Жителі української Атлантиди

В Україні є своя Атлантида. Її не знайти на карті, але її жителі вціліли після того, як їхні домівки пішли на дно. Живуть вони сьогодні дуже самотньо, їхній побут скидається на комуну, відрізняючись від життя середньостатистичних українських населених пунктів. Тут усе підпорядковується своїм, неписаним законам.

Дуже часто місцеві жителі покидають свої затишні будинки і вирушають подивитися на те місце, де раніше містилося їхнє поселення, а нині розляглася безмежна водна гладінь. Це місце вабить їх до себе як магніт — там жили їхні діди і прадіди.

Перші письмові згадки про село Худяки Черкаської області належать до 1649 року. А існує це село, на думку істориків, із 1500 року. Так би й жили мешканці сусідніх сіл Худяки й Толдики до наших днів, якби не прагнення радянських вождів переробити все відповідно до свого уявлення.

Перше потрясіння селяни пережили ще 1950 року, при Сталіні, коли тут задумали побудувати показове Агромісто. Колгоспникам навіть пообіцяли пустити тролейбус. Та з воістину «васюківським» планом так нічого й не вийшло.

Справжня трагедія сталася 1957 року, коли за планом п’ятирічки розпочалося затоплення прибережних сіл на Дніпрі — по всій Черкаській області аж до Чигирина. Досі згадують місцеві жителі «незлим тихим словом» Хрущова, при якому було вирішено створити Кременчуцьке водосховище. Доцільність такого рішення тепер у багатьох викликає сумнів.

Сорок чотири роки тому жителів двох сіл відселили в одне — нові Худяки. Звідси видно те місце, де під водою залишилися їхні рідні хати.

Розквіт села Худяки припав на 1970—1980 роки, коли місцевий колгосп був мільйонером. Будували з розмахом, життя колгоспникам обіцяли казкове. Будинок культури в центрі села язик не повертається назвати «сільським клубом» — це майже найбільший будинок у селі.

Як живуть Худяки сьогодні? За словами директора місцевого клубу Івана Спасая, якщо 50% молоді сьогодні залишається в селі, то, отже, Худяки мають перспективу. І все-таки, придивившись, помічаєш, що сільському клубу потрібен капітальний ремонт та відновлення. Але виділити сьогодні мільйони на капремонт сільрада не в змозі. Раді й тому, що нинішнього року якісь кошти дали на поточний ремонт. Адже Будинок культури — це серце будь-якого села.

1998 року колишній колгосп-мільйонер був перетворений на господарство «Маяк». «З обмеженою відповідальністю» — підкреслюють жителі Худяків, тому що, наприклад, за Будинок культури господарство відповідальності ніби й не несе.

Широко відома за радянських часів птахофабрика «Панночка» занепала, але три роки тому її викупили, і нові господарі розгорнули активну діяльність з відродження колишньої слави підприємства.

Чимало молоді працює в лиманно-рибному господарстві «Промінь»: розводить і відловлює рибу в озерах, добре, що місцевість цьому сприяє. Багато хто став підприємцем. Знаходиться робота й для службовців, в основному жінок. Є своя поліклініка, школа, садок.

Марію Євтушенко, обрану 2002 року головою сільради, на міцність перевірила стихія: відразу випало стільки снігу, що заледве вистачило техніки й сил очистити сільські вулиці. Потім — страшна ожеледь, а навесні — повінь: не встигали відкачувати воду з підвалів і дворів. Далі — посуха, і то така, що повисихали криниці. Думали, не переживуть того року.

Директор Будинку культури пам’ятає, як узимку будинок опалювали старими автошинами. Вугілля нині дороге: тонна — понад двісті гривень, а потрібно не менше ста. Сільрада підтримує клуб чим може. Тільки може вона не так уже багато. А якби не було в селі Будинку культури, напевно, розбіглися б селяни врізнобіч, попри те, що в кожного тут добротний будинок. Бо не хлібом єдиним живе людина, особливо наша.

Проїжджаючи Черкаським районом повз мальовничі українські села, я трохи побоювалася: покажуть зразково-показовий клуб, охоче відрапортують про свої успіхи. Адже Будинок культури в Худяках — гордість Черкаського обласного управління культури, а газета «Сільське життя» свого часу назвала Худяки «селом 2003 року».

Схвильовані працівники клубу влаштували мені імпровізовану екскурсію народним музеєм. Та офіційно-парадної зустрічі з ура-патріотичними звітами не було. Час тепер інший...

Після затоплення рідного села та інших потрясінь жителі української Атлантиди вирішили зберегти найцінніше — пам’ять про своїх земляків, які загинули в роки війни. Це близько 400 жителів двох сусідніх сел. Черкаські майстри виготовили величезну книжку пам’яті з листів латуні вагою понад двадцять кілограмів. Щороку 9 травня її виносять із Будинку культури й зачитують односельцям, які сходяться з нагоди свята, імена всіх загиблих.

Колектив Будинку культури невеличкий — лише одинадцять чоловік. Сюди не часто зазирають журналісти, а тому зібралися на зустріч майже всі. Говорили про наболіле. А проблем у працівників клубу чимало...

Втім, і приємних сюрпризів — скільки завгодно. Наприклад, «Матрицю», «Післязавтра»та інші голлівудські фільми в місцевому кінотеатрі можна було побачити чи не раніше, ніж у Києві. Ціна квитка — усього три гривні! Виявляється, тутешній кіномеханік, Федір Степаненко, налагодив співробітництво з обласними черкаським і київським відеопрокатами, приватними фірмами. Є сучасна кіноапаратура. Федір Степаненко також керує єдиним у Черкаській області гуртком кіномеханіків, якому наступного року виповниться тридцять літ. За цей час спеціальність кіномеханіка опанували понад сто тридцять молодих людей, деякі з них уже закінчили львівський кінотехнікум.

Ще один приємний сюрприз — усі дитячі гуртки та студії в Будинку культури, а їх одинадцять, безплатні. Художній керівник клубу Олександр Шимко дуже пишається тим, що понад двісті худяківських дітлахів можуть зовсім безплатно проводити дозвілля у зразковому ансамблі танцю «Барви», в духовому оркестрі, студіях авто- й авіамоделювання, інших колективах.

«Безумовно, без підтримки батьків, Черкаського районного відділу освіти і Черкаського районного Будинку дитячої та юнацької творчості ансамблю танцю «Барви» не вдалося б виступати на престижних конкурсах у гарних танцювальних костюмах. Не вдалося б об’їздити всю область», — каже керівник колективу, випускниця Київського інституту культури Інга Величко. В ансамблі, якому вже понад десять років, танцює кожна четверта сільська дитина.

В Худяках люблять не тільки танцювати, а й читати. Клубну бібліотеку відвідують 1700 читачів — майже все місцеве населення. Та саме в бібліотеці найбільше відчуваються негативні тенденції нового часу. Ціни на періодику невпинно підвищуються, тому газет і журналів майже ніхто не передплачує. Одна надія — читальний зал. З допомогою сільради вдалося зробити нинішнього року непогану передплату — центральні газети, дитячі та жіночі видання.

«Раніше Худяки отримували до тисячі книжок на рік, — поділилася завідуюча бібліотекою Тетяна Овчаренко, — тепер же держава надходження бібліотеки не фінансує. Фонди залишилися в Методичному центрі — колишній районній бібліотеці в Черкасах, а клубна бібліотека перейшла разом із Будинком культури на баланс сільради. Потрохи виділяють книжки і Методичний центр, і сільрада. Нещодавно, наприклад, купили нове видання, випущене до річниці Черкаської області. Стоїть на вітрині новинок. Та це — крапля в морі. Доводиться крутитися самим, шукати спонсорів».

Не забуває жителів Худяків і їхній колишній односелець Володимир Дядик — нині власник книгарні «Криниця», що в центрі Черкас, у приміщенні музею Т.Шевченка «Кобзар». Щокварталу місцевий філантроп дарує бібліотеці рідного села 10—15 книжок.

Знають сільську бібліотеку і в області. Заходи до днів святих Катерини та Ганни збирають гостей здалеку. На ці свята приїжджала до Худяків заслужена художниця України Олександра Тялеженко з Черкас, щоб зустрітися зі 187 Ганнами, найстаршій із яких 99 років, а наймолодшій — 2.

Юні глядачі області знають бібліотеку ще й за ляльковим театром, що працює тут уже понад двадцять років.

Сільський народний музей, три зали якого містяться в Будинку культури, зовсім не скидається на мавзолей радянської епохи. Його директор, Василь Квітка, знайшов не тільки цікаве застосування своїм силам, а й корисне заняття для дітей. В останні десять років у музею склалася тісна співпраця з Черкаською лісостеповою археологічною експедицією. При музеї організована група «Пошук», яка досліджує берегову зону Дніпра з поселеннями мідного, бронзового і ранньослов’янського періодів. Було знайдено унікальні фрагменти керамічного посуду, бронзові та металеві частини зброї, більш як десять нових курганних поховань.

Але всі досягнення Будинку культури тримаються лише на ентузіазмі людей — і ремонт, і самодіяльність, і багато чого іншого. А зарплати клубних працівників донедавна були мінімальними в Україні. Нині — на п’ять-десять гривень вищі. Виручає підсобне господарство та сумісництво: майже кожен працівник клубу веде кілька гуртків. Задля справедливості, слід відзначити, що зарплати працівників культури районного рівня точно такі самі, а підсобного господарства в місті в людей найчастіше немає. Це підтвердила Тамара Горда, завідуюча сектором районного методичного Центру народної творчості.

І все-таки, закінчивши Київський державний інститут культури і Черкаське державне музичне училище, молоді спеціалісти повертаються працювати до Худяків. У клубі працюють фахівці, яких зростили самі. Нинішній директор уже сьомий. Два колишніх працюють у цьому самому колективі — наступність поколінь. Та й вижити на ниві культури легше серед своїх. Коли готується в селі святковий захід, по колу пускають шапку. Хто з місцевих підприємців дасть 20, хто 30 гривень, так і збирають гроші на дитячий ранок, подарунки для дитячого садка та школи. Адже столичних спонсорів у Будинку культури немає.

Побудовано приміщення сільського клубу ще 1964 року. За сорок років жодного разу не проводили капремонту. Відповідно до указу Президента України, вся соціальна сфера на селі разом із будівлями після капремонту мала бути передана на баланс сільрад. У Худяках на капремонт коштів не знайшлося, сільрада прийняла й так. Держава дотацій не дає. Районний бюджет, через відсутність державного фінансування, не передбачає коштів на оздоровлення людей, премії, інші соціальні статті.

Ясно як день, що сама сільрада не може потягти такий Будинок культури. Вже сьогодні в Худяках немає можливості виділити бодай півставки керівникові хорового колективу. Переживають люди за ті колективи, які поки що працюють. Жаль буде їх втратити...

Торік колективу вручали диплом Міністерства культури другого ступеня за друге місце за результатами роботи серед сільських клубів. Нагородження відбувалося в Національній опері України. Там-таки працівники клубу просили міністерство звернути увагу на проблеми села. Відповіді поки що немає.

«Потрібно змінювати державну політику щодо села. Далі так жити не можна», — вважають селяни. Сільський Будинок культури — це не шоу-бізнес, тут навчають дітей прекрасного, підтримують і відроджують національну культуру. Самостійно заробити кошти на утримання клубу в селі нереально.

Незрозуміла селянам позиція Міністерства культури, яке вкладає колосальні кошти в грандіозні шоу на Майдані Незалежності в Києві й водночас залишило сільську культуру напризволяще.

Глядацька зала Будинку культури, що вміщає близько тисячі чоловік, під час концертів самодіяльних колективів поки ще заповнена вщерть. Подивитися на творчість молодих приходять батьки, малеча та люди похилого віку. Заговоривши про прийдешні президентські вибори, односельці пожвавилися. У кожного тут є кандидат, у якого він вірить. Сподіваються люди, що новий президент зверне увагу на їхні проблеми. Надія, як відомо, помирає останньою.