«Залізна сотня» — хіт сезону? - Культура - dt.ua

«Залізна сотня» — хіт сезону?

10 вересня, 2004, 00:00 Роздрукувати Випуск №36, 10 вересня-17 вересня

Серед традиційних розваг наших свят 24 серпня була одна доволі екзотична: прем’єра фільму «Залізна сотня» Олеся Янчука в кінотеатрі «Жовтень»...

Серед традиційних розваг наших свят 24 серпня була одна доволі екзотична: прем’єра фільму «Залізна сотня» Олеся Янчука в кінотеатрі «Жовтень». Усупереч міфу про комерційну неспроможність українського кіно, тут були черги за квитками, глядачі, що вистоювали весь фільм у проходах, юрми бажаючих, котрі не потрапили до зали.

Незалежне кіно

Кінотеатр «Жовтень» — унікальний серед столичних кінотеатрів не лише репертуарною політикою (саме тут сенсаційно успішно стартував альтернативний прокат «артгауз-трафік», який має на меті продемонструвати, що так звані мистецькі фільми можуть приносити гроші), а й тим, що він прагне вийти за межі вузькокомерційних цілей. Так, нещодавно тут реконструйовано малий зал, який призначатиметься, зокрема, для мистецького кіно, а у фойє другого поверху відкрито «Стіну любові», що складається з фотографій українських, радянських і зарубіжних акторів та діячів кіно. Цей найстарший із діючих київських кінотеатрів (побудований 1930 року) на чолі з директором Людмилою Горделадзе перетворюється на оплот сінефілії.

Отож цілком логічно, що саме «Жовтень» підтримав згаслу віру в бажання українського глядача дивитися українське кіно. Доречність фільму Олеся Янчука на День незалежності полягає не лише в тому, що він стосується тематики, яка легітимізувалась у 1991 році, а й, на більш радикальному рівні, у тому, що це — незалежний фільм, у нього немає фатального в своїй неминучості титру: «на замовлення Міністерства культури і мистецтв України». «Залізна сотня» — незалежна на рівні базису: вона не є державним замовленням, а Олесь Янчук, продюсерським здібностям якого слід віддати належне, — чи не єдиний з українських продюсерів, кому вдається знайти недержавні джерела фінансування.

Щоправда, повноцінним ринковим продуктом фільм «Залізна сотня» навряд чи можна вважати. Він, як і решта українських кінофільмів, вироблений у режимі меценатства, але, на відміну від них, тут меценатом є не держава, а приватна особа, австралійський мільйонер Юрій Борець, який, переглянувши попередній фільм Олеся Янчука — «Нескорений» про Романа Шухевича, — запропонував режисерові екранізувати власні мемуари про участь у боротьбі УПА, в так званій Залізній сотні, яку очолював сотник Громенко. Цей фільм робився як сторінка з підручника історії Другої світової війни, історії, переписаної по-новому, з погляду незалежної України. Хіба не таке кіно має замовляти держава? Тож парадокс полягає в тому, що державну ідеологію створює незалежне кіно, яке, взагалі-то, за своїм визначенням, має розвінчувати цю ідеологію.

Кінолубок

Ситуація у повоєнній Західній Україні, зокрема партизанська боротьба УПА, переселення українців із території Закерзоння, яке перейшло до Польщі, становить історичне тло картини. Саме тло, бо в центрі фільму — життя людей, вояків УПА. У фільмі Янчука їхні будні постають доволі грайливо. За винятком кількох театральних пантомім, які, очевидно, мали зображати батальні сцени, на полі бою панує ерос. Може, це концепція сценариста (Василь Портяк) або саме ці епізоди вкарбувалися у пам’ять австралійського мільйонера.

Ось вояки приходять до дівчини, яка вчить їх ліпити вареники, але тісто випадає з їхніх рук, бо очі прикуті до пишних грудей, що визирають з-під сорочки. Ось Міша, колишній боєць Радянської Армії, який перейшов до УПА, йде за 15 кілометрів на побачення до пишнотілої Катрусі, яка врятувала йому життя. Ось їхня перша шлюбна ніч з оголеними сосками молодої і квіточками, що тремтять від пристрасті молодого.

Звісно, є й темні моменти — все ж таки війна. Так, на початку фільму вояки УПА рятують дівчину, яку згвалтували радянські солдати. Дівчина залишається з вояками, але постійно перебуває в депресії. Переломний момент настає після розмови з лікарем, інтелігентське пенсне якого випромінює батьківську турботу. «Як мені жити, лікарю?» — запитує дівчина, на що лікар ділиться таємницями своєї професії («Як лікар скажу: чим глибша рана, тим довше вона гоїться») і дає оптимістичний прогноз («Ти ще молода, тебе ще хтось покохає, і ти когось покохаєш»). Як це часто трапляється, лікар мов у воду дивився: якось пізнім вечором сотник Громенко (Микола Боклан), підкладаючи до грубки дрова, раптом зупинив заворожений погляд на дівчині і прорік: «Я так довго тебе шукав».

Вояки УПА готові до всіляких несподіванок. Один із них (Олег Примогенов), ідучи лісом, заглядає під дерево, а там, як гриб, сидить хлопчик із соколом на руці. «Чому твій сокіл не літає?» — не розгубився вояк. «У нього поламані крила», відповідає хлопчик і мовчки йде за вояком. Хлопчик ще кілька разів безмовно з’являвся серед вояків із незмінним соколом на руці, проте це, здається, нікого не дивувало. Фільм добігає кінця зображенням засніженого лісу, яким бреде самотній хлопчик із соколом, і закінчується на великому плані його обличчя, саме коли сокіл розправив крила. Яка метафора!

«Залізна сотня» — наївне кіно, і, як усякий наїв, вона має свої чари. Фактично це кіно атракціонів, у якому наративна логіка майже повністю відсутня. А хто сказав, що фільм має бути логічним і послідовним? Адже й сама наша реальність навряд чи може цим похвалитися.

Чи стане «Залізна сотня» хітом? Після прем’єри зал аплодував стоячи. І лише поодинокі невдоволені обличчя псували цю ейфорію. Але то були інтелектуали, а інтелектуали, як відомо, завжди чимось незадоволені.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №6, 16 лютого-22 лютого Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво