ЗОВСІМ НЕ ТА ІСТОРІЯ - Культура - dt.ua

ЗОВСІМ НЕ ТА ІСТОРІЯ

8 лютого, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №5, 8 лютого-15 лютого

Видатний французький історик Марк Блок, починаючи писати свою так і не завершену, та все одно клас...

Видатний французький історик Марк Блок, починаючи писати свою так і не завершену, та все одно класичну «Апологію історії», зронив таку сентенцію: «Кепсько витлумачена історія, якщо не остерегтися, може зрештою збудити недовіру і до історії, краще зрозумілої. Та якщо нам судилося до цього дійти, це станеться ціною глибокого розриву з нашими найстійкішими інтелектуальними традиціями».

Здається, думки ці безпосередньо стосуються і тієї «масової» історії, яка пропонується сьогодні в нас на різноманітних загальноосвітніх курсах, а ще більше — у постійних «повчальних» розмовах політиків, публіцистів та суспільствознавців.

Попіл із бромом

Якщо наш минулий, дуже добре зрозумілий сімдесятирічний розрив зі стійкими інтелектуальними традиціями був зумовлений жорсткою вимогою бачити й оцінювати всі історичні події крізь призму «єдино правильного і всеперемагаючого вчення» про класову боротьбу, то нинішній ідеологічний імператив дав формулу: «Історія України — це історія поразок національно-визвольних рухів і боротьби українського народу за свою державність», — яка не лише обумовила можливість неадекватного тлумачення історії, а й взагалі підриває її розуміння.

Оскільки, наприклад, історія як філософська категорія завжди виступає як доконаний розвиток, здійснений поступальний рух, як стрибок на вищий рівень організації шляхом зняття попереднього змісту. Але цілком зрозуміло, що «історія поразок» фіксує головним чином ці втрачені шанси, бачить усе крізь цю нову призму, а отже і майже не залишає місця для об’єктивного відображення розвитку, що відбувався.

Тому, розкриваючи цю формулу на рівні «масової» історії, як самі історики, так і любителі з початку дев’яностих років автоматично зосередилися на прилюдному вилученні з минулого самого лише негативу. Втім тоді ці розтини «білих плям» сприймалися цілком нормально — як прагнення до кінця зрозуміти суть комунізму й усвідомити нагальність незалежності створеної держави. Та ближче до кінця дев’яностих стало ясно, що, уникнувши закономірного переходу в академічне русло, процес набув самодостатнього характеру.

Виступаючи з традиційною лекцією почесного професора Києво-Могилянської академії 1 вересня 1999 року, найвідоміша поетеса сучасної України Ліна Костенко сказала: «Ще один лейтмотив — рефлексії щодо брому, без якого нібито не можна читати нашу історію. Сказані колись під гарячу руку, ці слова Винниченка повторюються й тиражуються, і заганяють співвітчизників у комплекс причетності до ексклюзивних жахів нашої історії. А яку історію можна читати без брому? І взагалі, навіщо читати історію з бромом? Історія діло давнє, вона вже минула. Дивіться трансляції засідань нашого парламенту, тут і бром не допоможе. Та й чим, власне, наша історія гірша, ніж в інших народів?..

Кожній нації є за що посипати собі голову попелом. Тільки не треба тим попелом запорошувати очі наступних поколінь. Ніхто з нас, нині живучих, не може нести відповідальності за давні неспокутувані гріхи.

Але кожен з нас зобов’язаний їх не примножити.

Коефіцієнт некорисної дії всіх цих закликів — підводитись з колін, прокидатися, читати історію з бромом і т.п. — просто вже катастрофічний».

Та й справді — не треба бути професійним психологом, щоб розуміти, як може вплинути на свідомість «пересічного громадянина» нав’язувана йому інтерпретація його походження: «колишня колонія, триста років у ярмі, окрадена історія, наш комплекс меншовартості». Хоча, звісно ж, цей надривний ряд має мало спільного з тими реаліями, що були насправді.

Той самий метод

Ще одна характерна риса нинішньої «масової» історії — запозичений із попереднього досвіду метод ідеологічних педалювань та умовчань.

Відповідно до цього методу, наприклад, сьогодні в описах епохи гетьмана Сагайдачного обов’язково виділяється його похід на Москву — на допомогу польському насліднику Владиславу 1618 року. А ось про його ж посланців у Білокам’яну в лютому 1620 року, які заявили про бажання «великому государю служити», — ні слова.

Драматичне нагадування про те, що «Катерина покріпачила наших селян», тепер здебільшого обходиться без розповіді про тридцятирічні потуги шляхти і старшини заборонити селянські переходи, про те, що перші кроки до цього зробив гетьман К.Розумовський, а останньою краплею стала рішуча петиція шляхти прилуцького, миргородського, ніжинського, полтавського і стародубського полків, надіслана генерал-губернатору Румянцеву 1775 року.

Ну, а крізь той ностальгічний флер, яким огорнута українізація двадцятих років, геть неможливо побачити, як же відбивався цей процес на житті конкретних людей. Тим часом свідчення, що дійшли із перших рук, дозволяють уявити досить непривабливу картину. Так, у передмові до популярного двотомника Н.Полонської-Василенко «Історія України» докладно описано приниження і третирування на цьому грунті відомої ученої (уродженої Меньшової) з боку заздрих колег і заповзятих начальників.

Втім річ тут не в педалюваннях та умовчаннях як таких, що засівають уздовж і впоперек нове історичне поле, а в тому, що на їхньому тлі справжній історизм і його закономірності або відходять на другий план, або взагалі зникають, а отже, й отримати об’єктивне уявлення про наповнення реальної історії усе тому ж таки «пересічному громадянину», м’яко кажучи, складно.

Один історик із Берліна, який опинився нещодавно за «круглим столом» зі своїми київськими колегами, спробував нагадати їм про головне: «Я гортаю підручники, і там лише мимохідь написано про те, що коли історія і певна епоха показані зовсім неадекватно, тоді й пам’ять закінчується. Я гадаю, це дуже важливо для нас сьогодні. Якщо ми опинимося в полоні національної парадигми, тоді, гадаю, не можна будувати нічого нового. Сучасна Україна мені дуже нагадує Німеччину часів Бісмарка. Проблема лише в тому, що люди не хочуть думати і вибачати» («День», 13.12.2000).

Остання думка вочевидь потребує конкретизації — думати і вибачати в нас не хочуть люди, котрі перебувають у полоні названої парадигми.

Контур фантома

І якщо говорити про певну спільну значеннєву схему, що стала проекцією цієї парадигми на галузь гуманітарного знання, яке нас цікавить, то коротко вона зводиться ось до чого.

Ще від «могутньої держави Аскольда» і до наших днів на українських землях існувала «віковічна традиція державотворення». Не так важливо й істотно, що ж було тут у сенсі території, державності й національної свідомості до XVII століття, адже цілком вистачає й тези
В.Яворівського: «Перші шість віків цього тисячоліття — були наші!» Проблеми розпочиналися пізніше. Оскільки і 1654 року за Хмельницького, і 1659-го за Виговського, і 1709-го за Мазепи, і в 1918—1919 роках Україна була готова до незалежності, але якесь постійне поєднання суб’єктивних чинників (помилки і нерозторопність свідомих українців, добровільне капітулянтство несвідомих малоросів, прорахунки хорошого зарубіжжя — від Карла XII до Антанти) зі споконвічним підступництвом і агресивністю Москви не давало цьому збутися, і лише з 1991 року «маємо те, що маємо».

І хоча нібито освячена на державному рівні ця міфічна схема адресована «усім, усім, усім!» — всерйоз її сприймає лише порівняно невелика частина аудиторії, що називає себе «свідомим товариством». І це зрозуміло. Адже замість конструктивного осмислення історії, вона проектує досить ущербне її домислювання, звужує палітру знання, яке допомагає розуміти нинішнє з допомогою минулого, по суті, лише до одного («Геть від Москви!») уроку і нав’язує масовій свідомості синдром скривдженої історичної пам’яті.

Однак поки що «історизм» саме цієї схеми дограється державою і, скажемо так, майже не сприяє формуванню нашої політичної нації. Втім і це зрозуміло. Політика не може ігнорувати чинник «масової» історії і певною мірою навіть є його функцією.

Про здоровий глузд

Слід сказати, що деструктивна роль нинішньої «масової» історії і відсутність до неї інтересу в більшої частини суспільства дедалі частіше визнаються і стають предметом обговорення в середовищі професійних істориків. І це позитивно вже саме собою, оскільки передбачає певний розвиток ситуації, що склалася. Гірше те, що, судячи зі шпальт преси, чи не єдиним способом пожвавлення тут часто і прямим текстом називається необхідність подальшої містифікації та міфологізації історії в ключі вищезазначеної ущербної схеми. Хоча результат цього ідеологічного «напучування міфами» заздалегідь очевидний.

І, з погляду здорового глузду, говорити треба про інше. Точніше, про іншу схему історії України, у якій хронологія начебто втрачених шансів відійде на другий план, порівняно з історією поступового й об’єктивного становлення національної ідентичності, визрівання незалежності, збирання територій — хай і в рамках колишньої імперії. Зрозуміло, що така історіософія повинна буде відмовитися від чорно-білих підходів і віддати перевагу підходам, умовно кажучи, розуміння розвитку.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво