ЖДАНОВ FOREVER, АБО ПОБІЧНІ НАСЛІДКИ «ГЛОБАЛІЗАЦІЇ» - Культура - dt.ua

ЖДАНОВ FOREVER, АБО ПОБІЧНІ НАСЛІДКИ «ГЛОБАЛІЗАЦІЇ»

28 лютого, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №8, 28 лютого-7 березня

Наприкінці минулого року, пригадується, якийсь поліграфічний дотепник заверстав упереміш бандер...

Наприкінці минулого року, пригадується, якийсь поліграфічний дотепник заверстав упереміш бандерівський «Шлях перемоги» та вітренківські «Досвітні вогні» і пустив це чудо друкарської техніки (чи, може, якихось не відомих нам політтехнологій) до всіх спраглих свіжого партійного слова передплатників обох газет. Поповнивши свою неозору газетну колекцію цим живим утіленням українського плюралізму («дві партії — одна газета»!), я й не сподівався, що невдовзі переживу подібне трепетне відчуття, розгорнувши тепер уже не якийсь там бойовий листок українських чи антиукраїнських націоналістів, а таки цілком респектабельну, інтелектуальну і безмірно плюралістичну газету «Дзеркало тижня». Об’єкт мого оторопіння причаївся на 19-й сторінці ч.6 за 15 лютого під не зовсім зрозумілою, але явно фейлетонною назвою «Провінційні єресі у теплій хаті». (На дотепність і фейлетонність вказувала рубрика, під якою розташувалася згадана стаття: «Полеміка»; втім, специфічної «фейлетонності» і «дотепності» не бракувало й у самому тексті, про що — далі). Інстинктивно я глянув на реквізити, перегорнув ще кілька сторінок, подивився на титул, на імена постійних авторів свого улюбленого «ДТ», тоді ще раз перечитав «полеміку» і зрозумів, що контамінації «Дзеркала тижня» та «Літературної України» насправді не сталося і що моя колекція друкарських курйозів, на жаль, не поповниться цього разу рідкісним екземпляром.

«Полеміка», як я зміг зрозуміти з тексту, стосувалася (чи принаймні за задумом, повинна була стосуватися) проблем функціонування літератури в умовах глобалізації, про що молодий поет Павло Вольвач написав був на сайті радіо «Свобода» і з приводу чого інший молодий поет Андрій Бондар гострокритично висловився у ч.4 «Дзеркала тижня» за 1 лютого. Відповідь Павла Вольвача на цю критику робить подальшу полеміку, щиро кажучи, неможливою, оскільки про глобалізацію в його тексті вже практично не йдеться, та й про культуру теж. А йдеться головним чином про те, що Андрій Бондар — нікчемний поет, автор «анемічних верлібрів», «неперетравлених шматків газетних повідомлень та сльозливої лірики, яка більше б пасувала сентиментальним панночкам кінця позаминулого сторіччя», «рядків... що нагадують невправне школярське наслідування Олеся»; ба більше — «пластиліновий єресіярх», творець «пісень, пеанів, гімнів», «цілком суголосних кращим зразкам соцреалістичного одописання», «малоросійський анекдот, з «бринінням сльози» і еспаньйолками провінційного актора»; суб’єкт не лише із сумнівною зовнішністю, а й іще сумнівнішою психікою: йому, виявляється, видається, що його «хтось постійно залякує», тож без «дідуся Фройда», стверджує Вольвач, тут не обійдешся: «Родова психічна травма, — міг би сказати віденський психоаналітик. — Можливо, райцентрівське дитинство...»

Ось така, з дозволу сказати, «полеміка». Баба Параска та баба Палажка разом з іншими персонажами незабутнього Нечуя-Левицького хай відпочивають.

На жаль (а можливо, й на щастя), я не психоаналітик, і тому не беруся судити, якої психічної травми зазнав Павло Вольвач. Більше за те, я не став би цього робити, навіть коли б знав достеменно причини його полемічних надмірностей. Я сказав би йому це хіба що приватно, в чотири ока, як і пасує лікарю, що склав клятву Гіппократа. Я пояснив би колезі, що кожен автор, хоч би що він писав про інших, пише насправді про себе; кожен індивід, згідно з «дідусем» Юнґом, виштовхує темну, неґативну частину свого «я» назовні, проектує свої несвідомі комплекси, фобії, свою «тінь» на інших. І тому я порадив би йому і всім іншим десять разів задуматися, перш ніж кпити з чийогось «райцентрівського дитинства», «косячків у шкільному туалеті» чи «омріяного з дитинства закордонного паспорта».

Гуманітарії не складають клятв Гіппократа, проте мають свої неписані правила — якщо вони, звісно, гуманітарії, себто інтеліґенти, себто люди з певною етикою та етикетом. Одне з таких правил каже, що конкретну («поіменну») полеміку слід продовжувати в тому виданні, де вона почалася, і лише в разі відмови першопублікаторів варто звертатись до іншого видання. Друге правило каже, що за всіх обставин слід полемізувати з ідеями, з поглядами, а не з людьми. Для з’ясування проблем культури в умовах глобалізації не має істотного значення, які вірші пише Андрій Бондар (і чи пише взагалі), яку еспаньйолку він носить і які «косячки» розкурює (чи, пак, розкурював, за проникливим здогадом Павла Вольвача). З таким самим успіхом (і подібним глуздом) можна з’ясовувати, чи перебували родичі опонента на окупованій гітлерівцями території, чи підтримувала його бабуся по маминій лінії зв’язки з білогвардійцями і чи нема в його жилах якоїсь поганої монголо-татарської, жидомасонської, чи кацапсько-угрофінської крові.

На жаль, Андрій Бондар перший порушив ці правила, бо а) не спробував продовжити цілком конкретну полеміку з цілком конкретним П.Вольвачем на «свободівському» веб-сайті; та б) принаймні у двох місцях таки перейшов з ідей на особу свого опонента, саркастично обізвавши його в одному випадку «літературним самородком» та «останньою надією шістдесятників»; у другому — епігоном Вінграновського й Симоненка, «поетом полину й будяків». Каюсь: я мав би написати відразу про цю небезпечну тенденцію, але обмежився усною розмовою з Андрієм Бондарем, у якій він начебто погодився з моїми зауваженнями. Я сподівався, що він зможе так само порозумітися і з Павлом Вольвачем, надаючи йому слово для відповіді на своїй газетній сторінці. Але «відповідь» перевершила всі сподівання. Посіявши вітер, Андрій Бондар отримав бурю.

Але якщо в Бондаревому тексті, попри згадані некоректні пасажі, все ж ішлося про суть проблеми, то в його опонента вже ніякої суті немає, а є лише «крик і шал», намагання якомога «дістати» кривдника, замочити в сортирі, розмазати по стіні, заплатити не просто тією ж монетою, а — сторицею, набагато років уперед.

У ХІХ столітті подібні «полеміки» закінчувалися дуелями, у ХХ — арештами «буржуазних націоналістів», «безрідних космополітів» та інших «класових ворогів»; сьогодні, на щастя, ми маємо змогу просто перемкнути кнопку телеканалу, щоб не бачити чергової орвелівської «п’ятихвилинки ненависті»; можемо викинути в сміття газету з подібними публікаціями, щоб більше ніколи її не купувати; можемо врешті викреслити найзавзятіших «полемістів» зі списку своїх знайомих, щоб ніколи їм більше не подавати руки. А проте кількість кнопок виявляється обмеженою і врешті зводиться до єдиної рятівної OFF, кількість газет, які хочеться брати в руки, поступово зводиться до двох-трьох, та й кількість знайомих, із якими хочеться спілкуватись, теж істотно обмежується мірою їхнього залучення до «державотворчих процесів». Ось чому я з великим занепокоєнням сприйняв появу ждановської стилістики на сторінках «Дзеркала тижня» — досить із нас політичного «Епіцентру» і ще політичнішого «Проте».

P.S. Для відновлення рівноваги розгорнув есеїстику свого улюбленого Шереха-Шевельова і натрапив на його знаменитий пасаж 1954 року з приводу «Таврії» Гончара: «Відбулось величезне розінтеліґенчення української літератури, її повернено в часи Панаса Мирного або Нечуя-Левицького, викреслено не тільки етап двадцятих років, але й етап Лесі Українки та Коцюбинського. Офіційне радянське народництво сперлося на питомі українській духовості рецидиви власного народництва, і вони завернули літературу на 70 років назад. Панує рівняння на нижчого. Те, що Хвильовий називав червоною просвітою».

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво