ЗОЛОТО ПАНА - Культура - dt.ua

ЗОЛОТО ПАНА

6 вересня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №34, 6 вересня-13 вересня

Язичник. Темний дикун, який з дурості поклоняється лише тому, що він може бачити та відчувати. Амброз Бірс, із «Словника сатани» Ще в сиві міфологічні часи в Аркадії народився хлопчик...

Язичник. Темний дикун, який з дурості поклоняється лише тому, що він може бачити та відчувати.

Амброз Бірс, із «Словника сатани»

Ще в сиві міфологічні часи в Аркадії народився хлопчик. З’явився він на світ бородатим та волохатим, страшенно перелякавши маму — німфу Дріопу, але надзвичайно звеселивши батька — Гермеса та інших богів-олімпійців. І тому нарекли дитину ім’ям Пан, що означає «той, хто подобається всім». Прискіпливі мовознавці подають й інше тлумачення цього імені — «плідний». Що ж, гадаю, нашому герою, котрий добрався з давньогрецької старовини до наших постіндустріальних часів, цілком пасують ці характеристики. Адже він зберіг і язичницьку нестриманість почуттів, і залюбленість в усе прекрасне, змінивши лише своє ім’я. Тепер його звуть Олександр Міловзоров, і він щойно презентував у галереї «Лавра» свій новий мистецький проект «Золота доба & рефлексії». Я уважно придивлявся до людей, що зібралися на відкритті виставки (їх було вдивовижу багато — мов на безплатній дегустації пива), і зробив висновок — більшість із них прийшли зі щирим прагненням поспілкуватися з автором та його мистецтвом. І добрі слова Дмитра Павличка та його уклін митцю були квінтесенцією загального настрою.

На виставках, де наявний елемент поп-арту, часто мимоволі виникає бажання попросити в автора кілька документів: диплом про художню освіту та довідку від психіатра.

Роботи Олександра Міловзорова не викликають жодних сумнівів щодо його універсальних талантів. Дивна річ: майстерність художника, мов ще одного міфологічного персонажа — царя Мідаса, перетворює все, до чого він торкається, у золото — тобто у витвір мистецтва. Неоковирні шматки іржавого заліза, до яких торкнувся пензель майстра, перетворюються у вишукані гобелени. Композиції з електронних плат, ляльок, манекенів, фрагментів старих меблів стають символами бездуховного синтетичного світу. Контрастом і обнадійливим тлом для цих техніцистичних робіт є фольклорно-оптимістичні і виконані традиційними матеріалами (гуаш, олійні фарби), хоч і не в зовсім академічній манері. Відвідувачі таки перекинули один із експонатів виставки, розлетілось на друзки скло. Але, мабуть, це на щастя…

Відразу дві галереї — «Триптих» та «Ательє Карась» виділили свої експозиційні площі для членів незвичайної творчої сім’ї. Неллі Ісупова презентує свою кераміку. Її молодший син — Ілля Ісупов — живопис.

Скажу щиро: навіть високе мистецтво у великих обсягах втомлює. У Києві його, звичайно, не стільки, скільки хотілось би, але цілком достатньо, щоб забити мозок враженнями по вінця. Та на виставку Неллі Ісупової я прийшов двічі і вдруге навіть прихопив із собою сина. Чудове мистецтво. Хоч на перший погляд — примітивізм, про який дилетант, хмикнувши, скаже: «Що ж тут такого складного та видатного, і я так зможу». Насправді досягнути цього рівня змогла лише одна людина — справжній майстер Неллі Ісупова. Різнобарвні фігурки людей, риб, птахів, керамічний одяг та взуття (для кого?). Дивовижні поєднання цих істот та предметів — і утилітарні , і придатні лише для зачудованого розглядання. Якщо ця скульптура буде на музейному стенді — біля неї неодмінно зупиняться екскурсанти. Якщо вона опиниться у вашому домі — виникне бажання зробити весь навколишній світ таким же казково-щирим і гармонійним.

Живопис Іллі Ісупова веде якусь загадкову гру із тими, хто намагається з ним спілкуватись. Деякі роботи викликають спочатку скептицизм щодо технічної майстерності автора — вони бруднувато-тьмяні і надмірно трудомісткі, що часто характеризує манеру молодих працьовитих авторів. Але зовсім поруч— майже бездоганні, в яких відчувається рука майстра. Мабуть, роботи Іллі Ісупова досить приватні: ті ж самі обличчя знову і знову з’являються на різних полотнах. Я намагаюся зрозуміти суть роботи, на якій зображено хлопчика, що веслує човном серед буремних хвиль, на кормі, серед сумок-мародерок,— дівчинка, що тримає в руках пакет з… людською головою. Звичайно, у жителя України це викликає однозначні асоціації.

Чому на полотнах так багато татуйованих тіл? Автор прагне багато сказати глядачу, але, видається, ще більше приховує…

Дуже хотілося б ознайомитись і з мистецтвом старшого сина Неллі Ісупової — Сергія, також видатного кераміста, який, як нам відомо, успішно працює у США.

«Галерея, 36» — «Романтичний пейзаж». Відвідувачі зможуть побачити там справді те, що анонсується в назві цього мистецького заходу, — досить технічно різноманітна й емоційно насичена виставка. Автори вражають іконостасами — ні, не державних нагород: у нашому мистецтві це часто гарантія не мистецьких, а трохи інших здібностей, — а відзнаками успіхів на вітчизняній та зарубіжних творчих аренах. Втім, мені ніколи не було соромно за досягнення наших художників; соромно за те, що єдина активна реакція на ці звершення у наших професійних підтримувачів культури — заздрість і миттєвий перерахунок своєї чиновницької зарплатні на вартість творів, проданих нашими митцями на Заході. Хоча це так просто — береш пензля в руки — і світ біля ваших ніг. Правда, заважає дрібничка — треба клято працювати…

Та краще поговоримо про романтичний пейзаж. Олексій Власов. Оригінальне трактування теми Ноєвого ковчега — летючий темний корабель без вітрил, перехрещені голі щогла та рея, на носі — череп барана. Нерадісна атмосфера. Але з темного вікна рука випускає двох голубів. Чи провістять вони кінець потопу? Надії мало. Але все ж у небі просинь… Зовсім не випадково роботи цього автора є навіть у Третьяковській галереї.

Віктор Гукайло. Ніби покритий маревом часу пейзаж, за настроєм дуже схожий на роботи старих західноєвропейських майстрів. Але полотно, здається, ще пахне фарбою. Отож воно з XXI століття.

Андрій Злобін. Монументаліст. Художник театру. Фантастичні пейзажі. Дух античний, дух готичний. Ех, якби-то театр наш дотягував до рівня його художників!

Микола Журавель. Місто. Море. Небо. Свідомо — майже дитячий стиль. Але це зовсім не дратує. Навпаки, цей живопис несе спокій.

Галерея «Андріївський узвіз, 3» — виставка «Живопис України другої половини XX століття». Втомлені всепроникною ідеологією художники віднаходять у цьому непроникному бетоні несвободи шпарину — пейзаж та натюрморт. Мабуть, лише тут митці могли знайти захисток і викластись у повному масштабі своїх здібностей. Виставка справляє чудове враження. Які імена! Й.Бокшай, О.Шовкуненко, Ф.Захаров, В.Чегодар, С.Кручаков, В.Одайник. Честь і слава цим людям. Ось у кого треба вчитися!

У Національному художньому музеї добігає кінця виставка «Феномен українського авангарду». Давид Бурлюк, Анатоль Петрицький, Казимір Малевич та інші. Цікаво. Варто підійти впритул до робіт цих майстрів, уважно придивитись до кожного мазка, до кожної лінії. Ви зрозумієте, що ці майже канонізовані митці були живими людьми. Жаль, що фотографувати в музеї заборонено, а вартість каталогу виставки — 90 гривень— змушує зітхнути. Мистецтво вже не належить народові?

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №28, 20 липня-26 липня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво