Закрита книжка, або Змінене обличчя Хрещатика - Культура - dt.ua

Закрита книжка, або Змінене обличчя Хрещатика

26 лютого, 2010, 13:55 Роздрукувати Випуск №8, 26 лютого-5 березня

Хрещатик мого дитинства був досить популярним книжковим маршрутом. Особливо зручним для приїжджих, оскільки пройтися Хрещатиком так чи інакше треба було...

Хрещатик мого дитинства був досить популярним книжковим маршрутом. Особливо зручним для приїжджих, оскільки пройтися Хрещатиком так чи інакше треба було. Для киян, більшість яких мали «свої» затишні книжкові закутки, цей маршрут був теж дуже зручний, насамперед універсальністю. Оскільки вилазки, як правило, були сімейними, виявлялося, що жодної точки на цьому маршруті оминути не можна. Він починався в «Сяйві» і закінчувався в «Науковій думці». Чи навпаки — залежно від того, чим приїхали. Він був досить виснажливим, бо належало обійти безліч точок: «Дитяча книга» й «Академкнига» в Пасажі, «Дружба», «Знання», «Мистецтво», «Ноти»... Магазини «Сяйво» і «Наукова думка» містяться не на Хрещатику — територіально. Але з цього маршруту їх виключити не можна.

Кожен із магазинів був не просто типовою крамницею, як можна було очікувати від «підприємства соціалістичної торгівлі», — мав свій асортимент, свого читача-покупця, свій дух і своє обличчя. Був магазин «Ноти», чия назва говорить сама за себе. Але назва, звісно, не передає найголовнішого (для мене, звісно) в образі магазину: крім звичайних запахів паперу (зокрема старого, бо в магазині був букіністичний відділ із Найбільш Приголомшливими Нотними Виданнями), меблів (цей запах витав в усіх старих книгарнях), чітко звучала яскрава хвойна нота каніфолі. І не треба мені розповідати, що так пахла мастика, якою були просякнуті всі радянські присутствені місця — від середньої школи до Ради міністрів. Каніфоль я ні з чим не переплутаю. Тепер це приміщення не пахне нічим — як ледар за Джанні Родарі. Тепер там продають одяг.

Приміщенню, в якому розміщувався магазин «Мистецтво» (в тому самому будинку), пощастило більше. Місце альбомів, книжок, присвячених мистецтву, чудового букіністичного відділу, закутка з картинами та антикваріатом зайняла дорога парфумерія. Пахощі — це принаймні прекрасно. Товари й послуги, представлені в більшості колишніх книгарень, навряд чи примусять вас вимовити це слово — хоч вголос, хоч подумки.

Магазин «Сяйво» належав до «серйозних» закладів. Може, завдяки безлічі меморіальних дощок. Тут могла жити тільки «висока література». Вона там жила. У цьому магазині були книжки українською мовою — навіть у «найбільш совкові» часи.

Зовсім інша річ — магазин «Дружба» (потім «Планета»). Тут теж було повно ідеологічно «правильної» літератури. Але хто на це звертав увагу, крім студентів Інституту іноземних мов та міжнародників із університету? Тут продавалися дражливо прекрасні чеські книжки з ведення домашнього господарства. І дражливо недоступні угорські — з кулінарії. Але найцінніше складали в коробки. І воно мало пошарпаний вигляд. Польські детективи, наприклад. Точніше, «детективи польською». У ті часи я не змогла б написати «Чейз» кирилицею. Там можна було знайти абсолютно неймовірні для радянського магазину речі. Наприклад, одного разу я вивудила «Синьйора президента» Астуріаса. Виданого, ви сміятиметеся, у Гавані.

Про кожен із цих магазинів можна було б скласти принаймні по куплету. Але пісня буде сумною. Тому що багатьох уже немає.

Першими зникли «Ноти» — як найбільш «немасові», чи що. Одного разу, навідавшись туди і вдихаючи знайомі пахощі, виявила на стійці комірну книгу. В ній треба було поставити підпис на захист магазину, який хотіли закрити, тому що Мінагропром, у чиєму будинку розміщувався магазин, нот не потребував. Ніхто інший — як з’ясувалося, теж.

Потім така сама книга з’явилася в магазині «Мистецтво». Це були прекрасні й наївні часи, коли хтось ще міг подумати, що підписи стурбованої громадськості на щось можуть вплинути.

Магазину «Мистецтво» не стало. Як не стало книгарень у Пасажі. Власне, на Хрещатику залишилося тільки «Знання». На той момент, коли настала його черга, ніхто вже не морочився ні з підписами, ні з громадською думкою, ні з турботою про власний авторитет. Ще свіжі в пам’яті події 2007 року, коли магазин ледь не втратив приміщення. Мерія вимагала від магазину звільнити площу. Колектив, який створив ТОВ, намагався приватизувати приміщення, але Київрада відмовила, «побоюючись», що як тільки колектив отримає магазин у власність, його негайно перепрофілюють і там більше не продаватимуть книжок. Лицемірство очевидне, бо виселення книгарні з цього приміщення напевно означало, що книжок там більше не продаватимуть. Тоді права магазину відстояли, і він досі торгує книжками.

Скандал навколо «Знання» — на той час «збір підписів» і тихі чиновницькі методи змінилися гучними акціями — не був єдиним на книжковому Хрещатику. Немає більше магазину «Планета». Тепер це приміщення значиться у списку об’єктів, які КМДА планує виставити на продаж. А поки що в ньому облаштувалися безліч невиразних, нічим не примітних крамничок, які торгують мобільними телефонами, фототоварами тощо. Як на будь-якій станції метрополітену.

Приблизно півроку тому довелося похвилюватися за «Наукову думку» — стали поговорювати, що з вулиці Грушевського виселять академічні установи, а приміщення будуть використані для потреб Євро-2012. Тобто перейдуть у користування комерційних структур, які забезпечують організацію чемпіонату. Перспективи магазину намалювали якщо не райдужні, то цілком заспокійливі — під нього обіцяли побудувати нове приміщення в центрі столиці. Але про те, як організатори Євро виконують свої обіцянки, вже відомо (див. попереднє число «ДТ»). Утім, наразі розмови про переселення вщухли. Магазин спокійно працює, сподіваючись на те, що НАН України — вагома гарантія недоторканності.

Жодна з історій не зрівняється з драматичною напругою, в якій ось уже багато років тримає нас магазин «Сяйво». Про конфлікт, який виник між його співвласниками, «ДТ» вже писало. Пристрасті не вщухли, як засвідчили останні події із захопленням приміщення, пошкодженням товарів та інвентарю, насильницькими діями стосовно персоналу. Не повторюватиму суті конфлікту. Нагадаю тільки, що директор і один із власників магазину не бажають поступатися «Сяйвом» іншому — колишньому? — співвласнику, за яким стоїть «молода команда» мера Черновецького. За період протистояння колишній директор померла. Приміщення продане фірмі, утвореній лише за кілька місяців до аукціону і, вочевидь, тільки заради виграшу на ньому. Керівництво магазину намагається оскаржити дії київської влади в суді, але поки що нічого не виходить, — суд уже третій місяць не може розпочати слухання.

Тим часом секретар Київради О.Довгий (як він самий нагадує — «внук відомого поета») обіцяє «не дати скривдити «Сяйво». Від цієї обіцянки смокче під ложечкою. Адже саме він — тоді ще тільки «внук поета», а не секретар Київради і не член «молодої команди» мера, — у 2003-му був, за свідченням працівників «Сяйва», першою ластівкою прикрощів. Відтоді «ластівок» було багато. Згодом вони змінили розмах крил — їхні імена можна було бачити у виборчому списку Блоку Черновецького. Впертість, із якою вони домагаються «Сяйва», може бути винагороджена. І тоді ще одна книгарня зникне зі старого маршруту. Оскільки «альтернативний» директор магазину не впевнений, що вдасться уникнути перепрофілювання: «Ви ж розумієте — магазин повинен приносити прибуток!»

Розуміємо. Чого ж тут не розуміти?

Мене недавно запитали, чи не вважаю, що тепер, коли до Києва приїдуть «донецькі», ситуація в місті стане ще більш жлобською? Я ледь не кивнула — автоматично. Але в останній момент утрималася. Бо навіть якщо стане, я цього вже не відчую. За роки незалежності жлобство в моєму рідному місті переступило межу чутливості. «Донецькі» навряд чи щось додадуть до «досягнень» дніпропетровських, хоружівських або власне київських — «товаришів», «любих друзів», «молодої команди» тощо. Не для того прагнуть у столицю — всі, від політиків верхнього ешелону до укладальників плитки, які тільки-но вчора навчилися тримати в руках шпатель, — щоб насолоджуватися її культурою, атмосферою чи здійснювати паломництво святими місцями. Тут реалізовують великі амбіції і заробляють гроші. Відтоді, як Київ набув повноцінного столичного статусу, він перестав бути містом традицій і корінних жителів. Отож можна припинити ностальгійні зітхання (характерні для мене, зокрема) «корінних киян», яких охоплює відчай від вигляду того, що коїться вдома.

Напевно, це природний етап зростання — з губернського центру, купецького міста з його провінційною привабливістю та особливою атмосферою — до столиці держави з «універсальним» (тобто ніяким) обличчям. У столиці немає затишку — крім того, який культивують як товар для туристів. І сентиментам тут немає місця. Москва сльозам не вірить. Київ міг собі це дозволити, доки не став «москвою» для своєї країни. Але чому не «парижем», не «римом», — заламуючи руки, зітхне корінний житель. Причину нехай кожен шукає сам. Бажано — у собі. Факт залишається фактом: люди, які прийшли в нашу столицю будувати країну і власне життя, не принесли із собою ні культурних досягнень, ні навіть культурного запиту, який могло б задовольнити столичне життя. Навіть ті з них, хто приходить із переконанням, що «треба будувати культуру». Навіть ті з них, хто розмахує кулаками під «останньою книгарнею».

Насправді це не означає, що все пропало — зокрема з книгарнями. Хоч би як нас намагалися в цьому переконати учасники «акцій» — по обидва боки припаркованих перед вітринами КрАЗів. Те, що відбувається там, — ознака жлобства, з усіма властивими йому методами та особливостями.

Можливо, це прозвучить дисонансом до загального хору «захисників культури», «старого доброго Києва» тощо. Але я однак скажу: те, що відбувається з «книжковим Хрещатиком», має відбутися. Безумовно, ці книжкові крамниці — прекрасні сторінки нашого минулого. На кшталт морозива в Пасажі (до речі, воно там ще є?). Але їхній час минув, як і наше власне дитинство. На зміну «соціалістичній торгівлі» прийшли інші форми — напевно, по-своєму більш агресивні, але й більш ефективні. В які більшість «старих» книгарень просто не вписалися. На тому ж таки Хрещатику (точніше — під ним) є книжкові крамнички в ТЦ «Глобус» і ТЦ «Метроград». Магазини, які нікому й на думку не спадає звідкись викинути-виселити. Бо це звичайні комерційні точки, що торгують ходовим товаром і оплачують орендовані площі на загальних підставах.

Мені заперечать, що ці «точки» надто малою мірою представляють саме нашу, українську книжку. Але проблема власне української книжки — це навіть не валіза з подвійним дном. Вона виходить в інші виміри і в цьому плані, швидше, має порівнюватися з маленькою дамською сумочкою. Є власні «хвороби росту» в українського книжкового ринку, які повною мірою відбиваються у вітринах магазину «Сяйво». Навіть заварених.

Більшість магазинів не дуже ефективно продають... І нарікають на видавців, які дають у магазин товар, що не користується попитом. Чому він ним не користується? Тому, наприклад, що ніхто не завдає собі клопоту з просуванням таких товарів на ринку і взагалі дослідженням ринку як такого. У результаті українська книжка виявляється ніби й не товаром. І книжковий ринок, відповідно, ніби не ринок. І грошей у ньому в кількості, достатній для того, аби ефективно захищати свої ділові інтереси, просто немає. Натомість виробництво і продаж української книжки перетворюються на культуртрегерство. Ви чули, що казали учасники акції із захисту «Сяйва»? Що магазин треба зберегти, бо це — «культурний центр». За цією підміною понять — нездатність створювати нормальний товар, торгувати й конкурувати на власному ринку. За майже двадцять років незалежності український ринок так і не породив українську «споживчу» книжку, не навчився її робити і продавати.

Зазвичай відповідають так: річ у тому, що росіяни змогли «освоїти» не тільки власний, а й наш ринок. І вдома в них, у Росії, з книгарням все гаразд. Може, вони культурніші за нас? Сумніваюся. Всі ми з однієї радянської пісочниці. Просто вони в деяких сферах швидше зорієнтувалися і краще працюють. А ще фора в них із самого початку була, — нагадають мені. Як фінансова, так і мовна. Так, із першим нічого не вдієш. Але з другим нікого звинувачувати — за майже двадцять років мовний відрив на книжковому ринку можна було покрити. Принаймні на половині території країни. Проте постійно щось заважало — то закони не такі, то держзамовлення (теж не такі), то держзакупівлі (вічно не ті й не в тих), то руки, то ноги. Слухаючи ці видавничі плачі, можна подумати, що чиновницьке свавілля в Росії з самого початку було менше, ніж у нас. Ось тільки чого б це.

Підміна понять, яка перетворює магазин на «культурний центр», завдає удару не тільки по комерції. Вона завдає удару, власне, по «культурних центрах», які потребують захисту «культурно стурбованих» представників «творчої інтелігенції» та депутатів. Культурним центром є не крамниця (якщо вона прогорить — отже, погано працювала), а бібліотека. Чому депутати — умільці попіаритися на «бійці за культуру» біля центрового магазину, не з’явилися в тихому ведмежому закутку нашої з вами столиці (не треба їхати далеко в провінцію), коли припиняла своє існування районна бібліотека для дітей? Та що там районна — ось у список «об’єктів для продажу» КМДА виставила дитячу бібліотеку ім.Шевченка (та, яка поруч із «Воєнторгом», — утім, теж уже колишнім). І нічого, з’їли. І культову «бібліотеку мистецтв» на Великій Житомирській, 4, до речі, в тому самому списку згадали, — й жодної реакції.

Про те, що закриття, або, м’яко кажучи, — «перепрофілювання» книгарень на кшталт «Сяйва» стане «ударом по українській книжці», заведено говорити з жахом у голосі. Але, може, в деяких випадках без шокової терапії просто не обійтися?

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №34, 14 вересня-20 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво