Живі і мертві (Сталінград) - Культура - dt.ua

Живі і мертві ("Сталінград")

4 жовтня, 2013, 18:10 Роздрукувати Випуск №36, 4 жовтня-11 жовтня

Мають рацію глядачі, котрі сприйняли "Сталінград" як нову неймовірну комп'ютерну мегагру. Зазвичай людські історії всередині таких ось "кібер-атак" завжди тьмяніють. І виконують додаткову функцію стосовно магістрального завдання постановників.

Режисер Федір Бондарчук та продюсер Олександр Роднянський презентували у Києві свій "Сталінград". 

Сам блокбастер як привід для цього суб'єктивного оперативного відгуку в низці гучних осінніх прем'єр виглядає трохи екзотично. Найкраще місце йому в прокаті — на початку травня. (Якого-завгодно року). Але обов'язково акурат — до Дня Перемоги. Свята ради цей дорогий проект передбачає: а) помірний пафос, б) билинно-комп'ютерну героїзацію подвигу російської людини у ВОВ; в) а також перегук із деякими катаклізмами сучасності. 

Цей "Сталінград", можливо, плутатимуть в кінопошуковиках різні користувачі. На межі століть це вже третій однойменний фільм із назвою кривавого міста-примари. 1990-го знаменитий кінобаталіст Юрій Озеров зняв свій "Сталінград" як продовження епопеї "Визволення". І юний Федя Бондарчук там навіть щось грав. 1992-го з'явився "Сталінград" німецький, від режисера Йозефа Вільсмайєра. І одне з виразних облич картини — Томас Кречманн — стало єдиною акторською прикрасою "кібер-нуару" від Федора Сергійовича. 

Очевидно, той німецький фільм 20-річної давності (попри різне ставлення до його художніх вартостей) менш відомий шанувальникам військового кіно. При тому що тему Сталінграда картина розгорнула гостро і безжалісно. То був Сталінград очима елітного німецького взводу, що гине. Пещені, гарненькі "фрици" вирушали в Сталінград як на парад. А потрапили в пекло! Німецький постановник нещадно показав фактичне божевілля і розпад індивіда в чужому для нього середовищі. Повторюю, не на параді, коли вони дружно марширували всією Європою "без єдиного пострілу", а в самому пеклі. 

Тим часом основа фабули прем'єрного кінотвору Ф.Бондарчука відсилає до параграфів радянських шкільних підручників. Коли, пригадую, навіть мені втовкмачували в голову трагічний сюжет про знаменитий будинок Павлова. Який став символом непереможності захисників міста і захисників Батьківщини. Сценаристи Ілля Тількін і Сергій Снєжкін, як стверджують релізи, використали в розробці свого сценарію мотиви та лінії "Життя і долі" — видатного роману Василя Гроссмана. І, можливо, ці "мотиви" навіть хтось зможе намацати за дві з гаком години? Але тут-таки вони й "розплавляться" під потужним натиском кібертехнологій новітнього "Сталінграда". Оскільки... Життя і доля (можна навіть без лапок) — це все-таки розповідь про трагедію людини засобами художньої і людської виражальності. А прем'єрний "Сталінград" — це використання військової теми виключно крізь призму новітніх і дуже якісних технологій. На які не поскупилися продюсери. І в цьому плані третій "Сталінград" — абсолютний продюсерський успіх. Освоєно 30 млн дол., 10 із яких дав російський Фонд кіно (слід гадати, не за гарні очі, а за певні ідеологічні сигнали), — освоєно об'ємно, докладно, показово, масштабно. Комп'ютерна "візуалізація" звірств фашизму і подвигу росіян виконана так технічно, що, здається, кожен кадр вилизаний до дірок. І, безперечно, мають рацію глядачі, котрі сприйняли "Сталінград" як нову неймовірну комп'ютерну мегагру. А ще з урахуванням формату IMAX3D це особливо вражає. Доти, доки не втомлюються очі від "нуару" й екранного "медляка". 

Зазвичай людські історії всередині таких ось "кібер-атак" завжди тьмяніють. І виконують додаткову функцію стосовно магістрального завдання постановників. 

А завдання це — в освоєнні нових прокатних територій (навіть Китай купив цю картину для демонстрації); у залученні підлітків із попкорном у зубах у нову для них віртуальну "кіногру", чим тут і є тема ВОВ. (Правда, для підліткового кіно бракує "екшена" та яскравого наскрізного героя, про що Снєжкін і Тількін мусили знати.) 

Сама розповідь про п'ятьох солдатів, які захищають будинок і дівчину, — не така вже "обов'язковість" навіть для режисера. Цих солдатів могло бути сто, а дівчат — двадцять. І сюжетна лінія могла бути тут якою-завгодно. Благо, військова тема годує легіони нинішніх бездарних сценаристів, що прирікають саму цю важливу тему на "інфляцію", втому глядача від її нелюдської й комерційної амортизації. І місія цієї картини — в тому, аби дати "урок історії", але через атракціон. Достукатися до сердець американських (!) кіноакадеміків — із допомогою їм знайомої "азбуки Морзе", тобто військового гламуру в журавлинному соусі (як відомо, "Сталінград" висунуто на "Оскар" від Росії). 

…Отож, коли висували це кіно на "Оскар", великодосвідчений Микита Сергійович Михалков і поставив у ЗМІ риторичне запитання. "А в цьому "Сталінграді" душа є?" — запитав постановник "Цитаделі" і "Предстояння". 

І ось одна з версій відповіді. Душа все-таки має бути і передбачається в тих творах, де Автор розповідає про живих людей та їхні ж людські драми. А коли вільна інтерпретація міфу про війну апріорно апелює до технологічного наповнення проекту, то й герой тут — не людина, а частіше — робот. Кібер-привид у кібер-нуарі. І майже всі герої в цьому "Сталінграді" — "мерці". Це, звісно, не зомбі з треш-репертуару, а механічні агрегати, позбавлені якихось проявів непередбачуваності людських імпульсів, глибини та парадоксальності характерів. Власне кажучи, життя і долі... У 3D всі вони маячіють у глядача перед носом, а тим часом страшно далекі вони від народу. Бо між "живими", про які розповідав нам справжній військовий кінематограф, і "мертвими", яких намагається вирощувати 3D-атракціон (із амебами та блондинками-моделями в головних ролях), — трагічна прірва. "Живі" (і це не обов'язково тільки радянське військове кіно) відкривають безодні небутафорських трагедій Другої світової. А цих "мертвих" використовує режисер Ф.Бондарчук у вигляді персонального амбіційного наполеонівського плану — "умити Голлівуд"! Або ж: вибудувати на руїнах Сталінграда такий собі "новий російський Віфлеєм". Тобто... Завдання в них різні. У "живих" (із кінооригіналів). І в мертвих — з комп'ютерних кіноігор. 

Сказане вище зовсім не означає, що перегляд "Сталінграда" — марно витрачений час. Фільм щедро наповнений штучними образами, яскравими деталями і навіть азійськими кінозапозиченнями (любо-мило дивитися, як б'ються й стріляють бійці). Люди горять, наче смолоскипи. Солдати ковзають по воді, як пророки. Кулі свистять біля скроні. Руїни Сталінграда, відтворені під Санкт-Петербургом, зруйновані дощенту, показані в деталях, об'ємно. У картині є навіть притягнута за вуха паралель із Фукусімою. Буцім нащадок уцілілої в сталінградському будинку героїні рятує під завалами бідних японців. І цим ніби продовжує шляхетну справу батьків. При тому що "Фукусіма" й "Сталінград" — катастрофи різного ряду і рівня осмислення. 

Ось тому, мудруючи над запитанням Микити Сергійовича: "А чи є душа?" — відповім так: "Коли атракціону заради освоюють 30 млн у.о., то, природно, душа перетвориться на сутінки, на нуар". 

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №1282, 15 лютого-21 лютого Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво