Запоріжжя: диваки на острові - Культура - dt.ua

Запоріжжя: диваки на острові

29 вересня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №37, 29 вересня-6 жовтня

Львівський театр імені Леся Курбаса, Центр сучасного мистецтва «ДАХ», Республіканський театр білоруської драматургії, Береговський угорський національний театр, драматург Клим (власною персоною).....

Львівський театр імені Леся Курбаса, Центр сучасного мистецтва «ДАХ», Республіканський театр білоруської драматургії, Береговський угорський національний театр, драматург Клим (власною персоною)... Афіша Другого відкритого театрального фестивалю «Золота Хортиця. Етно-2006» (Запоріжжя) мала вигляд елітарний, елегантний — пристойний.

Моя головна вада — допитливість — покликала мене туди, де «за даллю даль». Не так щоб дуже далеко. Але за пороги... Маленький, поки що не дуже розкручений, не фестиваль навіть, а лише так — фестивальчик — намагається випростатися і вціліти-самозберегтися в чаду нескінченної газової атаки індустріального міста-монстра. Люди добрі, не втомлюємося ж повторювати про якийсь економічний спад, а в Запоріжжі цілодобово «димлять» 150 шкідливих здоров’ю і корисних бюджетові промпідприємств! А в самому місті-енергоджерелі (з Дніпрогесом у центрі) як не було гарячої води, так і не передбачається в найближчі п’ятирічки. Театр абсурду — і край. І грай цю «піесу» — хоч цілодобово, в антрактах позираючи на зелений килим Хортиці (який у головах підростаючого покоління невдовзі асоціюватиметься виключно з алкоголізмом, «завдяки» набридливій горілчаній телерекламі). Ну, а вже коли попливеш на роздовбаному пароплавчику вранці Дніпром навколо острова — краса, розкіш, замилування. О Гоголю, подумалося, ну де ж тепер твоя чорнильниця, щоб описати таку благодать? Потім — блим — глянеш на обрій, а там жахливим ковпаком над контуром міських дахів виникає «щось»... Туманно-отрутне і ненажерливе-смердюче. Індустріальне й обволікаюче. Хмара суму. І відразу такий контрастний вододіл виникає між смужкою безневинного неба й цією пеленою бурого промислового пекла. А також «між» уявленням (яким би могло бути це місто) на казковому березі й усвідомленням (яким воно, боронь Боже, незабаром може стати). І ще більше розумієш, чому група театральних відлюдників-«диваків» в один чудовий день вирішила втекти з місцевого ТЮГ на острів і переобладнати на Хортиці будинок культури, який розповзався по всіх швах. Вони просто рятувалися. Не в протигазах же грати. І, неначе схованим на острові від дивного міста й індустріального світу, їм, напевно, стало легше дихати, мріяти, грати. Потім навіть запрошувати до себе в гості інші театри. Як це й сталося на фестивалі. Театр «Ві», який базується на Хортиці, став епіцентром фесту. Переобладнаний клуб — не Ла Скала, звісно. Але мистецтво, про що я не втомлююся стверджувати, може виникнути в будь-якому сараї і ніколи — у відполірованому до блиску палаці. І «Ві», і фестивалем заправляє колишній тюгівець Віктор Попов. Режисер, продюсер (на всі руки майстер, він навіть декорації переставляє — а кому ще їх тягати, якщо актори через мізерні зарплати розсіюються по острову?) «Ві» — це напевно похідне від першого складу імені творця театру. Але «Ві» — це й «життя» (по-французькому). І слід було б уточнити: «не життя», а виживання. Правда, поганим тоном стали постійні нарікання на тему «як кепсько живеться регіональним театрам» і «яка соціальна несправедливість у зв’язку з тим, що в одних штани спадають від голоду, а інші жирують на харчах «національних» статусів, але ж переважно так і є. «Місто-сад», щоправда, чим може, тим інколи й допомагає. Як у випадку із «Золотою Хортицею», наприклад. Однак здається мені, що і цей фестиваль, і фестивалі взагалі — в різних глибинках або в периферійних центрах — важливі, потрібні насамперед для того, щоб місцеві творці не скисли, не «знудилися». Щоб сполучні творчі судини-артерії хоч час від часу збадьорювали іногороднім адреналіном кволе театральне тіло.

Тепер про тих, хто «збадьорював» (із усієї програми захотілося виділити дві назви). Запорізька «Хортиця» стала майже бенефісом для київського Центру сучасного мистецтва «ДАХ». Під цим «дахом», як відомо, творять режисер Влад Троїцький і драматург Володимир Клименко (в театральному світу і на афішах — Клим). Етномотиви у їхньому спільному творінні — спектаклі «Український Декамерон» — хоч і дикуваті, та все ж таки рідні. Судячи бодай із автентичного співу й хорового багатоголосся. Ця нетривала вокальна радість, на жаль, обірвалася наприкінці першої дії, яка ще якось воскрешала спогад про вітальну еротику у зв’язку з відсиланням до оригіналу. Бо в другій дії кількість марень на кілобайт тексту вже не піддавалася обліку. Варто було б, напевно, запропонувати оригінальне жанрове визначення для цього спектаклю взагалі і другого акту зокрема — «ахінея», наприклад. Якщо спочатку молоді виконавці та їхній режисер хоча б сумлінно доводили перспективність своїх аматорських зусиль, то після антракту еротичний «бенкет» (із гомосексуальними мотивами на додачу, коли кум до кума «залицявся») порушує сам творець — пан Клим — драматург із буйною рослинністю, демонічним обличчям і відстороненим поглядом. На сцену він випускає вочевидь із якихось гробів одночасно Смерть, Холеру, Чуму та іншу нечисть, які спотикалася і про щось бубоніли в потемках. Вибачте, звичайно. Можна як завгодно переінакшувати міфи, пишучи «космогонії» на задані теми, але ж важливо й атмосферу не винищити (у переломленні на мотиви «Декамерона») — тобто фривольність, колорит, національну грайливість, «цнотливу соромітність» (даруйте оксюморон, але з національної «пісні» слова не викинеш). А коли ні з того ні з сього починається самодіяльна «дияволіада» і від драматургічних благодурниць в’януть вуха, тоді авторові хочеться просто процитувати О.Уайльда, який свого часу когось висварив за «непрощенну манірність стилю». У нашому випадку «манірність» — «фанерність». «Український Декамерон» пролетів, як фанера над островом.

Львівський театр імені Курбаса привіз на спектакль, жодним робом не пов’язаний з етнотематикою (особливо цієї території), — «Чекаючи на Годо» С.Беккета. Ця п’єса — Біблія «Театру абсурду». І велика шарада, яку одні примудряються перетворити на тригодинну «нудьгу» (за образним визначенням Ф.Раневської), інші ж узагалі не розуміють, про що й навіщо грають. І років десять тому це стало особливо очевидно завдяки С.Проскурні, який організував у Києві спектакль однієї цієї п’єси (блискучий, між іншим, був проект). Львівські курбасівці — Олег Стефан, Олег Цьона, Олексій Кравчук — придумували свого «Годо» під сурдинку очікування іншого Годо — режисера В.Кучинського, свого наставника, керівника, глави цієї театральної «секти». Він то йшов із львівського театру, то повертався назад. То ставив на інших майданчиках (недавня його прем’єра в Театрі ім.Франка — «Посеред раю на майдані» за п’єсою того ж таки Клима), то тривалий час узагалі нічого не ставив. І, знаєте, друзі мої, «вилучення» художніх керівників із деяких колективів (бодай на певний час!) саме з метою художньої доцільності інколи буває таким корисним. Узяти б декотрих — і як вилучити... І тоді, як у курбасівців, може, вивільнилися б десь із «надр» їхніх душ і талантів енергія, творчий азарт, емоційний драйв, які раніше дрімали, — і вони по-хорошому як ушкварили б, як зіграли. У курбасівців вочевидь відбулася якась творча самоорганізація. Під керівництвом О.Кравчука, колись актора, а тепер режисера, вони зібралися, зосередилися і сприйняли сто разів поставлену і двісті разів прочитану п’єсу не як історичну гіпсову ношу, а як своє оригінальне висловлення. Може, не все вийшло, але вони намагалися, римуючи беккетівську, за духом кафкіанську п’єсу очікування з чимось своїм особистісним, щемливим. Мало хто згадує, що «Годо», по суті, трагікомедія. І безглузда словесна еквілібристика Володимира, Естрагона, Поццо й Лаккі відсвічує живою людською гіркістю. Про що завгодно ставлять «Годо» — про диваків, дурнів, філософів. Курбасівці своєчасно підстелили соломки, убезпечивши себе від можливої поразки, поставивши і зігравши... про себе. Про акторів. Про балакучих, суєтних і непосидючих лицедіїв, які жонглюють марними словами й непотрібними предметами. Ще трохи — і вийшов би формений цирк. Але в них є відчуття, коли треба вчасно зупинитися, утримуючи баланс комічним і трагічним. Як зауважила театрознавець Неллі Корнієнко (голова експертної ради «Золотої Хортиці»), «курбасівці показали м’яку клоунаду, а актор Олег Стефан якимись біоритмами свого сценіснування виявився дуже схожим на В’ячеслава Полуніна». Отож ці диваки чекають Годо. Можливо, Годо — це Кучинський, який, повернувшись від Ступки, знову для них щось поставить. Можливо, мер ювілейного Львова, який дасть грошей і актор Стефан більше не житиме під східцями. Можливо, це взагалі Ніхто. А просто — Порожнеча. І ще — замкнене коло, по якому вони біжать вервечкою (на кіноекрані) у порожньому просторі свого театру. І навіть якщо це коло не розімкнеться ніколи — то, може, воно й на краще? Навіть під час безглуздого бігу форму підтримуєш.

Імена у програмках

Гістьми й учасниками «Золотої Хортиці» також стали: львівська актриса Наталка Половинка (уже як співачка вона показала моноспектакль «Квітка-невіста»); білоруська актриса Тетяна Мерхель (її спектакль «Дитя з Віфлеєма» —монолог-сповідь і водночас вертеп); Едзюн Єчіка (чернець дзен японської школи Ріндзай, який виконує медитативну музику на сяку-хаті і мандрує світом).

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво