Жлоб-арт як дзеркало української реальності - Культура - dt.ua

Жлоб-арт як дзеркало української реальності

28 жовтня, 2011, 12:56 Роздрукувати Випуск №39, 28 жовтня-4 листопада

Гопники, «бики», депутати, поп-зірки зустрілися в одній галереї.

© Художник Іван Семесюк

Кілька українських митців (Іван Семесюк, Ігор Перекліта, Іван Хохол, Роман Мінін, Антін Мухарський) вирішили відважити сучасності дзвінкий ляпас. І, об’єднавшись у так звану спілку вільних художників «Воля або Смерть», презентували Україні своє живописне бачення дійсності (без рожевих окулярів). Жлоб-арт — це їхній проект (явище? напрям?) зі скандальним відтінком. Оскільки в «об’єктиві» — наші рідні українські жлоби. Усіх мастей і в різних упаковках.

«Нас має бути 52 мільйони...»

В інтерв’ю DT.UA один із активних представників жлоб-арту художник Іван СЕМЕСЮК розповів про соціальне підґрунтя проекту; про те, як Й.Кобзон погрожував «відірвати руки» за один портрет; розповів також про високу оцінку Л.Кучми, який бачив здобутки жлоб-арту.

«Нема чим робити»

Незабаром у «Мистецькому Арсеналі» (в рамках «АРТ-КИЇВ сontemporary 2011») ці ж митці презентують свої твори в проекті «Кінець епохи мультикультуралізму». Іван Семесюк каже, що жлоб-арту це безпосередньо стосується. А ось ближче ознайомитися із провокаційними роботами «могутньої купки» можна в галереї «Боттега», в Музеї прикладного мистецтва, у вірт-галереї Antin’s Collections. Їхні картини викликають і усмішку, і смуток. А героїв цих полотен ми щодня бачимо і на вулицях, і на ТБ: поп-зірки, депутати, «обличчя» транспорту, тротуарів, околиць.

…Що ж це таке — жлоб-арт? Злісна арт-сатира молодих художників на гримаси сучасності? Своєрідний протест проти засилля арт-офіціозу? Чи джерела якоїсь нової течії в українському актуальному мистецтві?

— Іване, вам доведеться відповісти на ці запитання… Ось у словниках «жлоб» тлумачиться чітко: грубий, тупий, малограмотний, некультурний, невихований, нахабний… А у вас є своє визначення цього типу, який став популярним типом ваших картин?

— Таке ж саме і в мене! Насправді це людина, яка носиться з ідеєю важливості себе у світі. Це патологія. Це той каркас, на якому наростає все м’ясо егоїзму, тупості, дурості.

— Коли саме у вас виникла ідея попрацювати в просторі жлоб-арту?

— Починалося все спонтанно. Виникли дві-три картини «на тему». А потім зрозумів, що жлоб-арт може стати окремим проектом. Далі підключилися п’ять-сім художників як кістяк нашої групи. Тому жлоб-арт — це не жанр, не напрям, а проект.

— Яку дату — хронологічно — можна вважати початком відліку вашого проекту?

— 2005 рік. Саме тоді з’явилася перша картина «Брателло». Цього героя я побачив у трамваї. Я його запам’ятав. Прибіг у майстерню. І намалював. Це був гопник у спортивному костюмі: тривожне тло, люта олімпійка. Свого часу навіть Леонід Данилович Кучма відзначив цю картину. Я був у його фонді на відкритті виставки: екс-президент довго на неї дивився. Очевидно, щось зачепило.

— Як самі розшифрували б це поняття «жлоб-арт», якби були арт-критиком?

— Не боюся здатися нескромним, але це справді контемпорарі-арт. Тобто актуальне мистецтво, яке реагує в тому числі й на жлобство.

Я не арт-критик. Я просто малюю. Хоча читаю й колекціоную критику (особливо люблю злісну). Усі сплески викладаю на своїй сторінці, щоб люди читали, який я дебіл і дегенерат.

Адже, за великим рахунком, жлоб-арт — це просто жарт у вигляді картин.

Так, ми зчинили неабиякий галас. І я, чесно, не очікував такої «капітальної» реакції на цю справу. Думав, затихне. Але важливо, що є інтерес молодих людей, а не тільки колекціонерів.

— Ви не думали, чому цей проект виник так пізно, адже жлобство квітнуло і в 90-х, і в інші періоди?

— Щоб якесь явище стало усвідомленим, воно має дозріти… Та ми й не плануємо писати «жлобство» все життя!

Ну, може, ще кілька років. Тим більше що я працюю не тільки над «жлобізмом» — крім цього, я і вишиваю, і ліплю… Багато тих, хто мене знає, взагалі не співвідносять ці два різні аспекти мого буття… Тому що один Семесюк вишиває, а інший Семесюк — малює жлобів.

Зовсім різна публіка. Все різне!

— Ви хрестиком вишиваєте?

— Ні, це така примітивна гладь. У сюжеті — мультиплікаційні штуки, дитяча мілімалістика. У мене є роботи (метр на метр) дуже трудомісткі. Це те, чим я справді пишаюся. Бо жлоб-арт — реакція на сьогодення.

— Жлобство — це планетарне, ментальне, національне явище? Чи?..

— Яке завгодно. Це явище може бути і ментальним, і соціальним, і метафізичним. Тому що це боротьба сил порядку із силами хаосу — з метафізичного погляду! Але соціально, культурно, духовно — це часто фізичне явище. Бувають же такі пики, коли думаєш… Рота розкрив і… «добрий вечір». Жлобство — явище, яке повністю пронизує людину. Це при тому що я теж десь жлоб… Бо людина, котра не несе в собі цього зерна, навіть не зрозуміє, про що йдеться. Вона буде або вище, або нижче. Я відстежую це в собі. Я ж далеко не аристократ і не шляхта. Ось у мене є друзі — то вони справді аристократи: це видно і з постави, і з мови…

— А які, на ваш погляд, особливості українського національного жлобства?

— Ми країна аграрна. Але спочатку це була країна некерованих воїнів, козаків. Люди одне одного вбивали, грабували. З усіма плюсами та мінусами, але в цих процесах була все-таки естетика.

Тепер же ми — декласовані аграрії. Тобто і не колгоспники, і не городяни. Але ось цей аграрний елемент і робить наших жлобів симпатичними, з погляду мистецтва. Наприклад, російський жлоб — цей набагато похмуріший, важчий. А в нас простежується гопнико-бандитська естетика: така сільська, пишна, південна, набагато мальовничіша.

— Чи купують ваші картини ті, хто на них намальований, тобто жлоби?

— Та немає в них грошей на мистецтво! Жлоб може колекціонувати лише академічний неякісний живопис, салонну скульптуру. Але, хоч як дивно, наші картини купують представники покоління 30—40-річних: ті, в кого з’явилися гроші. Хоча зараз у наших художників період не дуже хороший — застій. При тому що художнє життя вирує, багато гучних виставок, — купівельна спроможність народу дуже слабка. Усього ж людей, котрі можуть купувати за великі гроші живопис, десь 220 душ на всю країну! А клас трохи нижчий, але теж із грішми, — вони зараз не надто витрачаються. Вичікують, куди б чкурнути звідси швидше…

— І як оцінюються ваші роботи?

— По-різному. Від 1,5 тис. дол. до 20 тис. дол., наприклад за портрет Нестора Івановича Махна. Це ціна галерейна, а не моя власна.

— Герої ваших робіт бачили самих себе в розрізі вашої творчості?

— Переважно у мене збірні образи. Це, наприклад, узагальнений образ діяча естради… І не було завдання робити точну копію когось… Знаю, що в Ірини Білик є її ж гумористичний портрет — у колекції. Йосип Кобзон бачив портрет свого друга Табачника Яна Петровича… І сказав, що цьому художникові, тобто мені, треба було б руки… чи то відірвати, чи то виламати. Причому сказано це було на каналі СТБ. Так, уже пішли якісь точкові удари…

— Іноземці як реагують?

— Цікавляться. Але не розуміють «філософської бази» того, що відбувається. Вони до цього ставляться як до нещадного поп-арту. Специфіку жлоб-арту розуміє колишній СРСР.

Але ми все одно слугуємо для закордону певним культурним продуктом. Зробили ж із нікому раніше не відомої балканської культури феномен, цукерку! Тепер популярна їхня музика, кіно.

Якби Україна була прогресивнішою, і з нашої культури можна було б зробити щось схоже.

— Чи цікавлять представників жлоб-арту соціально-політичні сюжети з життя нашої країни?

— Певний час ми намагалися взагалі в політику не лізти. Але потім накипіло. І художник Сергій Хохол зробив кілька політичних колажів «Україна наша»… А ось днями я дізнався по «сарафанному радіо», що й ми перебуваємо «під ковпаком у Мюллера». Тобто органи і за нами стежать, цікавляться. Очевидно, скоро почнуть «чморити»… Так, зараз усе згустилося. І огидно всім. Навіть самим донецьким. А жлоби? Вони є скрізь…

Нинішнього року я був із виставкою жлоб-арту в Одесі. У мене там навіть украли роботу. Це було чудове відчуття! Поцупили гіпсове погруддя. Знайомі знайомих побачили цю скульптуру увечері в центрі Одеси. Туристи з ним уже на всю котушку фотографувалися. Гадаю, що це вчинок не жлобський…

Явище «жлобства» є по всій Україні — від Ужгорода до Луганська. І зверху трохи культурки — скрипалів, художників…

Але, з іншого боку, і будь-яка аристократія теж виникає зі жлобських кіл. Жлоби були і у Франції у XVIII столітті. Були скрізь і завжди. І це явище треба розпеченим залізом випікати. Іншої мови ці люди не розуміють.

І, навпаки, справжня аристократія духу не може ні на що впливати, вона не має важелів влади. Україні потрібен молодий лютий вождь. Такий, який об’єднав би всіх. Такий, який сказав би: «Хлопці, досить балдіти! Давайте на теми ОУН—УПА поговоримо років через двадцять!» Адже українська історія має величезну кількість героїчних моментів. Ми соромимося того, що, наприклад, Російська імперія без України не відбулася б. Та й російська армія завжди здобувала перемоги завдяки службі в ній величезної кількості українців. А ми ллємо сльози й пам’ятаємо лише те, що нас хтось кривдив. Ми ж теж кривдили, якщо взяти епоху Хмельницького, Сагайдачного. Українські найманці воювали по всій Європі!

— А хто ваші батьки? Вони творчі люди?

— Батько — архітектор, мама — художник (декоративно-прикладне мистецтво). І я задоволений, що в мене сплав міської культури по мамі і сільської по батькові. Скажу, якби я був суто сільського походження чи городянином, то не зміг би так активно рефлексувати на ці теми. Був би снобом.

Наше покоління кінця 90-х взагалі не дуже вдале. Багато людей стали наркоманами. Багато — по в’язницях. Я досі фанат культури XVI—XVII століть. Навіть музику слухаю виключно епохи бароко, Ренесансу. Решта не цікаво.

— А хто автор маніфесту «Воля або смерть», який розміщений у вас на сайті?

— Це спільна творчість. Одного разу ми сіли вчотирьох, накатали петицію. Ставлюся до цього маніфесту як стихійний буддист. Взагалі, коли тобі дано боротися і ти народився кшатрієм, то ти маєш боротися. А художник — це взагалі суміш кшатрія і брахмана: ми і продукуємо ідею, і боремося за неї. Художник — це мислитель!

— Свої роботи часто підписуєте?

— Сучасне мистецтво мусить добирати слова. У сучасної людини часто немає часу на аналіз. Скажу, що середньовічні картини епохи Ренесансу просто-таки поцятковані написами.

— Хто з нашої нової політичної еліти підійшов би на героя ваших нових картин?

— Та ні, це ж тіні, я їх не хочу малювати… Це ж не Маргарет Тетчер і не Вінстон Черчілль! Треба зображати одухотворені жіночі й чоловічі обличчя з розумними очима. Тому розумію, що від жлоб-арту скоро доведеться відмовитися.

Зараз світовий арт-ринок повертає голоблі в іншому напрямку. Людям трохи набрид похмурий постмодернізм, тому почали купуватися й продаватися художники, які використовують традиції давніх добрих шкіл.

— Чи можна заробити на життя лише жлоб-артом?

— На життя часто заробляю розписами інтер’єрів. А жлоб-арт інколи дає несподіваний великий разовий дохід. Ну й постійно є пропозиції від галерей. Є дві-три галереї, з якими співпрацюю. Чудова галерея «Боттега», люди правильно працюють. Я робив для них персональну виставку, використовував орнаменти вишивки, осучаснював її. Зробив десять великих полотен — це сучасні рушники з логотипами. Вийшло дуже органічно, хоча спочатку думав, що вийде попса. Зараз навіть на футболках друкують усе це. Бачив в навіть в Одесі людей у таких футболках. Мені приємно.

— Чи торкнулася вас колись цензура?

— Так, у мене одного разу зняли роботу в Спілці художників — перед самим відкриттям експозиції. Це був великий портрет Нестора Махна з нецензурним висловлюванням на ньому: «Воля або всі йдуть на…» Ну нічого такого! Всі матюкаються і знають це слово. Ще колись мало не зірвалася виставка в Українському домі через нашого художника Ігоря Перекліту, який намалював похмурих голих жінок і фашистів — ще й з віршами. Гітлер його розстріляв би за це, а в нас усе сприймається як націонал-соціалізм. Це маячня.

— Можете порівняти нинішніх сучасних художників із художниками «нової хвилі» 90-х?

— Так, перша хвиля вільних художників припала на 90-ті, коли «вистрілили» чічкани, ройтбурди… Вони круті. І багато їх — майже геніальні. Але тепер уся їхня творчість узялася нальотом брежнєвщини. Ці творці стали солідними, перестали реагувати на все свіже й актуальне. Одне слово, стали буржуазними, їх роботи оцінюються сумою 50 тис. доларів. За кожною хвилею має йти нова хвиля.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво