Запасіться терпінням! Режисер-документаліст Ганна Яровенко: «Щоб врятувати картину, іноді доводилося позичати камеру у знайомих — і…»

Документальне кіно в Україні радше живе, аніж… Якщо вже на нещодавньому кінофестивалі «Золотий витязь» фільм українського режисера Ганни Яровенко «Фієста» було відзначено спеціальним дипломом («За професійне висвітлення теми народних традицій»), отже, не всіх постановників спокусив винятково серіальний (прибутковий) жанр. І деякі молоді режисери продовжують працювати на «вічному поприщі». Ганна Яровенко закінчила журфак університету імені Т.Шевченка і кінофакультет університету імені Карпенка-Карого, три роки працювала в Москві на студії документального кіно «Вертов і Ко». Однак за першої ж нагоди повернулася до Києва, знімати своє кіно — про Трипілля, про народних самородків. Навіть готуючись стати матір’ю, вона бере камеру і їде у Львівську область у місто Самбір знімати фільм про… Надію.

— Ганно, ви професійний режисер і сценарист. Однак у стрічці Las Meninas ви виступили в незвичній для себе ролі — акторки. Розкажіть про цей досвід.

— У проект я потрапила випадково. У той час працювала на реаліті-шоу «Фабрика краси». Проект був досить жорсткий: героїнь оперували двічі під загальним наркозом, у короткий проміжок часу. Напруження на зйомках було жахливим, і це виснажувало.

Дивовижно, але перед цим проектом я з режисером і співавтором Олександром Бруньковським написала сценарій для повнометражного ігрового фільму «Життя зненацька». Його головна ідея, як реаліті-шоу діють на незміцнілий дитячий організм, який жадає слави і грошей. До речі, фільм вийшов у прокат минулого літа.

Так от, якось я поверталася з відрядження, везла нашим «красуням» звісточки з дому. До мене зателефонувала моя подруга і запросила в гості до знайомого. Хоча я була втомлена, але все ж погодилася. Двері відчинив нам цікавий чоловік, ним і виявився режисер Ігор Подольчак. На кухні він заварив нам чаю і, поглянувши на мене, сказав: «А ви хочете зніматися в кіно? Ви ідеально нам підходите за типажем».

Це було моєю дитячою мрією. Але в інституті, на уроках акторської майстерності, я зрозуміла, що це геть не моє. Ігноруючи мій сміх і відмови, мене переконали прийти на знімальний майданчик.

Далі з’ясувалося, що оператором був мій добрий знайомий Сергій Михальчук. Спілкування з ним, чесно кажучи, і послужило основним мотивом прийти на проби.

Мені запропонували зіграти дочку, це була одна зі сцен фільму. Зняли дублі з іншими дівчатами. А потім з’ясувалося, що вибрали сцену саме зі мною.

Чесно кажучи, в Las Meninas я прагнула стати асистентом режисера, бути, у всякому разі, по інший бік камери. Але Ігор був переконаний, що я необхідна саме як акторка. І я пішла на цей експеримент.

Фільм незвичайний. Коли його побачить український глядач, то реакція багатьох людей буде неадекватною. Думаю, режисеру вдалося перевершити Кіру Муратову за оригінальністю ідеї та її втіленням. Las Meninas демонстрували на кінофестивалі в Роттердамі, який славиться саме нетрадиційним кіно. На показ полетів Микола Вересень, я, зважаючи на своє положення, відвідати Роттердам не змогла.

— Вас називають майстром вибирати яскраві особистості з простого народу. Розкажіть, як ви знаходите персонажів для ваших фільмів?

— Наприклад, для «Фієсти» все почалося з Київського кобзарського цеху. У ньому панують давні традиції, кобзарі не використовують сучасних бандур на 72 струни. Грають на таких же інструментах, як у XVIII—XIX століттях.

Якось, на Покрову, я потрапила на один із концертів цеху. І от, коли після молодих талановитих хлопчаків, на сцену вийшов пенсіонер, пан Михайло, мене вразив його голос: він був таким дзвінким і молодим. Після концерту я вирішила обов’язково до нього підійти. Виявилося, що він єдиний сільський житель. Спілкуючись із ним, відчула таку щиру, відкриту атмосферу, що вирішила зняти про Михайла документальний фільм. Потім я напросилася до нього в гості, в село Великий Хутір, Черкаської області, де і познайомилася з його родиною, способом життя й іншими захопленнями пана Михайла. Він майстер народних промислів. Адже те, що він робить, не повинно канути в Лету. Це основна ідея.

— У чому особливість виробництва документального кіно сьогодні в Україні?

— Українським режисерам, які працюють у рамках авторського кіно, потрібно запастися терпінням, щоб створити фільм разом із Міністерством культури. Раніше, щоб почати роботу над фільмом, міністерство вимагало лише заявку. Зараз — детальний сценарій із діалогами. Для документального фільму, де життя вносить свої корективи, дотошно розписаний сценарій — це, як на мене, дурість. Та й час створення «Фієсти» на державній студії «Укркінохроніка» розтягся на довгі чотири роки. Весь цей процес також пов’язаний із численними бюрократичними зволіканнями. Сценарій редколегія Міністерства культури затверджує або не затверджує приблизно рік. Якщо усе добре, потім необхідно пройти тендер. Фінансування картини починається, в кращому разі, за декілька років.

Наприклад, сценарій «Фієсти» було написано 2005 року, віддано на кіностудію «Укркінохроніка», і лише через рік мені повідомили, що його затверджено. На початку 2006 року ми почали знімати. Коли мій герой брав участь у фестивалях і виступах, я завжди намагалася виїхати на зйомки. Студія героїчно знаходила кошти відправити мою групу в експедицію. Іноді доводилося брати камеру у знайомих і знімати «зникаючу натуру», тобто такі сцени з героєм, які б більше не повторилися. І лише восени 2007 року надійшли перші юридичні гроші на виробництво стрічки, а її було вже відзнято на 95%. Останню сцену я знімала в так званому законному періоді виробництва. І навіть після виходу картини в прокат, ні зі мною, ні зі знімальною групою студія не розрахувалася остаточно. Звісно, значно швидше процес фільмовиробництва відбувається на приватних студіях, мабуть, іншими шляхами приватні продюсери ходять у Мінкульт.

Ще один бюрократичний нонсенс. Вам дається десять днів на розробку фільму, два тижні на зйомку і приблизно два тижні триває монтажно-тоновий процес. І все це за півтора місяця. Але документальне кіно так не робиться, це практично неможливо. В ігровому кіно теж дотримуватися такого регламенту складно, адже, якщо у вас за сценарієм сніг, то ви будете його чекати, якщо немає інших способів відтворення опадів.

Тому головна запорука успіху сучасного українського кінематографіста — брати камеру і знімати. Можна знайти камеру, якщо немає своєї — візьми у друзів. Будь-який комп’ютер можна «заточити» під монтажну систему.

І ще, чого я не розумію: чому режисер, як фізична особа, яка самостійно задумала і створила фільм на своїй техніці, не має права отримати акцизну марку на виготовлення і розповсюдження свого ж фільму на DVD. Адже, наприклад, художник і письменник можуть вільно оформити право на свій твір і продавати його.

— Ви отримали освіту журналіста, потім вступили до університету Карпенка-Карого на режисерський факультет, а після цього три роки працювали в Москві на студії документальних фільмів. Скажіть, чи реально було досягти вашого фахового рівня без якогось із перелічених етапів?

Москва — це була сильна школа. Просто, навчаючись в інституті, неможливо так набити руку. На «Вертові» я була вкрай мобілізованою. Мій ККД був незрівнянно вищим, аніж зараз. За перший рік як режисер монтажу я випустила 17 фільмів, хронометражем 26 хвилин, три фільми по 52 хвилини. Наступного року вже як режисер і автор — чотири фільми, один — 52 хвилини, два — 44 хвилини.

В Україні добре, якщо в рік знімаю одну картину, іноді замовлення приходить із тієї ж Москви. Я хочу працювати на батьківщині для свого глядача. Нам би законодавчу базу відрегулювати, необхідним є потік виробництва, а не його краплинки.

Так виходить, що нас постійно намагаються порівнювати з Москвою. Однак я думаю, що порятунок потопаючих — справа рук самих потопаючих. Якщо держава не допомагає, якщо телебачення вимагає формату, тому що каналам необхідна серійність, і їм абсолютно не потрібен одиничний продукт, як, наприклад, «Фієста», то єдиний вихід — брати камеру і самостійно йти знімати.

— Над якими проектами ви працювали останнім часом?

— Вдома у мене лежить знятий матеріал. Це науково-популярне кіно про трипільську культуру. Фільм цікавий унікальними, знятими на відео, археологічними матеріалами під час розкопок поселення Тальянки, археологічними експериментами зі спалювання трипільського будинку в натуральну величину, плюс ми відтворювали картини життя давніх людей. Зі мною працював дуже гарний оператор Олег Зорін.

Трипіллям всерйоз і назавжди я захопилася 2003 року, коли привезла команду ГРТ для зйомок програми «Шукачі». Відтоді працюю волонтером заповідника.

Головне завдання — зберегти трипільські поселення від мародерів — копальників і глибокого орання землі плугами. А проблема полягає в тім, що, попри історичну унікальність землі, трипільські поселення розділені й селяни не збираються міняти свої земельні паї на інші. Що їм до того, що лежить під їхньою картоплею чи пшеницею. Діє принцип: «моє, не дам і мінятися не буду».

Зараз працівники заповідника закінчують реконструкцію музею. Вже почався новий археологічний сезон, студенти під керівництвом спеціалістів інституту археології лопатами ретельно розривають землю, а трипільський матеріал для українського фільму лежить удома мертвим капіталом. Я не знайшла джерела фінансування. Насамперед мені необхідні гроші для створення оригінальної музики та комп’ютерної графіки, а потім і на монтаж.

— Які у вас плани на майбутнє?

— На сьомому місяці вагітності я не утрималася і поїхала в Самбір знімати нове документальне кіно. Це буде зворушлива історія життя та кохання нашої співвітчизниці. Як завжди, я не ганяюся за відомими іменами, мені цікаво відкривати людей із народу. Українська народна партія в особі Костенка профінансувала зйомки документального кіно. І, якщо Бог дасть, то після пологів, приблизно в жовтні, планую зробити чорновий монтаж фільму, потім віддам його на студію колег для чистового монтажу. Жевріє ще надія завершити фільм про трипільську культуру.