ЗЕМЛЯ КОЛЬОРУ КРОВІ - Культура - dt.ua

ЗЕМЛЯ КОЛЬОРУ КРОВІ

8 лютого, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №5, 8 лютого-15 лютого

Київський Будинок кіно давно не бачив такого напливу бажаючих подивитися новий фільм, як того січ...

Київський Будинок кіно давно не бачив такого напливу бажаючих подивитися новий фільм, як того січневого дня 2002 року, коли тут уперше демонстрували «Червону землю» режисера Сергія Буковського й оператора Едуарда Тимліна (кіностудія «Кінематографіст»). Звичайно, викликати інтерес публіки до документального кіно авторам вдається лише в тих рідкісних випадках, коли вони знімають щось не бачене ніким. А що надординарне могли побачити київські документалісти, провівши місяць на глухому українському хутірці в Бразилії?..

Як з’ясувалося, нічого. Більш того — усі спроби пополювати за місцевою екзотикою режисером були відкинуті відразу. Його увагу привернула сім’я, яку назвати бідною було б компліментом. Досить сказати, що в ній не знають про... існування кіно, телебачення, тут діти не ходять до школи і вже кілька поколінь цих бразильських українців не вміють читати й писати. Втім, всі досягнення цивілізації їм ні до чого, оскільки все життя багатодітної сім’ї зосереджено на боротьбі з буйною природою, яка агресивно наступає на невелику ділянку очищеної від заростей землі — єдиного завоювання цих людей. Результат безпросвітної боротьби красномовний — вдивіться в їхні обличчя у фіналі, коли сім’я зібралася за обіднім столом. Вони вже обходяться без ложок. Таке враження — ще кілька поколінь, і ці люди розучаться розмовляти...

До речі, у фільмі майже немає слів. Лише прониклива танцювальна музика, написана до стрічки невичерпним Вадимом Храпачовим, що краючою душу нотою входить у тканину фільму на українському весіллі на початку й далі супроводжує героїв у нехитрих поворотах життя.

Розумію реакцію глядачів, зокрема депутата Верховної Ради Віктора Суслова, який після перегляду щиро дивувався одному: ну чому в далекій Бразилії кінематографісти вибрали саме цю сім’ю — явно не зразок успіху та процвітання представника України за рубежем?

— Не розумію, навіщо треба було їздити до Бразилії? — говорили інші. — Щоб зняти українців, які борються з негараздами з ранку до вечора, досить трохи від’їхати від Києва. Народ доведений тут до такого ж бразильського стану...

Режисер на перегляді й не намагався допомогти глядачам, залишивши їм самим розгадувати екранний ребус. Лише раз дозволив собі пожартувати, розпочинаючи виступ, попросивши не ставити запитання «чи багато в Бразилії диких мавп». Можливо, жарт дає ключ до розуміння фільму — глядача після закінчення не залишає відчуття, що йому показали, як побратими перетворюються на зграю диких мавп. А чудова бразильська природа — не предмет для замилування, а лише природний полігон для цього зворотного дарвінівського перетворення. Камера в руках Едуарда Тимліна малює це диво...

Зал був щиро розгублений. Не пам’ятаю, щоб хоч якась картина викликала в глядачів стільки суперечливих асоціацій. У залі знайшлося чимало вражених людей, яких від побаченого навіть охопили патріотичні почуття: «Боже, ми нікому у світі не потрібні! Треба сидіти тут, в Україні, доводити все до ума, тому що на чужині нас чекає ось таке перетворення на мавп!»

Уявляю, в якому складному становищі опинилася Ганна Чміль, яка благословила створення цього фільму. По телефону Ганна Павлівна мені сказала, що про фільм чула всяке, проте переконана — це справжнє мистецтво. І далі слова, яких від неї не чекав: «Після фільму я подумала — навіщо вся ця наша суєта? Дивишся — люди потрапили у вороже, неймовірно важке середовище, та взяли в руки мачете, відвоювали всупереч дикій природі майданчик для життя, і вони по-справжньому щасливі, оскільки самодостатні. Це фільм про просте нехитре щастя. До речі, на таке щастя не потрібно дивитися зверхньо з погляду людини, яка стоїть на ескалаторі цивілізації, оскільки тут усе зроблено своїми руками й у людини є підстави для чистої радості».

Ось уже добрих п’ятнадцять років Сергій Буковський дивує колег і глядачів своїм баченням світу. Чимало чудових українських документалістів не знайшли себе в «післяперебудовному» житті. Не вистачило малого — серйозної життєвої установки, яка дозволяє відкривати невідомі пласти життя. Сергієві це вдалося. До того ж для Буковського кожна нова робота завжди була приводом для випробування іншої кінематографічної форми, а не конвеєром для виготовлення копій з добре освоєних правил документалістики...

Глядач може захопитися забутою в нас останніми роками чистотою звуку, що прекрасно працює шумами. Художник настільки насичує все енергетикою своєї душі, що вже не повертається язик сказати: перед нами документ. На жаль, не документ, а твір мистецтва! Втім, може, саме таке кіно прокладає одну зі стежинок, якими документалістам удасться відірватися від енергійно наступаючих телевізійників? Адже ті вже засвоїли ледь не всі ніші, в яких раніше процвітали кінодокументалісти. Багато хто вже всерйоз сумнівається в перспективах їх існування... Чи відкриває Сергій двері в майбутнє?

Не беруся однозначно відповісти на це запитання, але, думаю, не особливо ризикую, коли передбачу, що «Червоній землі» призначено отримати головні призи на найпрестижніших кінофестивалях.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво