«ЗБОЧЕННЯ ЛЮБОВІ Й НЕНАВИСТІ»... ДО МАС-МЕДІА - Культура - dt.ua

«ЗБОЧЕННЯ ЛЮБОВІ Й НЕНАВИСТІ»... ДО МАС-МЕДІА

11 червня, 2004, 00:00 Роздрукувати Випуск №23, 11 червня-18 червня

Змішане почуття любові-ненависті, як і раніше, не дає спокою представникам сучасного мистецтва. Йо...

Змішане почуття любові-ненависті, як і раніше, не дає спокою представникам сучасного мистецтва. Його парадоксальність цього разу демонструє московський художник Антон Литвин, чий проект «Слід у слід» представлено в київській галереї М.Гельмана. Навіть не філософські опуси про «гіперреальності», а банальний життєвий досвід підказує нам, що медіа монополізували сам принцип дійсності, тобто наше розуміння того, що насправді існує. Усе, що існує поза інформаційним простором, ніби й не існує взагалі — і протестувати проти цієї очевидної істини марно...

Хоча спроба утопічного протесту художника не змушує сумніватися в його щирості... А виглядає все так: уздовж стін галереї тягнеться суцільний фриз меланхолійних тонованих фотографій, що фіксують маршрут бездомного собаки, який блукає містом. Мету собачої «одіссеї» проясняє відео, де сам Литвин у ролі репортера-папарацци крадеться за кимось (не видно, але можна припустити, що за собакою). Ця гонитва, пояснює художник, демонструє, що ніхто не вільний від пресингу мас-медіа, навіть остання «вільна» істота. Змоделювати ситуацію тиску йому вдалося на рідкість сумлінно: спочатку тварина нічого не підозрювала, але, відчувши небезпеку, з кожним пройденим кілометром нервувалася все більше й більше. Реакція собаки не така цікава, як перебільшено-пародійна фігура самого репортера, що символізує «вторгнення чужорідного тіла в приватне життя». Хоча, якщо поглянути правді в очі, персонаж із камерою не настільки вже й одіозний, і ми не тільки побоюємося вторгнення, але чекаємо його... Одна з ведучих світських хронік, здається, Тетяна Гончарова з «Вуаля», відзначила момент дивної «прозорості» репортера — люди роблять вигляд, що не помічають її наближення, хоч, очевидно, що це їх тішить... А репортерові, незважаючи на азарт гонитви за сенсацією, стає шкода своїх жертв, — як зізнавався сам Антон, описуючи відчуття цього «марафону», йому шкода було ні в чому не винного собаку... Загалом, тут явно розгортається стандартний сценарій «любові-ненависті»...

Але внутрішній конфлікт проекту криється не в делікатних емоційних нюансах стосунків репортера і його «жертви», а в тому, що критика медіального простору розрахована насамперед на те, щоб бути ним же й почутою. Інакше бути не може — тільки медіальний резонанс сьогодні не дає слабкому голосу художника потонути в порожнечі...

На критиці арт- і медіаринку будується вся діяльність московської групи Escape, членом якої Литвин є з 1999 року разом з Лізою Морозовою, Валерієм Айзенбергом, Богданом Мамоновим. Їх об’єднала позиція аутсайдерів, які протестують проти оцінки мистецтва в грошовому еквіваленті — так «ескапісти» перенесли глобальний «нонпрофітний тренд» на грунт країни з арт-ринком, що тільки но почав розвиватися... Їхня стратегія «підриву» арт-системи зсередини (проекти «Бутік Escape», «Турагентство Escape») зовні надбала форм нормальних ринкових відносин, щоправда, вартість запропонованого на комерційних арт-ярмарках «товару» (як-от поношених речей, турпутівок) була абсолютно неадекватною...

Пафосом «гри проти правил» пройнята вся творчість Литвина. Його вихід на художню сцену в середині 1990-х збігся із розквітом московського акціонізму — спочатку він брав участь у перформансах групи «Без названия», потім обрав для себе сольне амплуа «християнського проповідника» нового формату. Литвин «проповідував» то стоячи у вітрині бутіка манекеном із перефразованими цитатами з Нагірної проповіді на грудях, то вивішуючи в Страсну п’ятницю в центрі Москви транспарант із написом «Розіпни його», то виходячи вночі на вулицю і вкриваючи стіни будинків загрозливими цитатами з Біблії, провокуючи городян на такий собі графіті-поєдинок...

Він може бути цікавим українському глядачеві як яскравий приклад «іншого» — критично налаштованого художника. Ця соціальна роль — у всій своїй неоднозначності, адже виворотом критики є приховані владні амбіції, відмова від усталених правил означає запровадження своїх власних — дуже популярна на Заході і в Росії, але аж ніяк не в нас. Про критичне мистецтво в українському контексті можна говорити, згадуючи А.Савадова, фотографів харківської школи С.Браткова, С.Солонського — і все, мабуть, та й не для всіх згаданих рефлексія над соціальними проблемами є справжнім стимулом до творчості, українське мистецтво занадто заражене самодостатнім естетизмом...

Тому переглянути відеодокументацію перформансів Литвина, яка також демонструється в галереї, варто хоча б задля збагачення корисними знаннями. «Найлегковажніший» із них, як на мене, є найбільш вдалим — це проект Escape з торішнього підмосковного фестивалю «Арт-Клязьма» — «Куди дме вітер». Він має анекдотичне підгрунтя, яке полягає в тому, що упорядники фестивалю висунули художникам жорстку вимогу зробити щось видовищне, мотивуючи це тим, що публіка приїжджає проста, а спонсори не зрозуміють зарозумілого мистецтва. «Ескапісти» знайшли достойне вирішення — замовили спеціальні жердини, запросили дівчат зі стрип-клубу, міркуючи так: якщо потрібні видовища, що може бути видовищнішим за стриптиз?.. Це вкотре доводить — тактика арт-інтервенцій часом буває дуже навіть доречною...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво