую «православного політтехнолога» і не хотів би читати сучасних «православних письменників». Річ не в тому, що я ненависник усього православного. Швидше, навпаки. Просто я впевнений, що «православний політтехнолог» насправді буде такою ж цинічною або безвідповідальною людиною, як і його колега-агностик, а читати сучасного «православного» письменника мені буде ще нудніше, ніж дамський роман.

У радянські часи цілі покоління виховувалися на образі Христа з «Майстра і Маргарити». Новий Заповіт був книжкою напівпідпільною, його конфісковували під час обшуків працівники КДБ. Проте сьогодні кожен наш співвітчизник, який має можливість купувати книжки, може зібрати блискучу богословську бібліотеку. І якщо хтось досі знає про Христа лише з «Майстра і Маргарити», то претензії слід пред’являти не Булгакову і його колегам, а священикам «найчисельнішої конфесії» в нашій країні, тобто Православної церкви, до якої я й сам маю честь належати.

Критерієм у такій літературі не може бути «лояльність» автора до християнської ідеї. Справжнім критерієм може стати лише глибина та інтелектуальна чесність автора. Є така книжечка — «Ф.М.Достоевский. Братья Карамазовы. В изложении для школьников». Якби я був язичником або дикуном, неодмінно придумав би для автора-компілятора цієї жахливої книжки не менш жахливу страту. Дякувати Богу, я не дикун — хай живе і пише свої «вироби» й надалі... До чого це я? Якби автор цієї книжки вирішив переказати для школярів Євангеліє, то я всерйоз замислився б про зміну (принаймні короткочасну!) віросповідання...

Щоб переказати сюжет «Братів Карамазових», треба бути конгеніальним Достоєвському. Завдання написати роман на євангельську тему — ще складніше, і міра таланту тут має бути ще вищою. Але у світі немає установи, в якій вам можуть видати патент «генія». Тому ризикувати має право кожен. Головне, щоб письменник був чесним і щоб любив літературу більше, ніж самого себе...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво