ЗНАЙОМСТВО З ВЕЛИЧЧЮ - Культура - dt.ua

ЗНАЙОМСТВО З ВЕЛИЧЧЮ

8 лютого, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №5, 8 лютого-15 лютого

«... те, що я робив, — то можна було окреслити як СПРОБУ ІТИ З ДУХОМ ЧАСУ. І то — щиро». К. Звіринський....

«... те, що я робив, — то можна було окреслити як СПРОБУ ІТИ З ДУХОМ ЧАСУ. І то — щиро».

К. Звіринський.

В наш дивовижний час на перетині епох, зітканий з протиріччя, з протиставлення «низького» і «високого», повертаються імена людей і відкриваються нові, величні, справжні постаті, що пішли з цього життя. Проте відкрити їх, усвідомити їхню значимість у контексті доби є наш обов’язок, хоча б заради власної моральної сатисфакції. Ймовірно, це допоможе просто жити, відчуваючи себе Людиною, що інколи, нехтуючи законами орфографії, пишеться з великої літери.

Карло Звіринський — художник, педагог, людина колосальної ерудиції, залишив по собі значний слід на теренах Галичини. Для художнього середовища Львова він відіграв виняткову роль у 1960-х—1990-х роках. Проте цілковита відсутність конформістських здібностей по відношенню до влади спричинила те, що перша виставка митця відбулась у спільному проекті з Андрієм Ментухом з Польщі у 1995 році, коли Звіринському було вже 73 роки. Його величезний теоретичний доробок з методики підготовки художників ще чекає опрацювання. Він жив з вірою, що зроблене ним буде корисне нащадкам. А віра була багатогранною, про що залишились рядки: «Все моє малярство — то молитва. В ньому я намагався виразити свій подив перед величним творенням Бога. Все, що я малював, було інспіровано цим почуттям».

Карло Звіринський
«Композиція-ІІ». 1960 р., полотно, гіпс
Карло Звіринський

Народився Карло Звіринський у підгірському селі Лаврові Самборського району. На початку
XV ст. тут був заснований Василіанівський монастир, при якому зведена церква св.Онуфрія, де досі зберігаються залишки стінописів і де за Польщі сформувалась величезна бібліотека. При монастирі Звіринський отримав чотирирічну освіту. Головною його дитячою розвагою були книги, ними він жив, розширював кругозір, вивчав мови, приходив до Бога. У десятирічному віці проводив політінформацію для селян свого села. А згодом скаже: «Я дивився на життя крізь призму книжки».

У 19 років К.Звіринський, прочитавши оголошення в газеті про набір студентів до німецької мистецько-промислової школи, при якій діяло українське відділення графіки, їде до Львова. До того часу він не цікавився живописом. Одразу постала проблема — недостатня освіта для вступу. І він складає екстерном іспити за семирічну школу.

На той час до Львова втікали художники зі Сходу України. Тут викладали Василь Кричевський, а також Микола Бутович, Володимир Баляс, Роман Сельський, малярське відділення якого закінчив Звіринський у 1946 році.

Після вручення дипломів, Роман Сельський, потиснувши всім випускникам руку з побажанням творчих успіхів, пішов. Звіринський залишився на життєвому роздоріжжі. Що робити далі? Повертатися до Лаврова і вести життя селянина? Цього ж дня Звіринський йде до відділу кадрів, бере адресу вчителя, вже ввечері приходить до нього. Відтоді вони стали найближчими друзями.

Так Звіринський увійшов у замкнуте, елітарне, художнє середовище подружжя Сельських, де щосуботи збиралися Роман Турин, Вітольд Монастирський, сестри Максимовичи і велися розмови про мистецтво французькою та польською мовами. Часто розмови переносились на природу, через небажання зіткнутися з КДБ.

К.Звіринський згадував: «В житті кожної людини є зустрічі, які мають великий вплив на дальший хід нашого життя. Не будь їх — все в нас пішло б по-іншому. Вони відкривають нам очі на те, чого ми досі не бачили і невідомо чи побачили б коли-небудь. Вони надають нашому розумінню життя і світосприйняттю нових забарвлень». У 1990 році, з болем в серці, буде записано у зошиті: «...помер мій вчитель — Роман Сельський... земна мандрівка мого учителя скінчилася».

Продовжує навчатися у Львівському інституті декоративного і прикладного мистецтва на відділенні монументального живопису. У 1949 році Звіринського відраховують на рік, бо він сказав на повний голос: «Одне яблуко Сезана більше варте від усього мистецтва соцреалізму разом узятого». В тому була правда та, водночас, юнацький максималізм. Минуть роки і він продовжить: «Митець — це людина особливого складу. Він наділений особливою вразливістю на те, що його оточує. Він не може і не має права залишатися у вежі з слонової кістки в час, коли лютує несправедливість, неправда, коли батьківщина потребує допомоги кожного свого члена. Є час міняти орала на мечі і час міняти мечі на орала. Як можна любуватися малюванням яблука, коли побіч гине людина».

Згодом, працюючи в вузі, постійно спілкуючись зі студентами, Карло Звіринський поступово усвідомлює, що у пануючій атмосфері млявого та аморфного соцреалізму треба рятувати молодь, тим більше, що він ніс скарб колосальних знань, поділитися якими було для нього життєвою потребою.

Переломним у його біографії стає 1957 рік. На той час він вже був освіченою ерудованою людиною, що орієнтувалася у світовому малярстві, музиці, літературі, філософії та релігії. Звідки той енциклопедизм та універсалізм, що наближав його до ренесансної людини, у герметичному середовищі відгородженому від усього світу? Складовими його знань, що накопичувались ще з дитинства, стає середовище Сельських, де всі митці поїздили по світах та отримали європейську освіту. Джерелом інформації стають щотижневі передачі «Голос Америки» та радіо «Свобода», що транслювались польською мовою, а також знайомство з Андрієм Ментухом з Гданська. Він передплачує у Польщі для Звіринського всі журнали по мистецтву, надсилає статті з газет, тощо. На той час у Польщі значно більше володіли інформацією, чим живе мистецький світ Заходу. І хоча друкована продукція несла переважно негативну критику про формалістичні та абстрактні пошуки, проте це було цінною інформацією, яку вже творчо опрацьовував Звіринський.

У мистецтві Карло Звіринський найбільшим злом вважав соцреалізм, дорога якого вела в нікуди. «Відкиньмо всяке наслідування або копіювання натури, — вважав митець, — відкиньмо літературщину, описовість! Пізнаймо вартості кольору, тону, плями, лінії». Як це схоже на заклик Казимира Малевича — «лікувати від реалізму». Проте доба Звіринського вже кардинально відрізнялась від середини
1910-х років.

Головною метою для Звіринського стає — виховувати громадян, свідомість яких дозволить залишитися художниками, наперекір суспільству. Так у своєрідний спосіб він втрутився у політику. Він збирає групу студентів — З.Флинту, А.Бокотея, О.Мінька, Л.Медвідя, Р.Петрука, І.Марчука, Б.Сойку та інших, які приходили до нього в дім, у однокімнатну квартиру, де жили ще дружина художника та троє дітей, і проводить заняття. Згодом ті зібрання назвуть «підпільною академією» чи «духовною школою» Звіринського.

Сам митець так пояснював необхідність тих зібрань: «Я бачив, чого вчать студентів. Вчили їх недоброго, вчили не того, що треба. Якщо б вони пішли тою дорогою, їхній талант був би загублений і також вони були б загублені як громадяни. І тому здавалось мені, що я повинен все зробити, щоб допомогти їм зберегти їхню природну обдарованість і рівночасно розвинути в них людську гідність, громадянське усвідомлення. Я хотів, щоб вони знали, хто вони, що повинні робити і куди йти».

Що переважало в особистості К.Звіринського — Звіринський-педагог чи Звіринський-митець? На це питання він сам дає відповідь. «Я хотів би дуже сильно підкреслити, що ...та праця моя з молоддю ...то було за рахунок моєї творчості...», і далі: «... я є ніби художником, але так вийшло, що найбільше часу потратив на викладання, на формування інших, ніж на власну творчість. Часи були погані... Мені здавалося: життя моє ще довге, я ще намалюю, але як я їм сьогодні того не виясню, то завтра вже буде запізно».

Художник неодноразово підкреслював, що учні йому були конче необхідні. Форма занять завжди мала дискусію, де апробовувалися різні формальні пошуки. Він був людиною дуже тактовною, любив студентів і намагався завжди у їхніх роботах бачити добре: «В тому щось є, але...» Водночас він був деспотичним у поглядах, але сприймав чужу думку, якщо хтось міг її серйозно аргументувати.

До 1957 року на малярство Карла Звіринського робив великий вплив реалістичний живопис Р.Сельського. Власні абстрактні пошуки починаються з заняття аплікацією. Художник пояснював:
«...мене завжди тягнуло до кольору... За якийсь короткий час аплікація почала відігравати домінуючу роль у моїх пошуках. Мені вистачало побачити кілька кольорових листочків паперу, і я вже уявляв собі, як картина мала би виглядати».

Вихід ще у 1960-х роках в абстрактний простір живопису, аплікації, кольорового рельєфу з паперу чи дерева на полотні художник обгрунтовував лише як втечу від соцреалізму, водночас не заперечуючи здобутки великих реалістів. «Образотворче мистецтво є десь посередині між літературою і музикою. Існує певний напрям в образотворчому мистецтві, який керується описовістю і таким чином наближається до літератури... Інший напрям — ближче до музики. Маляр користується плямою, лінією і за допомогою їх компонує площину. Бо в основі кожного реалістичного образу — чи то буде Рембрандт, чи Веласкес, чи інший реаліст — отже, в основі таких картин лежить абстрактна пляма, абстрактна лінія, і ті плями і відношення тональні, кольорові — вписуються у реалістичні фігури. Так є у великому мистецтві завжди».

Інтенсивні формальні пошуки поволі припиняються на триптиху «Земля. Пейзаж після битви. Епітафія», написаному у 1962 році. Він знаходить власну кольорову гаму, визначається з колом тем, де одне з поважних посідає — «Потойбічне». Якщо в домі у художника постійно було людно, дискутували студенти, спілкувалась уся львівська інтелігенція, приїздили гості з Москви, Ленінграда, Києва — уся творча еліта Радянського Союзу, то майстерня була тихим притулком митця, вільним від сторонніх поглядів.

«Композиція-ІІ». 1960 р., полотно, гіпс

У творчому доробку Карла Звіринського десь 75% припадає на сакральний живопис, якщо взагалі можливо виміряти творчість відсотками. Він написав близько 40 ікон для Успенської церкви Львова, з дотриманням іконографічних схем та технології письма, також створив стінописи у декількох церквах поблизу Львова. Тривалий час він керував школою іконопису ім. Св. Луки при монастирі ордена Студитів.

Знання релігії та віра в Бога не обмежувались сакральним живописом. З організацією Української автокефальної церкви він розходиться з давнім другом отцем Яремою. «Не треба ділити народ, на Україні і так багато церков», — говорив художник. На початку 1990-х років він неодноразово виступав у пресі, де висловлював свої думки з приводу історичного шляху Західної та Східної церков, а також особливостей розвитку в них образотворчої, іконографічної традицій. А також досить велику увагу звертав на те, що священики мають отримувати належну естетичну освіту. Тут він продовжував думку митрополита Андрія: «...поки ми не будемо мати мистецько-освічених священиків, справа не зрушиться з місця. Бо лише священик має можливість впливати в кожному конкретному випадку на те, як буде розмальована його церква і які ікони будуть там розміщені. І лише священик має можливість формувати смаки вірних».

Карло Звіринський величчю своєї постаті не вписувався в будь-які суспільні рамки. На початку 1970-х років у його домі двічі проводились обшуки, неодноразово його викликали до КДБ. Родину, де підростало троє дітей, весь час рятувала мати дружини художника, яка була одною з перших комсомолок на Західній Україні. У сімейному архіві збереглися її фотографії з М.Хрущовим. Так маятник ідеологічних коливань хитався у межах однієї родини.

За рік до пенсії Звіринського усувають з викладацької посади. (Через деякий час, коли ректором ЛДІДПМ стає Олег Мінько, його поновлюють, проте Звіринський так і не зміг відійти від того страшного морального удару.) До речі, пропрацювавши 25 років у вузі, він займав посаду старшого викладача. Хоча студенти звертались до нього тільки як «пане професоре». І лише після смерті митця-педагога, дочка отримала посвідчення на присвоєння звання доцента.

Удари долі слідували один за одним, відбираючи сили митця. У тридцятитрьохрічному віці помирає син. В 1996 році після проведення виставки у Національному музеї Львова, Звіринського висувають на здобуття Шевченківської премії. Але одержати високу нагороду не довелося… «Почуваю себе в місті тимчасово, — скаже художник, — я є гостем його 50 років. Моє місце там, у Лаврові». І як гість він відходить, залишивши рядки:

В очікуванні є пустка...

але може прийде зустріч

в натузі великій у вигорілому місці,

І все

Що було в мені злого і доброго

порохом стане.

Вже п’ятий рік як пішов від нас Карло Звіринський. Зяє пусткою місце у самому центрі Львова, на площі Міцкевича, де колись мешкав художник і звідки проростала його духовна школа. Проте Митець-Вчитель повертається у своїй творчості, відкриваючи глядачеві найпотаємніше...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво