Закрита книга. Психолог Наталя Чепелєва: «Навіть студенти університету не вміють читати» - Культура - dt.ua

Закрита книга. Психолог Наталя Чепелєва: «Навіть студенти університету не вміють читати»

26 травня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №20, 26 травня-2 червня

Із 31 травня по 3 червня в Києві в Українському домі вперше пройдуть Дитячі книжкові ярмарки. На кни...

Із 31 травня по 3 червня в Києві в Українському домі вперше пройдуть Дитячі книжкові ярмарки. На книжковому святі серед ігор, розваг, автографів-сесій відомих дитячих письменників і зірок (читання вирішили підтримати такі популярні серед молоді особи, як Святослав Вакарчук, Ані Лорак, Лілія Подкопаєва), презентацій нових творів буде дано старт «Книгоманії» — проекту настільки ж веселому за виконанням, наскільки й серйозному за змістом. Адже «Книгоманію» — масштабну кампанію популяризації читання й пропаганди книжки в Україні — придумала й розробила Олександра Коваль, президент Форуму видавців.

Психолог Наталя Чепелєва, член-кореспондент Академії педагогічних наук, доктор психології, професор, заступник директора Інституту психології ім. Г.Костюка, із тих учених, які вивчають вплив читання на розвиток інтелектуальних здібностей людини й її психіки. Вона впевнена, що книжки — найкращі підручники з психології. «Марсель Пруст своїм відчутним розумінням дав мені у фаховому плані більше, ніж усі підручники з психології разом узяті», — говорить Наталя Василівна й зізнається, що все її життя проходить серед книжок.

— Наталю Василівно, якщо говорити про користь читання, то в чому його суть?

— Треба пам’ятати, що читання — це інтелектуальна діяльність, причому діяльність досить складна. Недарма одна зі статей відомого філософа Асмуса називалася «Читання як праця і як творчість». Читання складне хоча б тому, що потребує уваги й зосередженості, але найголовніше — читання розвиває уяву. Коли ми читаємо художню літературу, то паралельно працює те, що психологи називають «уявою, що відтворює»». Зауважте: при перегляді телепрограм уява «відпочиває» — телевізуальний ряд нашій свідомості відразу підсуває готові образи... Телебачення — це вже пережована їжа, інтелектуальна жуйка... Крім того, читання розвиває словниковий запас і, нарешті, грамотність. Народне спостереження «хто багато читає — той грамотно пише і грамотно викладає свої думки» сучасна психологія підтверджує цілком і повністю. До того ж книжка хороша тим, що вона може організувати дозвілля: канапа з книжкою — це доступний усім чудовий засіб релаксації. Є навіть такий сучасний напрям — бібліотерапія, коли при деяких органічних захворюваннях рекомендують читати. Безумовно, книжки не заміняють ліків, але дозволяють підтримувати емоційний фон хворого і сприяють лікуванню.

— От ви говорите про простоту телевізійних образів і складність процесу читання... Може, у цьому й є корінь проблеми?

— Безсумнівно. Адже ми живемо в епоху споживання, і кожна людина оцінює засоби подачі інформації як споживач, тобто з погляду споживчих стандартів — «простота», «демократичність» набагато привабливіші, ніж інтелектуальна складність. Для мене основне зло телебачення — саме у спрощенні, часом надмірному. Водночас підкреслю, це не риса телебачення як такого, а риса культури, в якій ми живемо. Усе якнайпростіше, усе якнайлегше... Зверніть увагу: навіть у вдалих екранізаціях класичних художніх творів — візьмімо усім відомі останні серіальні версії «Ідіота» Достоєвського, «Майстра і Маргарити» Булгакова — надто мало нюансів. З культури іде підтекст. Пригадуєте, в «Ідіоті» під час першої ж зустрічі князя Мишкіна й Рогожина камера фіксується на ножі — тобто загадку, яку читач відчуває протягом усього роману, глядачеві серіалу розжовано мало не з перших кадрів. Є такий погляд, що спрощення-сплощення сучасної культури пов’язане з тим, що культура стала масовою. Поки культура була елітарною, то це були й чудові школи, і сильні вузи, й аристократичне читання...

— Уточніть, ви противник екранізації як такої?

— Я б так не сказала. По-перше, екранізація — це спроба інтерпретації тексту. Чим більше інтерпретацій — тим краще. Знову ж, чим багатший твір, тим більше простору для інтерпретації він залишає — Шекспіра донині інтерпретують... Якщо режисер талановитий, то екранізація навіть цікава, як ще одне бачення, ще одна можливість прочитання. Але біда ж у тому, що для багатьох телеглядачів серіал — це перша і часто остання зустріч із текстом. Отже, телеглядач уже зустрічається не з самим текстом, а з його екранним переказом, навіть не розуміючи часом, що це так само, як замість походу в оперу послухати арію у виконанні Петровича (як в анекдоті: «Ви ходили на «Онєгіна»? — «Навіщо? Мені Петрович наспівав...»). Але в екранізаціях є ще й суттєвий промоефект: я знаю багатьох молодих людей, що прочитали й «Ідіота», і «Майстра...» після перегляду серіалу — доти їм і на думку не спадало, що в класиці може бути щось захопливе.

— А ваші студенти читають?

— Чесно? Ні. І це дивовижно. А якщо читають, то покет-буки з любовними романами. Якось, помітивши такі книжки в однієї зі студенток, я запропонувала їй прочитати Фіцджеральда «Ніч лагідна» і принесла їй книжку з власної бібліотеки. Я навіть розмріялася тоді, що буду опікати дівчину, дбаючи про її коло читання: мовляв, далі я принесу їй «Великого Гетсбі», а потім і ще щось хороше, але нескладне... Панянка читала Фіцджеральда дуже довго, а коли повернула, то чемно відмовилася від моєї опіки... Я це до того, що давайте не будемо забувати — важливе не просто читання, але й яке саме. Хоча мене вразило те, що сучасній молодій людині вже й Фіцджеральд здається складним. Нещодавно серед своїх молодих співробітників я згадала, що дивилася по ТБ «Сагу про Форсайтів» — і мій молодий колега, кандидат наук, між іншим, так наївно-наївно запитує: «А що це?» Уявити людину мого покоління, яка хай навіть і не читала роман Голсуорсі, та не знала хоча б такої назви — важко... Знаєте, ще років десять тому студенти часто просили мене скласти їм список читання — якийсь «джентльменський список» інтелігентної людини з університетською освітою. Тепер навіть питання про читання не порушується. Літературні коди зникли з ужитку. Під час лекції наводити літературні приклади безглуздо. Треба наводити приклади з життя і телесеріалів.

— А коли це сталося, за вашими спостереженнями?

— В останні 10 — 15 років. Пригадайте кінець 1980-х, сплеск журнальної літератури — тоді за ніч читали «Дітей Арбату», «Зубра», «Плаху», «Білі шати», «Котлован», твори Солженіцина — а це ж тексти досить складні... Але читати було модно — прочитане обговорювали в курилках і компаніях, не читати було соромно. Тепер же начитаність не є взагалі позитивною характеристикою людини. Хоча, зважаючи на Петрівку, народ усе-таки читає, інше питання — що?

— А коли людина читає тільки попсу — це добре (взагалі хоч щось читає) чи все-таки погано?

— Я вважаю, погано. Пам’ятаєте, колись Толстой писав про шкоду читання? Адже читання буває різним. Безумовно, літературна попса краще, ніж горілка і наркотики, але це вже зовсім дикі альтернативи... Отут важливо пам’ятати, що магія літератури полягає в тому, що прочитане часто співвідносять із собою, воно сприймається читачем як керівництво до дії. У літературі людина знаходить засоби організації свого досвіду і посібник з формування моделі поведінки. Отже, начитавшись любовних романів, дівчина чекає приблизно такого ж сюжету й від свого життя, а це часто обертається психологічними травмами. Наративна психологія — є такий напрям у сучасній психологічній науці — говорить про те, що ми, проживаючи своє життя, створюємо його історію. І це справді так. Людина до певної міри є твором, створеним нею самою. Тобто ми самі ж вибудовуємо своє життя за законами оповідального тексту. Недарма відомий психолог Рубінштейн писав: «Бути особистістю — значить мати свою історію». Крім того, ми створюємо проекти свого життя, що також вибудовуються за законами сюжетів. Типові сюжети нам багато в чому задає культура і література. У цьому плані радянська влада була дуже розумною, оскільки література пропонувала досить сильні сюжети — ті ж «Молода гвардія», «Як гартувалася сталь», «Тимур та його команда»... І ці типові сюжети і типові зразки поведінки героїв приймалися суспільством як ідеали. А подивімося, що відбувається нині. Наприклад, на минулому Форумі видавців у Львові провели анкетування дітей. Юних читачів просили назвати улюблені книжки. За цими анкетами було сформовано рейтинг: на першому місці — Гаррі Поттер, на 15-му — «Кобзар» Шевченка, ще на якомусь — програмний Франко, книжок сучасних українських авторів — катастрофічно мало. Зрозумійте, я не проти Гаррі Поттера, але кожна культура дає свої сюжети. А за таких читацьких переваг, звідки, я вас запитую, виникне «національна ментальність»? Через цю призму можна зрозуміти і трагедію старшого покоління, що співвідносило своє життя з радянськими літературними міфами. А нині старі коди пішли, а нових час не запропонував... Ну, що в нас новий сюжет? «Нянька прекрасна...», чи що? Про яку національну ідею можна говорити, поки немає базових сюжетів і базових літературних героїв? Тобто поки в нас не буде своїх Онєгіна, Печоріна, Мишкіна, Безухова, Болконського, говорити про якесь серйозне ставлення до національної ідеї, вважаю, зарано.

— А чи правильно в нас навчають дітей читання, літератури?

— Як свідчить мій досвід, навіть студенти університету не вміють читати. Я не маю на увазі навичку складати з букв склади, а говорю про читання як про складну діяльність. Тобто читання як діяльність пізнавальну і комунікативну — уміння вести діалог з автором за допомогою тексту. Важливо пам’ятати, що читання — це не тільки добування інформації, але і спілкування з найкращими людьми минулих епох. Діалог передбачає спілкування, інтерпретацію... А самого слова «інтерпретація» у школі не існує! Від учня вимагають повторити те, що написано в підручнику або сказано викладачем на уроці. Література в школі перетворюється на переказ, а не на міркування.

— Наталю Василівно, як ви гадаєте, чому наші чиновники не готові подивитися правді у вічі й сказати, що проблема з читанням у країні є?

— Усе просто: ці люди самі не читають. Для них книжка не є знаковим культурним об’єктом. Адже для політиків книжка не цікава — для них цікавий телевізор. А книжка для піару — це занадто складно... Ну, і оскільки для них самих книжка така незначима, така нецікава, вони і не можуть зрозуміти всієї складності культурної проблеми, що назріла.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №6, 16 лютого-22 лютого Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво