Знаки Тарасового знаку - Культура - dt.ua

Знаки Тарасового знаку

19 травня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №19, 19 травня-26 травня

…Набережною від Поштової площі у бік Ланцюгового мосту рухається процесія. Студенти, гімназисти, впрягшись у катафалк, везуть домовину...

Пам’ятний знак 11 березня 2004 р. «...І воздасть їм за діла їх... лукаві...»
Пам’ятний знак 11 березня 2004 р. «...І воздасть їм за діла їх... лукаві...»

…Набережною від Поштової площі у бік Ланцюгового мосту рухається процесія. Студенти, гімназисти, впрягшись у катафалк, везуть домовину. Навколо поліцейські — не дивно, адже в труні лежить людина, для чийого духу хисткі дошки не перепона. Процесія раз у раз зупиняється. Люди говорять. На відспівуванні у церкві Різдва будь-які промови заборонили, а слова прямо рвалися до простору, до вічності, до Бога.

Остання зупинка — неподалік мосту. Тут виголошують найпалкіші промови. Молоді, відкриті обличчя. Стоянов, Антонович, Драгоманов… Домовину переносять на палубу пароплава «Кременчук». Остання ніч Кобзаря у Святому Києві Великім. Хвилі широкого Дніпра бережно гойдали, шаленіли на зелених київських кручах солов’ї… «Щоб хоть умерти на Дніпрі, Хоч на малесенькій горі»…

А вранці, 20 травня, о 7-й ранку пароплав узяв курс на Канів. До кінцевого пункту на довгому останньому шляху Кобзаря із Санкт-Петербурга в Україну милу на місце вічного спочинку. Цей газетний номер виходить рівно через 145 років від того дня. Збіг далеко не єдиний із цілої низки, які супроводжують історію, що місцями скидається на детектив, а інколи – на містичний трилер.

Знак перший. Творчий

«Не був засуджений на заслуженого ні тоді, ні тепер», — сказав про себе скульптор і мистецтвознавець, львів’янин Роман Петрук. Тому у 1989 році на конкурс до 175-річчя з дня народження Тараса Шевченка, якого комуністична держава настановила своїм офіційним поетом, подав не офіціозний, не заполітизований проект оформлення «Останнього шляху Кобзаря». А проект, що демонстрував свободу духу, для якого не існує перепон і кордонів. «Немає останнього шляху Поета, — розказував Петрук, — є шлях у світ широкий, до безкінечності, у безсмертя». Як Сонце, що котиться по світу і зігріває всіх, так і Шевченкові слова зігрівають усіх українців, які подалися шукати долі у цей широкий світ. Ідея передбачала два варіанти втілення — разом вони добре доповнювали один одного. Перший: кобзар-лірник — воїн, що воює словом, і біля нього символічне кам’яне коло з написом: «Я на сторожі коло них поставлю слово». Кобзар виходить із Моринців, а далі мандрує — тобто копії планувалося встановити у тих країнах, де живуть великі українські громади. (Зараз цей варіант залишився лише на фотографіях.) Другий варіант — у вигляді верстових стовпів — був трохи простішим у виконанні, але не за задумом: сонце-хрест на зразок старих козацьких сонце-хрестів із вапняку, у центрі — круглі бронзові вставки-серцевини, на яких відзначалося, до якої дати встановлюється знак, і кілометраж від пункту встановлення знаку до батьківщини Т.Шевченка: скажімо, від Києва до Моринців 181 км. Незримі ниточки пам’яті мали простягтися від Львова до Моринців, від Москви до Моринців, від Мюнхена до Моринців, від Мельбурна до Моринців, від Чикаго до Моринців, від Парижа до Моринців… Широкомасштабний задум повинен був пов’язати з Україною різні континенти. Проте він не вийшов навіть на терени СНД.

Знаменитий білосніжний вапняк із унікального кар’єра поблизу села Демня за 30 км від Львова (саме з нього побудована львівська площа Ринок) якнайкраще передав задум Романа Петрука. Була тільки одна проблема — кар’єр, що експлуатувався тисячоліттями, вичерпався, і добувати вапнякові брили потрібного формату — 2 м, придатні для роботи, доводилося зі значними труднощами та використанням спеціальної техніки. Проте скульптор недарма працював спільно з каменотесом із діда-прадіда Степаном Однорогом — той усе ж таки знайшов спосіб пробратися на велику глибину. Так, зокрема, дістали наймасивнішу й найтовщу брилу для київського знаку. Запам’ятаємо цей факт.

Отже, на відзначення 175-річчя від дня народження Шевченка сонце-хрести встановили у селі Демня (звідси «викотилося» перше «сонце»), Львові, Києві, Трускавці і в селі Жуківці Обухівського району. Йшлося про те, що один із верстових стовпів мав стояти в Нагуєвичах, на батьківщині Івана Франка, підкресливши духовний зв’язок двох великих синів України, але там він не з’явився. Як не з’явився на Арбаті у Москві, де стояла зруйнована у 30-ті роки ХХ ст. церква святого Тихона — там домовина з тілом Шевченка ночувала по дорозі із Санкт-Петербурга на батьківщину, — попри сподівання української громади і московської інтелігенції.

А в Києві місце було вибране дуже точно: Набережне шосе, 200 м від мосту метро у бік Поштової площі. На місці останньої зупинки Шевченка у Києві. Між Дніпром і неповторними київськими схилами…

Знак другий. Диявольский

Якщо прибрати пам’ятники, знаки, таблички, стели, музеї і т.ін., ми втратимо пам’ять. Бо саме вони є такими собі верстовими стовпами, які рятують від манкуртства.

До пам’ятного Шевченкового знаку на набережній Дніпра Тетяна Володимирівна Нечай, член Ліги екскурсоводів Києва, приводила екскурсантів. Власне, і в звичайні дні, буваючи тут, просто розповідала звичайним перехожим про історію цього місця і знаку. У вихідні, бувало, не могла відійти — весь день люди, гуляючи набережною, підходили й цікавилися. До речі, коли набережну реконструювали, пам’ятник уперше переставили — із землі на плити.

Добігав кінця 2003-й, що проходив в Україні під знаком культури. У зимовий період екскурсій менше, тож Тетяна Володимирівна певний час над Дніпром не була.

11 березня 2004 року, через кілька днів після 190-річчя Тараса Шевченка, екскурсовод Нечай привела до верстового стовпа на Набережному шосе групу школярів на чолі з учителькою. Діти принесли квіти…

Картина, яку вони побачили, — на фотографії. На поки що вцілілому постаменті лежали суха клешня рака і використаний чайний пакетик. «Якось моторошно», — сказала вчителька Галина Тимофіївна.

Чесно кажучи, на просте хуліганство – типу «хлопці порозминалися» – не скидалося. Сонце-хрест досить важкий (пам’ятаєте, для його виготовлення використали особливо масивну брилу), та ще й насаджений на металевий штир. Аби його скинути й відкотити, потрібна була неабияка сила, що, власне, й наштовхує на думку про лихий умисел. Проте, забігаючи наперед, відзначимо, що, попри неодноразові звертання до прокуратури та міліції, у порушенні карної справи було відмовлено.

Але руйнівники пам’ятника не звернули уваги на слова поета, викарбувані на постаменті. А слід зауважити, що на кожному з верстових стовпів викарбувані рядки з різних поезій Т.Шевченка. Їх спеціально підбирала дружина Романа Петрука пані Наталя. Києву ж дісталися такі, написані 27 травня 1860 року у Санкт-Петербурзі:

Злоначинающих спини,

У пута кутії не куй,

В склепи глибокі не муруй.

А доброзиждущим рукам

І покажи, і поможи,

Святую силу ниспошли.

Знаки третій, четвертий, п’ятий… Людські та Божі

— У дуже пригніченому стані ми тоді сіли в автобус і поїхали далі за маршрутом — до Музею Шевченка, — згадує Тетяна Володимирівна Нечай. — У музеї, наївно сподіваючись на негайну допомогу, я почала дуже емоційно розказувати про руйнацію Шевченкового пам’ятного знаку. Була якась наївна віра, що це непорозуміння, що варто тільки сказати – і все виправиться…

І тоді екскурсовод уперше зіштовхнулася з нерозумінням: а що особисто вам із цього? Чому вам воно болить? Було особливо боляче, коли на прохання допомогти не відгукнулися організації, котрі вивчають життя та творчість Шевченка, люди, які одержали премію його імені.

Через кілька днів після тої злощасної екскурсії Ліга екскурсоводів Києва надсилає колективного листа (32 підписи із зазначенням домашніх телефонів, у числі перших – легендарна Леонора Рахліна, яка зовсім недавно відійшла в інший світ) до Олександра Омельченка — із проханням розібратися у ситуації, поставити знак на місце, покарати винних. Через тижнів два на місці знаку залишається лише цементна пляма на плитах набережної.

— Ось тоді я по-справжньому злякалася, — згадує Тетяна Нечай. — Бо ж постамент стояв цілісінький, а тут – усе щезло!

Частини верстового стовпа швидко знайшлися — з’ясувалося, його перевезли на комбінат «Художник» Національної спілки художників України. А далі почався справжній детектив.

Щоб поновити верстовий стовп на попередньому місті, знадобилося більше року. Ліга екскурсоводів писала листи до різноманітних інстанцій — міських, у прокуратуру, МВС, зверталася до громадських організацій, ЗМІ. «А чи цей пам’ятний знак взагалі тут стояв? Він же не зареєстрований!» — відповідали на запити. Чому ж держава за майже 14 років існування знаку цього не зробила? — зауважували ентузіасти.

— Починаю викладати суть справи, а в очах бачу одне: хто ж за вами, дорогенька, стоїть? Ніхто! Я як громадянин маю право на захист своїх святинь. «Треба жити, серцем жити…», як сказав би Тарас Григорович… — розказує Тетяна Володимирівна. — Здавалося, справа зайшла у глухий кут. Аж хтось із колег підказав, що треба спробувати встановити точні координати місця. Тоді я й зателефонувала в Науково-дослідний інститут геодезії та картографії, натрапила на заступника директора Олега Васильовича Кучера. І на наше прохання встановити точні координати пам’ятника відгукнулися! Пам’ятний знак знайшли — він дешифрується на матеріалах аерофотозйомки Києва 1997 року — невеличка рисочка на Набережному шосе біля мосту метро. Далі була справа техніки. Науковці організували виїзд на місце, визначили координати пам’ятного знаку з допомогою радіонавігаційної апаратури GPS за показаннями супутників. Тепер у нас був офіційний документ за підписом директора інституту доктора технічних наук Ю.Карпінського. Перший добрий знак на шляху повернення Шевченкового знаку. Нарешті до органів влади можна було звернутися на законній підставі.

Далі не забарився ще один добрий знак. Один із листів Ліга екскурсоводів надіслала до Всеукраїнського фонду відтворення видатних пам’яток історико-архітектурної спадщини ім. Олеся Гончара. Голова правління фонду, голова Всеукраїнської спілки краєзнавців Петро Тимофійович Тронько підказав, що пам’ятне місце панахиди по Т.Г.Шевченку і жалобної процесії до пароплава 1861 року та пам’ятний знак значаться під №344 на сторінках 846—847 підготовленого до друку другому тому «Зводу пам’яток…». Попри вісім фактичних неточностей в останньому абзаці, ця стаття була незаперечним доказом існування сонце-хреста.

«Противники відновлення пам’ятного верстового стовпа на Набережному шосе вважали, що місце невдале — тут останнім часом з’явилося багато ресторанів на воді, казино, як це узгоджуватиметься з пам’яттю про Шевченка?» — згадує Тетяна Володимирівна. — Але ж Тарас Шевченко був живою людиною, зі здоровою орієнтацією — почитайте його «Щоденник»! Програються, підійдуть до знаку, прочитають викарбувану на постаменті «Молитву», — дивись, і очистяться, і в душі розвидниться!»

Довгий шлях чиновними коридорами разом із пані Нечай пройшла її колега й однодумець Ольга Кондратенко. Теки документів та фотографій на початку 2005-го жінки віднесли президентові Віктору Ющенку (зареєстровано у його секретаріаті від 25 квітня 2005 року), прем’єр-міністру Юлії Тимошенко, віце-прем’єр-міністрові з гуманітарних питань Миколі Томенку, київському міському голові Олександру Омельченку, міністру культури Оксані Білозір, голові Спілки письменників України Володимиру Яворівському, всім, кому мала б бути небайдужою пам’ять про символ української державності… Наближався травень, чергова дата перепоховання Кобзаря.

І все-таки верстовий стовп повернувся на попереднє місце. Більше року тривала епопея з його поверненням. Але, очевидно, енергетика місця, на якому він із самого початку був встановлений, енергетика постаті, чию пам’ять він береже, і бажання простих людей відновити справедливість були настільки сильні, що всі крапки розставилися самі собою. Знак встановлювали саме 18—19 травня — у дні, коли багато років тому труна з тілом поета перебувала у Києві. Божий знак? Працівники комбінату «Художник» майстер каменотесного цеху Тетяна Писаренко та майстри Казимир Яблонський і Микола Стройков зробили все можливе, щоб повернути сонце-хресту красу, закріпити-захистити його від посягань. А інші люди — начальник управління з благоустрою Печерського району Павло Коротинський та його підлегла Тетяна Циганенко з робітниками управління – вже нинішнього року відгукнулися на лист-прохання упорядкувати клумби, поставили навколо верстового стовпа кам’яні вази та посадили квіти. І ці конкретні людські знаки уваги до своєї історії важать більше, ніж томи пишномовних слів.

Знаки-попередження

Торік Роман Петрук відвідав у Києві своє відновлене творіння. Поставити на ньому автограф відмовився: «Я не підписую свої роботи». А дарма. Може, тоді б не з’явилася через день-два після встановлення на сонце-хресті монтажна стрічка. Підважували, чи міцно закріплено?

— Чому більшість чиновників тільки прикриваються іменем Шевченка? Гадаю, тут наявний момент психологічний, — розмірковує пані Нечай. — Заканонізувавши Кобзаря, геть забули, який він був справжній. Не хочуть не тільки популяризувати, а й читати — такий він їм став нелюбий. І це справжня психологічна проблема — людей потрібно розкодувати, вивільнити їхню підсвідомість.

…Ми стояли біля пам’ятного знаку. Перехожих мало — робочий день, але все ж до сонце-хреста підходили. І якби не пояснення Тетяни Володимирівни, добре й не зрозумієш, що це за пам’ятник стоїть на Набережному шосе. Конче потрібно помістити поруч додаткову інформацію — довідку про історичне місце та сам пам’ятний знак. Із цим пані Нечай побувала на прийомі в міністра культури Ігоря Ліхового, прийшла з готовими пропозиціями, зокрема варіантом тексту напису, розповіла, що на комбінаті «Художник» підказали непогану ідею його втілення — знайшли відповідну за кольором і матеріалом стелу. Власне ідею підтримали. Але руба постало питання коштів.

Чомусь думається: як швидко відновили б і чи відновили б взагалі верстовий стовп на набережній, якби за справу взялися не окремі люди, а неповоротка чиновницька машина?

…У день народження Єсеніна на його могилу приходять люди, читають його вірші. У листах-зверненнях, які торік екскурсоводи розсилали й розносили керівним особам держави, йшлося про те, що Київ має можливість започаткувати величну традицію — щороку 19 травня єдиною громадою йти від місця панахиди по Кобзареві в нині відновленій церкві Різдва Христового до місця останнього прощання киян із ним, згадувати Тараса незлим тихим словом, читати його поезії й завершувати процесію словами викарбуваної на постаменті сонце-хреста «Молитви»:

А чистих серцем? Коло їх

Постави ангели свої

І чистоту їх соблюди.

А всім нам вкупі на землі

Єдиномисліє подай

І братолюбіє пошли.

Цікаво, хто першим відгукнеться на цю пропозицію?

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №31, 24 серпня-30 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво