Зненавиджений вірш - Культура - dt.ua

Зненавиджений вірш

3 червня, 2005, 00:00 Роздрукувати Випуск №21, 3 червня-10 червня

Поезія в Україні завжди відігравала роль літературної домінанти. Цей постулат не потребує жодних доказів...

Поезія в Україні завжди відігравала роль літературної домінанти. Цей постулат не потребує жодних доказів. Зовсім не так, як теорема про стрімкий розвиток української прози, яка, втім, судячи з невеликої критичної кількості «текстів, що несуть у собі нову естетичну якість», потребує доведення. Не стану сперечатися з постулатами, котрі, як на мене, існують задля масового самозаспокоєння, що закріплюють якийсь певний статус-кво української літератури, відтіняючи певну кризову ситуацію в українській поезії. Наразі старі шістдесятницькі зубри або мовчать, або деградують, хвацько римуючи, перепрошую, «піська» і «трипільська», молодші від них вісімдесятники по черзі входять в офіційний канон, отримуючи рік за роком ту саму Шевченківську премію їхньої мрії, не додаючи своїм читачам ні нових віхових збірок, ні радості, ні скорботи, поети дев’яностих-двохтисячних… Ні, про них говорити не буду, бо це б означало говорити і про самого себе.

Однак мислення в категоріях поетичних поколінь мені завжди здавалося надто схематичним, такою собі класифікацією заради класифікації, часто-густо позбавленої і натяку на художні критерії. Мабуть, чесніше було би вдатися до смакового поділу, оскільки поети завжди поділяються на улюблених і всіх решту – інакше й бути не може. І годі прагнути об’єктивності: її навіть ще на обрії немає.

Саме до першої категорії – моїх улюблених – цієї найсуб’єктивнішої з усіх можливих класифікацій належить львівський поет Остап Сливинський, автор двох поетичних збірок «Жертвоприношення великої риби» (1998) та «Полуднева лінія» (2004). Остання книжка верлібрів, видана в аупівській серії «Зона Овідія» у видавництві Сергія Пантюка, має особливу художню якість: вона творить самодостатній, завершений і цілісний поетичний світ. Подібні твердження іноді видаються категоричними та порожніми у своїй загальниковості, оскільки Остапову поезію аж ніяк неможливо оцінити однозначно, підвести під спільний знаменник. Як і неможливо окреслити топонімію його візій, що іноді межують із божевіллям. Так само важко знайти предтеч його поезії в українській традиції. Калинець, Лишега і Жадан здаються такими лише напозір. Набагато більше спільного поезія Сливинського має з доробком Пауля Целана, Тумаса Транстрьомера і Рафала Воячека. Від першого поет успадковує славнозвісну оніричність і лаконізм, попри довготу синтаксичних періодів («Мені сниться Боґуш Золаї») Другий дисциплінує поетове мовомислення, надаючи фразі концептуальної завершеності. Від Транстрьомера також – образна сміливість, метафорична парадоксальність, возведена у принцип, уміння поєднати протилежні й не пов’язані між собою речі («Пустеля відклала личинку у вильоті артерії»). Від «проклятого» поляка Воячека, майстерно перекладеного і шанованого поетом, – трагічне, на межі фолу, сприйняття реальності, її абсолютно песимістичний характер («Tribute to Marcin Swietlicki»).

«Полуднева лінія» – абсолютно незвичний і, здавалося б, екзотичний артефакт. Чи не тому Сливинського обходить своєю увагою вітчизняна критика? Кажуть, в Австралії живе плем’я, яке не бачить літаків, що пролітають прямо над їхніми головами. Не тому, що осліпнули, – літаки просто не належать до їхнього космосу. Це про нашу критику. Поезія Сливинського і справді поза грою. Він тут чужинець, бо належить до іншої поетичної матриці, до європейського культурного ґештальту. Тому що занадто серйозний, самотній і трагічний поет як на українську ситуацію. Поет не грає і не заграє з читачем – він узагалі не грає. Жодної церебральності та раціональності, попри чудову освіченість та ерудованість. Закінчений трагік серед ліриків, навіть коли пише про речі, здається, цілковито абстрактні. Просто трагічністю пронизана матерія його поетичного мислення. Просвіток – у рятівних дрібничках і потойбічній ніжності та гіркій іронії: «Десь є міністерство відповідей, хтось повинен закінчувати історії».

В поета є пронизливий вірш без назви, присвячений пам’яті австрійського поета-самогубця Крістіана Льойдля. Він закінчується строфою «Вірш / починається в поросі, зненавиджений і дзвінкий, / як зірвана вуздечка». Зненавиджені вірші Сливинського дарують мені відчуття невипадковості поезії, її вчасності та сили, її стоїчної міцності. Незважаючи на трагічність, якої багато, і надію, якої мало, але яка жевріє в прожилках його образів – і виживає. Попри зовнішню пустелю і внутрішню пустку.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво