ЗАСПІВАЙМО ФАТЬЯНОВА!..

Його ще не знали. Ще не були написані нариси, оди, поеми, вірші. І міські жителі поки що не чули, що «В городском саду играет духовой оркестр», і колишні фронтовики не писали в газети листи з запитанням «Где же вы теперь, друзья-однополчане?», і молода людина з трохи пустотливими очима ще не говорила їй: «Три года ты мне снилась...»

Та він уже відверто, із юнацькою категоричністю виклав свою життєву й творчу позицію:

«Мне дадено жизнью перо и бумага,

Мне выпали в жизни иные пути:

Почти незаметным

Задумчивым шагом

По улицам всех городов пройти.

Чтоб лучших людей отыскать в прохожих,

Чтоб песней лететь по степным рубежам,

Чтоб юность прославить,

Чтоб радость умножить,

Чтоб руки товарищей всех пожать.

Хотеть, чтобы юность навечно осталась,

Чтоб юность стихами захлопнула дверь

В ненужное горе,

В ненужную старость,

В ненужную старость,

В ненужную смерть...»

«Перед війною в Москві, у Будинку літераторів стали входити в моду суботні вечори відпочинку, — згадував відомий поет Михайло Матусовський, — на які письменники приходили з друзями. Ось тут ми й познайомилися з Олексієм Фатьяновим. Жодного офіційного знайомства не було, просто ввійшла до зали висока молода людина й підсіла до нашого столика, де сиділа група молодих поетів, і через кілька хвилин ми розмовляли, начебто були багато років знайомі. Тримався він невимушено, природно, палко відгукуючись на думку співрозмовника, миттєво загорявся і відразу вступав у суперечку. Був він задерикуватий і впевнений у собі; як на мене це продиктоване тим, що молодий поет уже тоді твердо знав, чого він хоче й що він робитиме завтра. Я ще не був знайомий із тим, що пише цей молодий гарний юнак, але те, що він талановитий і своєрідний, самобутній і яскравий, — у цьому не було жодного сумніву».

Олексій Фатьянов... Коли диктор повідомляє по радіо або з екрана телевізора пісню і, витримавши належну паузу, додає: «Слова Олексія Фатьянова», увага багатьох слухачів загострюється — адже в піснях цього поета кожний рядок наповнений думкою і почуттям, і при цьому — жодного зайвого слова, паузи, переходу. Усе емоційно вивірене, словесно відточене...

«На солнечной поляночке», «Соловьи», «Давно мы дома не были», «На крылечке твоем», «Когда весна придет — не знаю»... Чи потрібно продовжувати перелік? Усі пісні Олексія Фатьянова, написані в 40—50-ті роки, і нині не постаріли. Хоча нинішня молодь схиляється перед іншими кумирами, чимало пісень Фатьянова живуть й сьогодні.

Олексій Фатьянов народився 18 березня 1919 р. у селі Мале Петріно, що недалеко від міста Вязніки, на Владимирщині.

Неповторною красою малої батьківщини міцно й назавжди він перейнявся ще в дитинстві. Мале Петріно — посинілі вдалині ліси, невеличка стародавня ріка з вирами, навколо яких витають духи легенд і казок, багатющі вишневі сади. А коли Олексій став школярем, виявилася тяга до поезії, яка оспівувала вічну красу природи. І не дивно, що вірші І.Нікітіна, О.Кольцова, С.Єсеніна, І.Сурикова стали початком його захоплення, що переросло опісля в сенс його життя. Однокласники й учителі зазначали, що в Олексія Фатьянова були приємні і голос і слух, що дозволило б йому стати музикантом.

Після закінчення школи Олексій Фатьянов вступив до театральної школи при нещодавно створеному (1929 р.) Театрі Червоної Армії, яким тоді почав керувати прославлений згодом режисер Олексій Дмитрович Попов. Саме тому, що Фатьянов мав привабливу мужню зовнішність та писав вірші, на нього й звернув увагу режисер. З розповідей людей, які знали Олексія Фатьянова, від нього йшли флюїди чарівності, доброзичливості, пісенної співучості. Тому режисер і доручав учневі Фатьянову ролі — нехай спочатку й невеличкі, — де був потрібний спів.

Акторська доля Олексія Івановича не склалася, та завдяки цій життєвій «невдачі» поезія збагатилася чудовим ліриком.

...Він уже мав кілька публікацій — редактори газет і літературних журналів дуже доброзичливо прийняли новий голос у літературному хорі країни. Та раптом усі поетичні голоси ліриків були зупинені одним могутніми заспівом: «Вставай, страна огромная!..»

І Олексій Фатьянов теж одягнув армійську форму — став військовим кореспондентом. Писав нариси, статті. Про війну. Про солдатів на війні. Про героїзм захисників країни. Та при цьому не відпускала його зі своїх міцних обіймів Євтерпа, муза ліричної поезії.

Він бачив в особистості солдата, який воював, звичайного захисника рідного дому. А деякі його ліричні вірші 1942—1943 років навіть не могли бути опубліковані через невчасність, хоча й наповнені лірикою глибоко громадянською. Та ось 1943 року вперше вірш Олексія Фатьянова був одягнений у пісенну форму і відразу ж потрапив на естраду, став постійно звучати в концертах фронтових бригад, на радіо. Пісня «На солнечной поляночке» принесла автору популярність.

Василь Павлович Соловйов-Сєдой у книжці «Пути-дороги» згадував: «Я познайомився з ним в Оренбурзі... Він мені відразу сподобався — молодий, гарний хлопець-богатир. Могутні плечі розпирали запрану й вигорілу гімнастерку третього терміну носіння. Ошатна пілотка хвацько сиділа на прекрасній ледь кучерявій шевелюрі пшеничного кольору. Блакитні, добрі, ясні, трохи пустотливі очі світилися, дивлячись на співрозмовника з цікавістю та неприхованим інтересом... Не думав я тоді, не гадав, що цьому хлопцю судилося так міцно й назавжди ввійти в моє життя.Наступного дня він приніс мені вірш, старанно виписаний на аркуші, вирваному з якоїсь книги комірника. Він мене відразу заворожив. Вірші були свіжі, зворушливі, позбавлені літературних красивостей чи прагнення здаватися оригінальним. Довірча інтонація, проста російська розмовна мова. Прочитавши вірш, відчув п’янкі пахощі свіжого сіна, квітучого бузку, польових квітів. Фатьянов віршами вів розмову віч-на-віч, один на один із своїм однолітком, солдатом... Вірші співали, у них уже була мелодія».

«На солнечной поляночке,

Дугою выгнув бровь,

Парнишка на тальяночке

Играет про любовь...»

Йшов 1942 рік. Попереду ще були Сталінград, Курськ, Варшава, Берлін... Першою піснею Олексія Фатьянова став написаний на замовлення політуправління Південно-Уральського військового округу марш. Музику до цього маршу і до пісні «На солнечной поляночке», що пролунала 1943 року, написав В.Соловйов-Сєдой. І пізніше, прибуваючи з фронту у відрядження до Москви, О.Фатьянов поспішав швидше зустрітися із Соловйовим-Сєдим, щоб йому першому показати свої нові вірші, написані в землянці, у підвалі напівзруйнованого будинку, а то й просто в окопі. Наприкінці 1944 року воєнкор О.Фатьянов після взяття радянськими частинами угорського міста Секешфехервара отримав невелику творчу відпустку і, опинившись у Москві, показав Соловйову-Сєдому лише два вірші — «Ничего не говорила» і «Соловьи». «Вірші ці, — писав згодом композитор, — випромінювали музику, і їх негайно слід було замикати». Пісні з цими назвами незабаром зазвучали в усій воюючій країні.

А потім з’явилися «Давно мы дома не были», «Далеко родные осины», «Звездочка». Ці пісні, можна впевнено сказати, стали народними, оскільки тексти їх самі по собі мелодійні, легко запам’ятовуються, і музика була співзвучна віршам.

«Стало небо синей и лучи горячей.

Бубенцом под дугой расписной

Зазвенел голосистый весенний ручей,

А навстречу, ликуя, другой.

И, петляя в лесу между пней и корней,

Они, встретясь, слились навсегда.

И бежит,

Как впряженная в тройку коней,

нагруженная звоном вода...»

Він був щасливий дружбою з Василем Павловичем Соловйовим-Сєдим і тим, що їхні спільні пісні звучать на всіх фронтах і в тилу. Щоправда, нечасті були зустрічі ленінградського композитора, який жив тимчасово в московському готелі, і воюючого журналіста, військового кореспондента.

Однак так уже вийшло, що коли настав переможний мир, стосунки поета й композитора стали «войовничими» — вони не змогли домовитися про місто післявоєнного проживання. Василь Павлович просив Фатьянова оселитися після війни в Ленінграді, та поет «прикипів» до Москви. Однак це не стало перепоною для спільної праці, і свідченням зміцнілого творчого союзу стали нові чудові пісні: «Тропки-дорожки», «Стали ночи светлыми», «Перелетные птицы», «Где ж ты, мой сад?» А солдатам-переможцям була подарована пісня, яка стала в повоєнні роки ледь не гімном ветеранів війни — «Где же вы теперь, друзья-однополчане?»

Ростовський журналіст Йосип Гегузін, який близько знав Олексія Фатьянова, згадував: «При зустрічах із людьми він не вип’ячував себе, а, навпаки, намагався залишитися в тіні. Мистецтво в усіх його проявах любив до самозабуття, особливо кіно та театр. Ця робота його захоплювала, і розповідав він про свою зустріч із режисерами й акторами натхненно, із великою повагою, шанобливо. Він вважав великою удачею, коли йому випадало щастя співробітничати з творчо обдарованими особистостями».

Для багатостраждального кінофільму «Большая жизнь» московський композитор Микита Богословський написав музику до пісні Олексія Фатьянова «Три года ты мне снилась». На жаль, не швидко почули ми цю пісню...

Пісні на його вірші писали Матвій Блантер, Борис Мокроусов, Сигізмунд Кац. І вже наприкінці 40-х — початку 50-х років ім’я Олексія Фатьянова стає в один ряд з іменами провідних поетів-піснярів — В.Лебедєва-Кумача, М.Ісаковського, Є.Долматовського, С.Алимова, М.Матусовського, О.Суркова. Однак, попри всенародне визнання його пісень, Олексій Фатьянов залишився «не обласканим» владою. Його прізвище ніколи не значилося в списках тих, кому вручали престижні нагороди. На відміну від «літературних генералів», він не видав при житті жодної поетичної збірки. Партійно-державна еліта й керівні діячі Спілки письменників немов і не помічали всенародного улюбленця. При цьому Соловйов-Сєдой, приміром, двічі був нагороджений Державною премією за цикли пісень, авторство частини з яких поділяв з Олексієм Фатьяновим. Московський театр сатири був нагороджений Державною премією за постановку спектаклю «Свадьба с приданым», де звучали пісні В.Мокроусова на слова О.Фатьянова — «На крылечке твоем», «Хвастать, милая, не стану» і «Земля моя, раздольная». А втім, чого міг очікувати поет, у віршах і піснях якого ще за тих років жодного разу не восхвалявся «великий керманич і вчитель», а «ведуча і направляюча сила нашого суспільства» згадувалася мимохіть лише один раз? Нехай уже задовольняється тим, що друкують у композиторських пісенниках і взагалі співають...

Та при цьому О.Фатьянов завжди був популярний, завжди був бажаним гостем на різноманітних фестивалях, на пісенних святах. Траплялося часто, що на пісенних фестивалях чи поетично-пісенних вечорах Олексія Фатьянова змушували вийти на сцену й читати свої вірші, навіть коли це було свято інших поетів, композиторів.

«Після війни, 1956 року, — згадував журналіст Ю.Фаличев, — група письменників приїхала на зустріч із читачами до підмосковного колгоспу «Серп і молот». Фатьянов читав свої вірші, заспівав, а зал підхопив «Где же вы теперь, друзья-однополчане?»... Олексій Іванович, високий, гарний, стояв на сцені й диригував.

Колгоспні артисти приготували для гостей невеликий концерт. На сцену вийшла дівчина із широкою посмішкою і голосно оголосила, що зараз хор виконає пісню «Соловьи» композитора Соловйова-Сєдого, а слова народні. Я штовхнув Фатьянова в бік. Він сидів зосереджено й не відповів. Коли пісню проспівали, я нагадав: «Льошо, адже слова твої!». Він посміхнувся і пошепки відповів: «Не біда, із народом можна й славою ділитися!».

На початку 50-х років О.Фатьянов став поетом кінематографу. Його пісні з кінофільмів були дуже популярні. Вони звучали як естрадні у виконанні знаменитих співаків — «Дорожная» В.Соловйова-Сєдого з кінофільму «Добрий ранок», «Ти не вір» і «Дорога» А.Лепіна з кінофільму «Черговий рейс», «Шла с ученья третья рота», «Если б гармошка умела» — із кінофільму «Солдат Іван Бровкін», «Зa Рогожской заставой» Л.Бакалова в стрічці «Дім, в якому я живу»... Цей список може бути продовжений.

Не можна не зазначити, що й для фільмів українського кінематографу О.Фатьяновим створено чимало глибоко ліричних, що зажили доброї слави, пісень. Тут у нього був хороший співавтор, київський композитор Герман Жуковський, із яким вони створили пісню «Караваны птиц надо мной летят» для стрічки «Без вісти зниклий». А для кінофільму «Весна на Зарічній вулиці» Олексій Фатьянов із композитором В.Мокроусовим створили пісню «Когда весна придет — не знаю». Вона запам’яталася в чудовому виконанні Миколи Рибникова.

«На этой улице подростком

Гонял по крышам голубей,

И здесь,
на этом перекрестке,

С любовью встретился своей.

Теперь и сам не рад, что встретил,

Что вся душа полна тобой...

Зачем, зачем на белом свете

Есть безответная
любовь?..»

На жаль, до Олексія Фатьянова підповзло прогресуюче захворювання, і це почало вносити корективи в його творчість. В останні роки життя він написав не так уже багато. Одним з останніх у його житті творів, створених незадовго до смерті в грудні 1959 року, стала ода «Хлеб».

«Утро голову кружит, дурманит,

Как вино, опьяняет меня.

Утопая в рассветном тумане,

Молодые шумят зеленя.

Я хочу, чтоб они не клонились,

Чтобы рос поскорее

И креп

Наш надежный помощник,

Кормилец,

Богатырь наш,

Наш батюшка — Хлеб»

...В одну з річниць від дня смерті Олексія Фатьянова відомий поет-пісняр Лев Ошанін сказав: «Гарний, рослий, співучий, веселий, молодий... для нас, які знали Олексія, він залишиться в пам’яті співаючим, добрим, усміхненим. Для тих, хто не знав його, саме таким він постане з пісень».

І лише після смерті Фатьянова про нього згадали в Спілці письменників, у видавництвах — ах, як же це так сталося, що за його життя не було видано жодної поетичної збірки чи навіть збірки пісень, а ім’я поета було розкидано в багатьох не його виданнях. Природно, що першим виявив ініціативу В.Соловйов-Сєдой. І вже 1962 року вийшов невеликим тиражем зошит — «Песни и стихи Алексея Фатьянова», які відразу стали раритетом.

І лише через десять років у видавництві «Советский композитор», знову завдяки В.Соловйову-Сєдому, вийшов гарно оформлений збірник віршів-пісень Олексія Фатьянова.

«Гортаючи цей збірник, — згадував 1989 року журналіст В.Вікторов, —Соловйов-Сєдой сказав: «А вірші Альоші й без нашої музики обійшлися б». І став читати їх уголос, як узагалі читають вірші, неспішно й чітко. А ті, хто був, заслуховувалися і дивувалися: ось, виявляється, що таке справжній поет. Його хоч із музикою, хоч без музики слухай, усе одно поет. А композитор подумав й ще додав: «І все-таки добре, що з музикою, тому що часто в нас книжки видають і перевидають по блату, а пісню через знайомих не влаштуєш. Вона — птах великий, співають її — живий, не співають — бухнувся в болото й забувся».

Збірка віршів-пісень послужила гучним закликом проводити на батьківщині поета регулярні свята пісень Олексія Фатьянова. Це свято вийшло за межі міста Вязніки й стало згодом всеросійським. У самих Вязніках свято проходило на центральній міській площі — Сонячній, Сонячній Поляночці. Тут збираються цього дня не лише вязнічани, а й безліч гостей — відомі співаки, поети, композитори, письменники.

А 1980 року видавництво «Советская Россия» видала, нарешті, збірку віршів і пісень Олексія Фатьянова «Однополчани».

«Если товарищ домой не вернется,

Верные другу, мы встанем тесней.

В наших сердцах он навек остается.

Так повелось у друзей».