ЖИТИ ДИНАМІЧНО, ПОМЕРТИ — МОЛОДИМ ТАКЕ МАЙБУТНЄ ПРОПОНУЮТЬ МОЛОДИМ КІНЕМАТОГРАФІСТАМ ЇХНІ СТАРШІ КОЛЕГИ - Культура - dt.ua

ЖИТИ ДИНАМІЧНО, ПОМЕРТИ — МОЛОДИМ ТАКЕ МАЙБУТНЄ ПРОПОНУЮТЬ МОЛОДИМ КІНЕМАТОГРАФІСТАМ ЇХНІ СТАРШІ КОЛЕГИ

24 листопада, 2000, 00:00 Роздрукувати Випуск №46, 24 листопада-1 грудня

Акція «Мистецтво молодих», котру вже не перший рік проводить Академія мистецтв України, нинішнього року була присвячена кіно...

Акція «Мистецтво молодих», котру вже не перший рік проводить Академія мистецтв України, нинішнього року була присвячена кіно. Результати її були дещо несподіваними, можливо, й для самих організаторів. По-перше, сама акція вилилася у своєрідний міні-фестиваль дипломних і курсових робіт кінофакультету Театрального інституту. По-друге, цей вузькоцеховий захід викликав помітний інтерес серед кінематографістів різного віку. Поговорити про свої проблеми прийшли і студенти, і професура.

Втім, проблеми без зайвих слів, за допомогою «чарівного ліхтаря», проектувалися на екран. Конкурсна частина акції, що включала в себе покази дипломних картин теле- і кінорежисерів, аніматорів, сама по собі була свідченням негараздів і стійкого їм опору. Коли немає грошей на постановку, якісної плівки, сучасної знімальної апаратури, молоді кіношники виявляють чудеса винахідливості. Проте скроїти зі злиднів пристойний, навіть п’ятихвилинний, фільм украй важко, особливо коли дефіцит не тільки у фінансах, а й ідеях. Уражав неймовірний консерватизм більшості робіт, острах молодих режисерів зробити найменше відхилення від затверджених азів, відсутність оригінальних і яскравих сценаріїв. Саме ефектно продумана фабула рятувала, наприклад, теленовелу Євгена Матвієнка «Іграшка». Хорошою була «Русалка» Володимира Тихого — котра підкорила і київську «Молодість», і ще кілька десятків кінофестивалів за кордоном. Блок анімаційних фільмів (майстерня Євгена Сивоконя) заслуговує на особливу увагу. Успішна й сильна школа анімації — це, істинно, феномен. Аніматори в нас тримаються всупереч усьому, вони зі стоїчною завзятістю знімають чудові «мультяшки», беруть із ними призи й зачаровують глядачів. Як це в них виходить — лише вони, напевно, й відають. Важливо тут ще й те, що анімація меншою мірою, аніж «великий» кінематограф, залежить від щоденного й дорогого виробничого процесу. Так чи інакше, саме мультиплікаторам, а точніше — чарівним сестрам Жені й Саші Ільменським (відповідно, фільми «Уїк-енд» і «Kоfeйна гуща») вручено дві срібні медалі Академії мистецтв. Ще кілька робіт, у тому числі й названі вище, здобули почесні дипломи. Фактично журі відзначило всі хоч трохи пристойно зроблені картини.

Конкурсна інтрига, таким чином, була не дуже напруженою. Набагато цікавішим було те, що відбувалося по завершенні показів — на врученні нагород і наступного дня, під час науково-практичної конференції «Кіноосвіта в Україні». Тут багато що змушувало задуматися. Добряче бентежила розстановка сил. Як вже не раз бувало, у президії та журі поважно засідали дуже літні дами й добродії, вирішуючи, що ж робити з молодим кіно й кіноосвітою. Думкою наймолодших (яких була майже повна зала) ніхто особливо не цікавився. Дійшло взагалі до казусів: від імені молодої генерації слово надали... Лесю Янчуку — далеко не найюнішому представнику кінорежисури. Тут, правда, варто відзначити й байдужість майбутніх митців до власних доль — практично ніхто з цієї частини аудиторії в хід дискусії не втручався. Те ж, про що дискутували старі передовики кіновиробництва, зводилося в цілому до традиційного «дайте грошей». Запам’яталися палкі суперечки з цього приводу між директором студії імені Довженка Миколою Мащенком і главою творчого об’єднання «Дебют», що вже спочиває вічним сном, Віктором Гресем. За всієї відмінності поглядів (перший наполягав на необхідності просування одного хорошого повнометражного сценарію, другий боровся за низку короткометражних дебютів на ті ж кошти), обидва кіноавторитети сходилися в одному — треба йти з чолобитною до Президента по черговий грант. Тут, здається, й таїться корінь більшості наших кіношних проблем. Люди, котрі чималою мірою відповідають за нинішній стан справ у кіноіндустрії, все життя щось випрошували у влади: фінанси, звання, цензурні послаблення. Нині ж вони пропонують співати все ту ж стару пісню — знову смиренно оббивати пороги, тільки цього разу не в ЦК, а в адміністрації Президента. Всяка влада погана для мистецтва по-своєму; але поки революція не відбудеться в мізках самих творців мистецтва, про будь-яке «відродження» годі й заїкатися. Справді, чи багато змінилося з часів «керівної й спрямовуючої»? Кіноосвіту, як і раніше, монополізовано напіврозваленим Київським театральним інститутом. А чого очікувати від навчального закладу, ректор якого ставиться до кінофакультету як лихий вітчим до нелюбимої падчерки? Монополія ніколи не буває корисна, у культурі ж вона просто згубна. Показово, до речі, що Віктора Приходька, дійсно молодого режисера й продюсера, чий виступ на конференції пройшов під гаслами «більше кіноінститутів, хороших і різних» та «практика вища від теорії», було піддано пристарілою більшістю справжнісінькому остракізму. Сивобороді красномовці, один за одним, трясучись від обурення, підводилися, щоб проголосити здравицю офіційно завіреному диплому й анафемувати американське кіно, вітчизняне телебачення тощо. Але в телепрограмах Приходька оператори, режисери, актори так-сяк, але займаються своїм основним фахом. І, що немаловажно, у Віктора є наочна практична програма діянь «Покоління», котра дає початківцям можливість самореалізації. Адже, ніде правди діти, покидаючи інститутські стіни й ідучи в кіно, молода людина знає про свій фах більше в теорії. А єдине право, котре їй надають на кінофакультеті, — стати черговим маленьким Іллєнком чи Криштофовичем. Результати ж такого, із дозволу сказати, «клонування» — на екрані. Не дуже хочеться хвалити Університет культури, та поки й немає за що. Але тамтешня кафедра телережисури — це хоч якась альтернатива. Однак присутність такого опонента було обмежено півгодинним інформаційним показом. Нехай роботи «кулька» жахливі, — але давайте тоді побачимо це, відкриємо їх у змаганні із шедеврами Театрального! Однак плакати над недугами кіно набагато легше, привласнивши собі одноосібне право такого оплакування. Що ж натомість? «Молодість»? Але «Молодість» лише раз на рік. А те, що часом там відбувається (не з вини організаторів, які справно й терпляче тягнуть свою ношу), опису не піддається. Так, приміром, на нинішній «Молодості» приз за кращу роботу в категорії здобув український фільм «Поганий, злий і ще зліший». Але тріумфом назвати цей факт не повернеться язик у жодного, хто бачив цю стрічку і міг її порівняти з іншими претендентами. Чесно сказати, було просто соромно — призер, навіть за найдоброзичливішого підходу залишався звичайнісіньким собі несмаком та безпорадним фарсом. Секрет такого везіння розкривався дуже швидко — у титрах фільму значилася «майстерня Михайла Іллєнка»; відповідно, Михайло Герасимович був і членом журі. Фактично — дав приз самому собі, своїй власній методиці навчання. Не варто вже згадувати про те, що на західних кінофорумах будь-який член журі, чий прямий стосунок (вчительський або сімейний) до конкурсантів очевидний, автоматично усувається від роботи. Але чому має страждати престиж єдиного в країні міжнародного фестивалю? Михайло Іллєнко, активно беручи участь у конференції, багато говорив про необхідність професійної освіти. Але про який професіоналізм може йтися, коли викладаються такі «уроки»? Виходить, що не важливо, чи вмієш ти знімати кіно, важливі зовсім інші речі — блат, знайомство, «волохата лапа» у журі. Так, чи що? Але до чого тут, даруйте, кіноосвіта? Кого обманюємо? Тоді вже давайте будемо відвертими до кінця — почнемо навчати студентів мистецтву заводити зв’язки, випрошувати в багатіїв гроші, вмінню догоджати сильним світу цього. Жодною мірою не хочу заперечувати таланту Михайла Іллєнка — кінорежисера й педагога. Але за того стану справ, із яким він, бувши деканом кінофакультету в Театральному інституті, знайомий не з чуток, подібне протегування — просто неприпустима розкіш.

Напевно, багато чого зі сказаного вище викликає справедливу безсторонню реакцію. Що ж, будь- який діалог кращий від тужливих соло, яких за два дні «Мистецтва молодих» вистачало. Зрештою, у країни, що дала світу Довженка, Параджанова й Кавалерідзе, має бути більш гідне теперішнє. Умираючи як особистість, зливаючись із масою ремісників, митець так на все життя й залишається тим, що «подає надії».

Та вже час цим надіям почати збуватися.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво