Засуджені історією. Довічно - Культура - dt.ua

Засуджені історією. Довічно

18 серпня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №31, 18 серпня-25 серпня

Цього тижня німецька газета Frankfurter allgemeine Zeitung подарувала нашим новинним стрічкам сенсацію. Вони та...

Цього тижня німецька газета Frankfurter allgemeine Zeitung подарувала нашим новинним стрічкам сенсацію. Вони так і написали всі поголовно (чи то списали одна в одної, чи то просто полюбляють це слово) — «сенсаційна заява нобелівського лауреата». Німецький письменник Гюнтер Грасс зізнався в інтерв’ю, що в юні роки служив у СС. Ні-ні, він не розстрілював євреїв і не був охоронцем концтабору. Він служив у 10-й танковій дивізії Ваффен-СС, воював. Здавалося б, що тут сенсаційного? Ну, скаже нині якийсь авторитет російської/української/узбецької літератури, що брав участь у придушенні повстання в Будапешті. Або у війні в Афганістані. Ну то й що? Потрапив під призов — і пішов, куди наказали. Загалом, на сенсацію «не тягне».

Й одразу, неначе на замовлення, на цю новину наклалася заява вже нашого прем’єр-міністра про те, що в питанні про ОУН—УПА не варто переглядати «оцінку, яку було дано вже давно». Тобто фактично поставив хрест на перспективі зрівняння у правах ветеранів УПА до ветеранів ВВВ.

Що ж, історики, як і сама історія, можливо, мають право бути безсторонніми. Мабуть, вони навіть повинні бути саме такими. І з погляду радянської ідеології ми, як гвинтики у великому механізмі, що творить історію, теж мали бути безсторонніми. Або нещадними, що в людському вимірі — те саме. Проте досвід усвідомлення особистої вини не підвладний історикам.

Інтерес заява Грасса викликає, проте, не тим, що він служив у СС. Грасс, який потрапив у бойову частину СС сімнадцятирічним хлопчиною, говорить про почуття вини, з яким живе майже все своє життя. Нобелівський лауреат, якого критики називають «письменником-антифашистом», який у детальних подробицях описав (і, отже, пережив) травми ідеологічних переоцінок, говорить про вину. Тоді як наші «колеги по тоталітарному минулому» про неї мовчать, а говорять зовсім про інше — про непорушність «історичних оцінок». Тобто фактично про їхню правильність. Не тому, що соромно чи боляче, а тому, що не відчувають вини. Не відчувають почуття вини й ті, хто підтримував ініціативи цього режиму зі зброєю в руках — у Чехословаччині, Угорщині, Афганістані. Чого їм соромитися? Вони були солдатами й виконували накази, а отже, тепер заслужено одержують персональні пенсії і виступають на шкільних ранках. Але ж сімнадцятирічні хлопці з елітних бойових підрозділів Третього рейху також виконували накази... Ми звикли жаліти себе як «жертв системи» й не можемо зізнатися навіть собі, що тримали її на своїх плечах. «Ми солдати, ми не винуваті». Ми раби, тому робили, що нам казали. Ми не несемо відповідальності ні за що.

Це поза полемікою про «Віктора і вектор» — західний чи східний. Поза полемікою про «крок уперед» або «крок назад» з огляду на демократію і об’єднання країни. Це про незалежність, якої за п’ятнадцять років, зважаючи на все, так і не сталося. Адже незалежність — це не право сказати сусідові «понаїхали тут кисень у нас тирити». Це незалежність від старих міфів і травм. Не право принизити іншого, а можливість звільнитися від приниження самому. Зауважте, ми, як і раніше, говоримо і пишемо «ветерани Великої Вітчизняної», а не «Другої світової». Це була «наша священна війна», а не «світова війна». Це «наша перемога», а не перемога союзних сил над фашизмом. Адже якщо переглянути саму концепцію — ВВВ чи ДС, доведеться переглянути дуже багато чого. Насамперед нам, народу, для якого ця війна не закінчилася ні другого, ні дев’ятого травня, а закінчилася вона чи то з останнім пострілом у карпатських лісах, чи то з виходом зі «схрону» останнього «нескореного». А може, не закінчилася й досі, оскільки досі ми плутаємо серед своїх переможених і переможців. І найбільш неприємним є те, що вона не закінчиться навіть зі смертю останнього ветерана — чи то ВВВ, чи то УПА. Незакінчені війни передаються у спадок нескінченно довго.

Хоча, якщо бути до кінця чесними, про яку непримиренність ідеться? Є міф про шляхетних і щасливих переможців, нав’язаний з одного боку, і глухий, затаєний протест десятиліттями «чищених» спецслужбами національно свідомих, що найчастіше виливається у лють і образу. Цілком зрозумілу образу старої людини, змушеної досі оббивати пороги чиновних кабінетів. Ні, не за «зрівнянням» вони ходять — за реабілітацією, що її частина ветеранів УПА і навіть просто члени їхніх сімей не можуть одержати від країни, за яку воювали. «Вас, між іншим, зі зброєю взяли», — нагадують їм молодики у відпрасованих сорочках. І їм залишається тільки шкодувати, що тепер вони беззбройні.

Звісно, питання зрівняння у правах тих, хто виборював незалежність України, і тих, хто боровся за звільнення від нацистської окупації, — політичне. Це знову про «Віктора і вектор» — ми за «незалежність» чи за «єдність із Росією». Адже це так зручно — шарпати свій електорат «за болюче», щоб не встигав помічати відсутність реальних програм — економічних, соціальних, та й просто щоб око не роздивилося. І примирення ветеранів, до речі, неможливе без зрівняння у правах, не потрібне насправді ні лівим, ні правим, ні львівським, ні донецьким. Зникне тема «бандерівців»—«москалів» — чим виманиш на вибори старих, обкрадених, зневірених людей, які все-таки ще можуть принести свої півтора-два відсотки?

Надія лише на те, що політика тут усе-таки другорядна. Політики грають на наших слабкостях. І якщо ми дозволяємо тримати себе в шорах радянської міфології про героїв і зрадників, отже, політики й надалі нацьковуватимуть один на одного старих людей і дякувати долі, Сталіну і Гітлеру за те, що ця війна була і що вона так здорово проїхалася по цій землі. За нашу теперішню непримиренність теж відповідаємо ми, а не політика з політиками укупі.

Оцінки, «давно поставлені історією», не дозволяють нам підняти голову і переформулювати питання про те, хто «герої», а хто «покидьки». Ні, не для того, щоб усе змінити й зробити колишніх героїв покидьками, як це практикують ті, хто не хоче або не може в принципі міряти історію, та й власне життя, іншими мірками. Спробувати взагалі уникнути таких оцінок. Адже, поки є «герої» і «покидьки», завжди будуть «ми» (зрозуміло, перші) і «вони» (звісно ж, другі). І на цій риториці боротьби з уявним ворогом, хоч би хто це був: «натовські агресори» (невеличкий інженерний підрозділ), «бандерівські недобитки» (кілька тисяч старих, найчастіше немічних, хворих людей), «московські прихвосні» (ті, хто просто розмовляє російською), будується пропаганда й агітація.

Утім, своєрідний досвід вини властивий не лише людині або суспільству, а й політиці. Не стільки навіть вини, скільки відповідальності. І стосується це не лише наших рідних політиків, у яких слово «люстрація» викликає зрозумілу істерику, а й тих, хто вчить нас свободи з високих пагорбів. Вони загалом теж трохи здрібніли з часів Нюрнберзького процесу, що поставив клеймо і хрест на НСДРП і СС — незалежно від заслуг і звань. Черчілль (і навіть Тетчер), скажімо, навряд чи приятелював би з колишнім штурмбанфюрером СС (аналог майора). А теперішній англійський прем’єр не соромиться демонструвати прихильність до колишнього майора КДБ. Звісно, державні й економічні вигоди понад усе, так само як століттями культивоване мистецтво британської дипломатії. Та коли той-таки Черчілль вимовляв своє історичне We shall go on to the end, він не знав, яким буде цей кінець. Адже в 39-му перспективи Третього рейху бачились яскраво. І, можливо, політично доцільнішим був би пакт про ненапад, який пропонував Британії Гітлер. Та не про доцільність і перемоги дипломатії йшлося у той момент. Просто фашизм мав бути знищений. І, дійшовши таки до кінця, вони здобули в якості сусіди теперішню Німеччину — багату, демократичну й агресивну хіба що в плані економічної конкуренції. Тоді як, не довівши до логічного завершення (принаймні у тих межах, у яких дозволяв це зробити міжнародно-правовий етикет) деструкцію радянського тоталітаризму, світ одержав кілька пострадянських (тобто все ще радянських) держав у тому вигляді, яким ми щодня милуємося.

Головне, чого не сталося з нами за п’ятнадцять років незалежності, — ми не стали вільними людьми, обтяженими такими складними почуттями, як почуття власної гідності, відповідальності і вини за все, що трапляється. Усе, чого ми навчилися, — це лаяти вождів не пошепки на кухні, а привселюдно. У тролейбусі, наприклад. Або в черзі до Пенсійного фонду. Нам самим не спадає на думку подумати про «святе» інакше, ніж про «святе». А якщо хтось намагається, негайно одержує по руцях. Ще не так давно порушена тема перегляду «суду історії» над українською дивізією СС «Галичина» була загнана в зону мовчання майже одразу. Тому що СС. От і в коментарях стосовно «сенсаційної заяви Грасса» більшість видань роз’яснюють, що СС «відігравала ключову роль у створенні таборів смерті». Що ж, відігравала. Одна дивізія — «Тотенкопф» («Мертва голова»). Всі інші — включаючи бійців «Галичини» — гнили на фронті не менше, ніж солдати вермахту і радянської армії, яких військовими злочинцями по умовчанню ніхто не вважає.

Проте, здавалося б, УПА — не СС. Ця організація на Нюрнберзькому процесі затаврована не була. Понад те, це були люди, що боролися за незалежну Україну. Та це їх не врятувало. Не тому навіть, що воювали проти радянської армії, а тому, що потрапили під «колективну відповідальність». Сама приналежність до струнких лав передбачає склад злочину. Ніяким судом такі злочинці не засуджені, їхню вину не сформульовано й не доведено. Та це байка. Тому що є «суд історії», «історичні оцінки», загалом, знову «священна війна».

Вибірковість наша воістину єзуїтська. Пардон, радянська. Нікому не спало на думку поділити націонал-соціалістичну партію Німеччини на «бузувірську верхівку» і героїчних «рядових партійців», «ні в чому не винних», пущених, як і всі інші, на добриво українських степів і білоруських боліт. Оголосили злочинною організацією, засудили і скасували. Про ОУН-УПА, здається, сказано чимало. Інша річ — комуністична партія... Чому колишній фронтовик-есесівець, за сумісництвом нобелівський лауреат Гюнтер Грасс говорить про почуття вини «без вини винуватого», тоді як наші партійці, котрі так і залишилися при своїх (перефарбувалися чи зберегли приналежність) продовжують навчати нас, як Батьківщину любити? Вони не відчувають за собою вини. Вони не розстрілювали, не охороняли табори, можливо, навіть не писали доносів. Як, утім, і багато «бандерівців», як і більшість солдатів Ваффен-СС. Та ці програли. Горе переможеним. І це, напевно, правильно. От тільки шкода, що переможців не поспішає судити «суд історії». Та й чи можемо ми з упевненістю сказати, що потрапили в число переможців?

Коли нам нав’язують «історичні оцінки» й «історичні травми», це означає, що хтось намагається завадити нам подумати про щось, можливо, актуальніше. «Історична травма» — це табу на обмірковування й аналіз. І поки переможений грассівський штудієнрат мається повоєнними фантомними болями, а переможці дають «історичні оцінки, що не підлягають перегляду», гуманні уряди продовжують удобрювати своїми солдатами й чужими дітьми ґрунти різноманітних ландшафтів. Із гуманними цілями, ясна річ. Тобто вони за собою вини не відчують ніколи. Це гарний урок тієї війни — формулювати свої цілі так, аби потім не було нестерпно боляче. Втім, уряди не відчувають болю. Біль — категорія людська. Хочеться все-таки сподіватися, що за кілька десятків років ми прочитаємо в якогось теперішнього натовського солдатика опис розгромленого Багдада в дусі воннегутівського Дрездена.

Німецький письменник Гюнтер Грасс народився 1927 року в Данцигу (нині Гданськ). Під час Другої світової війни був призваний до армії. 1945-го, поранений, потрапив у полон до американців, у полоні ж його застала звістка про капітуляцію Німеччини. Після війни Грасс навчався скульптури й живопису, працював у жанрі графіки, виставляв свої роботи. Паралельно почав займатися літературою. Пізніше спробував свої сили в музиці — разом із джазовим музикантом Гюнтером Зоммером випустив кілька записів, у яких читає свої твори в супроводі композицій Зоммера.

Літературну творчість Грасса критики нерозривно пов’язують із антифашистською і взагалі антивоєнною тематикою. Можливо, завдяки саме цьому пафосові в поєднанні з надзвичайним талантом Грасс став письменником, котрий «реабілітував» в очах світової громадськості німецьку літературу, якою після Другої світової війни не надто цікавилися. Пам’ятаєте: «Чого можуть навчити переможені?».

Гюнтер Грасс — лауреат Нобелівської премії 1999 р. у галузі літератури. Премію було присуджено за роман «Бляшаний барабан», уперше опублікований ще 1959 року. Екранізація роману, зроблена Ф.Шлендорфом 1979-го, здобула «Золоту пальмову гілку» Канського кінофестивалю і «Оскар» як найкращий іноземний фільм того ж року.

Зізнання Гюнтера Грасса Frankfurter allgemeine Zeitung у тому, що під час війни він не просто «був призваний і служив», а служив саме в бойовій частині СС, викликало справжню бурю. Ряд письменників і суспільних діячів почали вимагати від Нобелівського комітету позбавити Грасса премії. Нобелівський комітет, утім, відповів, що не має наміру цього робити. Що логічно, оскільки жодні політичні зізнання не можуть применшити досягнень у галузі літератури, за які його преміювали. Екс-президент Польщі Лех Валенса висловився в тому сенсі, що як порядна людина Гюнтер Грасс має відмовитися від звання почесного громадянина Гданська. Нобелівському лауреату і почесному громадянинові Гданська Валенсі «незручно в такій компанії». Водночас мер Гданська не вважає, що керівники міста мають розглядати таку можливість, оскільки, на його думку, історичні оцінки не належать до компетенції муніципальної влади.

Своє зізнання Грасс зробив у зв’язку з тим, що незабаром вийде друком його нова книжка — мемуари про війну «Чищення цибулі».

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво