Жодних проблем? Ще одна подорож «короткими метрами» - Культура - dt.ua

Жодних проблем? Ще одна подорож «короткими метрами»

16 лютого, 2007, 00:00 Роздрукувати Випуск №6, 16 лютого-23 лютого

Рік тому ігрові дебюти Асі Хребтової, Алли Пасікової та Наталі Ковальової були показані у Будинку кіно...

Рік тому ігрові дебюти Асі Хребтової, Алли Пасікової та Наталі Ковальової були показані у Будинку кіно. Нагадаю, що серед негучних розповідей про скромних людей тоді, мабуть, найбільше вразили акторські роботи Миколи Боклана та Ярослава Гаврилюка у фільмі «Філософія», вразило те, як влучно і лаконічно передали вони смуток приречених на самотність героїв. Цікавими були й акторські дуети в інших фільмах (зокрема Ольги Сумської та Сергія Романюка у стрічці Н.Ковальової «Старша дочка»). І ось нещодавно в Будинку кіно знову прем’єри молодих — цього разу фільмів об’єднання «Дебют» Національної кіностудії ім. О.Довженка. Вони засвідчили про реанімування «Дебюту». Але не тільки...

Минулої осені до редакції «Кіно-Театру» навідався актор Ярослав Гаврилюк, чиї спогади про знімання у «Вавилоні ХХ», про слід, який залишив у його творчому житті Іван Миколайчук, я напередодні записувала. Настрій у нього був піднесений, нехарактерний для українського актора. Відразу ж Ярослав почав розповідати про роботу в короткометражці «Приблуда»: «Має вийти щось цікаве...» Ім’я її режисера — Валерій Ямбурський — нічого не говорило, тому й захоплення здавалися перебільшеними. З другого боку, захоплення інтригувало, і я домовилась: відразу після закінчення роботи над фільмом ми влаштуємо прем’єру в Будинку кіно.

Минуло місяців зо три, і прем’єра «Приблуди» відбулася.

Та «Дебют», який, на щастя, ожив, минулого року, крім «Приблуди», випустив ще три роботи — «Жах» М.Слабошпицького, «Жодних проблем!» Володимира Дощука та «Велика Васильківська, 8-г» Олени Бойко. За наполяганням його керівника Віктора Греся й було зроблено колективну прем’єру.

«Жах» і «Жодних проблем!» — жанрові роботи: перша — історія про вбивство, друга — ексцентрична комедія. Проте різні за жанром, обидва фільми запропонували констатацію тотального зла. Тотальне зло може підстерегти вас, коли ви їхатимете машиною вечірнім лісом, як це сталося з парою молодят у «Жаху», (воістину, шляхи Господні несповідні, а у фільмі — ніяким чином не мотивовані). У другому випадку це зло — у незворушній стрілянині своїх по своїх, у комікуванні довкола історії з покійником, загубленим по дорозі до поховання, що взагалі сприймається як блюзнірство.

В обох стрічках застаріла (з середини 90-х) проблематика і стилістика, бо, здається, саме в той час обидва дебютанти навчалися на кінофакультеті в умовах безперспективності, і той настрій позначився на їхньому формуванні і, зрештою, на їхній психіці. В обох стрічках є щось ущербне — насамперед чорнуха, бажання будь-що «звалити глядача наповал», шокувати неймовірними «приколами» (в першому випадку детально знятою сценою згвалтування молодої жінки), в другому «убійним» матеріалом — похороном, щоправда, незрозуміло, справжнім чи фіктивним, як незрозуміло, справжнього покійника везуть у катафалку чи манекена (зрештою, все у фільмі Дощука манекенне). У першому — бачимо безпросвітний побут маргінала, у другому — комікування, похідне від якогось «Городка» чи «Масок-шоу», що вже, здається, всім набридли. Рівень псевдокомедії, де третину екранного часу якась жінка (у цьому фільмі кожен з персонажів «якийсь», бо манекени, з якими працює режисер, біографії, характеру, емоцій чи бодай імені не мусять мати) залишає по собі гнітюче враження як самим матеріалом, так і виконанням. Дивно, що керівник «Дебюту», режисер з чудовим смаком, благословив це убоге творіння, а держава оплатила — у таких випадках краще утриматися від витрат ще на стадії сценарію.

Представляючи свою стрічку, В.Дощук, наголосив на її безсловесності як на головній перевазі. Справді, лексикою кіно є насамперед зображення. Але цінна не німота як така, а те, яким є зображення. Втім, режисер навіть не допускає думки, що комусь показане може не сподобатись. Але за мірою тупості, безглуздя й вульгарності він перевершив усіх, хто працює в аналогічній «гротесковій» стилістиці, в тому числі згадані телепродукти. А оскільки «Жодних проблем!» — продукт кінематографа, то маємо факт повернення в «ярмарковий» період кіно, коли воно було не мистецтвом, а просто трюком, що приманював публіку самим фактом руху і мерехтіння людських постатей на білому полотні екрана. Враження таке, що В.Дощук не відає про ті 100 років, протягом яких кіно з гидкого каченяти перетворилося на прекрасного лебедя (щоправда, на жаль, так і не знайшовши способу, як захищатися від бездарних режисерів). Втім, режисери ярмаркового періоду не дозволили б собі нагромаджувати таке паскудство довкола похорону. Режисер не відає, мабуть, ще одного — з такими речами жарти погані.

Нормальній людині не хочеться цього споглядати. Але як уберегтися? Не заведено в таких випадках зупиняти проекцію. А шкода, хоча неважко уявити, який би галас зчинив автор, запевняючи всіх, які «ретрогради», нездатні осягнути його «таланту», засіли в Будинку кіно!

Сьогодні в прокаті й на ТБ засилля кіновидовища низького рівня. Та була якась певність, що той низький рівень випускників київської кіношколи не торкнувся, що вони змогли якось уберегтися від скверни. Після фільму «Жодних проблем!» тверезієш і розумієш: таки не вбереглися — і той несмак став можливий в нас, у Києві, і не хто інший, як держава дала кошти на зйомки тупого кривляння. Маємо приклад, коли бажання похизуватися «чимось прикольним» є настільки непереборним, що затьмарює елементарне поняття гріха. Очевидно, це прояв синдрому хворого суспільства, про що свідчать страшні цифри захворювань на СНІД, наркоманію, цифри злочинності тощо. Назвімо речі своїми іменами: державі, чия влада півтора десятиліття переймалася виключно сама собою, немає діла до морального та фізичного здоров’я (точніше, нездоров’я) свого суспільства.

***

Після такого брутально-вульгарного натиску ошатні вулиці й парки Києва, по яких рухалися персонажі фільму «Велика Васильківська, 8-г», викликали полегшення і сприймались як оазис після брудного смітника. Стрічка знята за оповіданням Андрія Бітова, й Олена Бойко намагалася передати тонкі матерії підліткового почуття до значно старшої за нього жінки. Почуття настільки сильного, що воно змусило героя невідступно просидіти на східцях біля її помешкання всю ніч. Але історія не тільки про ту давню закоханість, яка вже стала далеким, майже нереальним спогадом, що зринув, коли до юнака обізвалася в автобусі жінка — та сама, яку він колись так пристрасно обожнював і яку тепер ледь упізнав. Фільм вибудуваний на перепадах «тоді» й «тепер». Герої О.Бойко прагнуть повернути минуле бодай на мить. Якщо виконавцеві чоловічої ролі (Андрій Шамінін) вдалося передати, як час знищує почуття, то виконавиці ролі жіночої (Оксана Вороніна) це було зробити складніше, оскільки режисер і оператор Артем Васильєв, попри стрункість актриси, дещо надміру увиразнили вікову різницю між героями. Та коли вона усміхалася, навіть зморшки не могли перекреслити її вітальності і її бажання когось ощасливити. Випадково потрапив у поле зору закоханий колись у неї хлопчина, який став красивим юнаком, вона майже автоматично намагається його зачарувати, хоча — що вдієш! — чари втратили силу.

Не в усьому вдалося досягти переконливості почуттів, але намір цього досягнути сам по собі похвальний і засвідчує про його серйозність. Олена Бойко звернулася до добротного першоджерела, — і вже цей вибір піднімає планку.

«Приблуда» ж став остаточною сатисфакцією глядацьких травм. І повернув надію, що не все втрачено, що з’явилося ще одне ім’я в українському кіно — Валерій Ямбурський, і що в ньому є потенціал комедіографа. У нехитрій розповіді про двох старих сільських диваків (Валерій Шептекіта і Ярослав Гаврилюк) і про невеликого, але досить проворного песика, який до них прибився, найприємнішим враженням залишилось безхитрісне вживання акторів у запропоновані обставини. Правдиве зображення сільського побуту й поєднання його з казковими елементами (втоплений у річці песик залишається цілим і неушкодженим). Після такої чудасії обоє старих нарешті заживуть душа в душу і припинять безглузді міжусобиці. «Братам нашим меншим присвячую» написав у заключних титрах режисер. Можливо, на прикладі любові до «наших менших» щось залишиться у глядача доброго в душі для того, аби поділитися і не тільки з меншими, а й з просто братами.

Отже, ще чотири старти. А що потім, куди рухатимуться новобранці кіномузи? Поки жодної інформації про роботу минулорічних успішних дебютантів над новими фільмами. Щоправда, сценарій, який запропонувала кіностудії ім. О.Довженка Алла Пасікова, не викликав ентузіазму, оскільки був ледь не протокольним записом нудного дозвілля молодих нероб. Єдине обнадійливе повідомлення — це намір ще давнішого дебютанта Тараса Томенка поставити (спільно з Польщею) фільм за власним сценарієм. Фільм про кохання у Чорнобильській зоні. Оптимізм історії в тому, що навіть смертельна хвороба, викликана радіоактивним зараженням, не здатна здолати цього прекрасного почуття.

Щодо цьогорічних дебютантів, то до роботи у великому кіно цілком готові й Олена Бойко, і Валерій Ямбурський. Будемо чекати на їхні нові кроки.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №31, 24 серпня-30 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво