ЗАГАДКИ РЕПЕРТУАРНОЇ ПОЛІТИКИ - Культура - dt.ua

ЗАГАДКИ РЕПЕРТУАРНОЇ ПОЛІТИКИ

24 січня, 2003, 00:00 Роздрукувати Випуск №3, 24 січня-31 січня

Невдовзі на сцені Національної опери України має з’явитися вистава «Війна і мир» С.Прокоф’єва. Ця назва вже побувала на київській афіші у середині 50-х років...

Невдовзі на сцені Національної опери України має з’явитися вистава «Війна і мир» С.Прокоф’єва. Ця назва вже побувала на київській афіші у середині 50-х років. Водночас після «Любові до трьох апельсинів» зазначена робота стане ще одним зверненням театру до прокоф’євської оперної творчості. Запропонована нині версія «Війни і миру» буде вкрай урізаною і, як неважко передбачити, переживе лише кілька показів у Києві і два-три покази за кордоном, для яких, власне, твір і з’явиться в репертуарі театру.

Наступною прем’єрою стане «Принцеса Турандот» Дж.Пуччіні. У зв’язку з цим не можна не висловити деяких спостережень. Ім’я Пуччіні і так досить представлене на столичній сцені: вистави «Богема», «Мадам Баттерфляй», «Тоска» дотепер не сходять з афіші театру. Більше того, кожна з них була свого часу спеціально відновлена, і їх поновлення пройшли як прем’єри. «Веристську лінію» у репертуарі продовжують також «Паяци» та «Сільська честь». Не маючи нічого проти Пуччіні, опери якого повинні бути в репертуарі кожного пристойного театру, все ж хотілося б чути й інших авторів. Тим часом твори французьких композиторів майже зовсім зникли з нашої сцени. «Гугеноти», «Шукачі перлин», «Лакме», «Фауст», «Фра-Дьяволо» давно зняті з репертуару. Ще гірша доля спіткала неймовірно трудомістку і по-своєму унікальну постановку «Ромео і Джульєтти» Гуно. Адже ця величезна опера була поставлена мовою оригіналу, майже без купюр (випадок нечастий у світовій практиці) і досить талановито прочитана режисером Міхаелем Гензелем. Було витрачено стільки праці, а вистава пройшла лічену кількість разів, у тому числі — на гастролях. Зараз із французького репертуару залишається, мабуть, лише нова версія «Кармен», хоча цей твір і раніше не сходив із київської сцени.

Бентежить стійка антипатія до Вагнера. Намагаючись відчути її причини, губишся в здогадах. Невже над нами тяжіють колишні забобони? Так, Гітлер любив Вагнера, але забороняв виконувати музику багатьох інших композиторів. Тепер виходить, що ми мимоволі діємо його ж методами. Й ім’я великого письменника, мислителя та композитора у нас залишається в тіні. Невже хтось від цього виграє? «Лоенгрін» (теж відомий киянам за більш ранніми постановками), пролетівши кометою, зник, так і не втамувавши слухацьку спрагу. На щастя, він знадобився для якогось із закордонних оперних фестивалів і тому великодушно був допущений у київську афішу. Тепер солісти й хор забули свої партії, але нічого, окрім закостенілості, не перешкоджає поверненню цього спектаклю на сцену. Вагнерівську лакуну в нашому репертуарі не здатні заповнити навіть рідкісні заїжджі гастролери. Затяті театрали ще пам’ятають загребську «Валькірію», львівський «Тангейзер», а зовсім уже скрупульозні меломани старшого покоління — ще й дрезденські «Мейстерзінгери». Ось і все. Кажуть, що років через три Маріїнський театр привезе до нас усю тетралогію «Кільце нібелунгів». Але до цього, так би мовити, треба ще дожити. У кожному разі, це задоволення буде разовим і малодоступним. У Києві існує Вагнерівське товариство, що, безумовно, робить честь нашому місту. Але, на жаль, у цілому творчість геніального німця мало відома навіть у колах обізнаних професіоналів. Цілі покоління випускників консерваторій змушені знайомитися з Вагнером лише з платівок та клавірів. Якось автор цих рядків дозволив собі жорстокий, але показовий експеримент. Одному з солістів периферійного оперного театру було поставлено запитання: «Чи не випадало вам співати арію Гране?». У відповідь прозвучало: «Поки що ні, але я можу вивчити!». Для довідки нагадаю, що Гране — це ім’я коня Зігфріда...

Нарікання на відсутність вагнерівського репертуару не випадкові. Адже йдеться не про опір новизні, а про втрату того, що ми вже мали. Згадаймо: в репертуарі Марії Іванівни Литвиненко-Вольгемут, яку всі звикли вважати виключно Одаркою із «Запорожця», було аж чотири вагнерівські опери! А якщо згадати харківські та київські сезони 20-х років минулого століття? Одне слово, ми вже втратили якусь традицію. Не треба здійснювати революцій у смаках та у вокальній майстерності. Були ж часи, коли в Україні цілком вистачало вокальних ресурсів для постановок опер Вагнера. Тим більше вистачить їх і тепер. Було б бажання, був би об’єктивний, але не байдужий погляд, який помітив би убогість столичної оперної афіші і вказав на прорахунки в репертуарній політиці. Але Міністерству культури та мистецтв, напевно, не до цього. Там зайняті пропагандою «співаючих ректорів». Здається, що статус національного, окрім іншого, зобов’язує наш оперний театр планомірно знайомити вітчизняних слухачів із різноманітними зразками світової оперної класики, а не зациклюватися на двох десятках «заїжджених» назв.

Аналізуючи репертуар Національної опери, мимоволі дійдеш висновку, що у нас втрат більше, ніж здобутків. З російської класики зникли, наприклад, «Хованщина», «Мазепа», а раніше — обидві опери Глінки. Але чи було щось запропоновано натомість? Зрозуміло, ні. А російський репертуар ми співати вміємо і можемо гідно показувати його на будь-яких європейських підмостках, якщо вже так слід рахуватися з кон’юнктурою закордонних оперних фестивалів. Із сучасною закордонною оперою (якщо такою не вважати твори Пуччіні і Прокоф’єва) складностей ще більше. Відновлена нещодавно перша редакція «Катерини Ізмайлової» («Леді Макбет Мценського повіту») Д.Шостаковича була показана лише на зарубіжних гастролях з особливих міркувань, які стосуються дотримання авторських прав. Справді, театр мав договір з автором лише на постановку другої редакції цього твору. Самостійно платити за право показу першої редакції ми не маємо можливості. Однак і друга редакція тривалий час була окрасою нашого репертуару, її «на ура» приймали у всій Європі. Тепер театр, схоже, назавжди розпрощався з ідеєю показувати «Катерину» хоч у якійсь із редакцій. Чутки про плани з приводу постановки опери Шостаковича «Ніс», які хвилювали деяких солістів, виявилися передчасними. Так театр відійшов ще від одного з найбільших композиторських імен ХХ століття... А бували ж часи, коли в Києві йшла опера Ернста Кршенека «Джонні награє». На тоді (20-ті роки ХХ століття) це був останній «писк» австрійської та європейської оперної моди, а її авторові було всього лише двадцять із гаком років! Спромоглися ж ми тоді зробити крок у ногу з часом! Тепер про таку «оперативність» годі й мріяти.

Наступне — це проблема суто національного оперного репертуару. Про неї доводиться говорити з особливим жалем. Навряд чи ми доживемо до того дня, коли на сцені йтиме талановито поставлена опера українського композитора-сучасника. Таке відчуття, що статус національної наша опера носить лише для більшої ваги, нітрохи не вдумуючись у смисл цього титулу. За моєї пам’яті, мабуть, лише один раз автор сидів у залі театру на прем’єрі свого оперного твору. Це було досить давно, на відновленні «Мілани» Георгія Майбороди. Подальше затяте ігнорування Національною оперою нині живих українських композиторів просто дивує. Про яке котування вітчизняної культури в європейському контексті ми можемо говорити, якщо самі так нехтуємо нею?! Адже сучасна українська опера є! Якщо в Національній опері про неї не знають — нехай пошукають і знайдуть! Якщо ця музика не видана, нехай її видають (що, втім, зовсім не обов’язково для постановки на сцені)! Якщо її немає сьогодні, нехай воскресять найкращі зразки української опери минулого століття (чого вартий лише «Ярослав Мудрий»!). Якщо, нарешті, у стінах Національної опери є щирий інтерес до національного репертуару, нехай твір нової опери буде замовлено комусь з українських композиторів! Але чому ж немає анічогісінько з усього цього? Що ж це за установа загадкова, де під вивіскою Національної опери відбуваються регулярні підношення закордонним імпресаріо і рідкісні поновлення естетично застарілих вистав?

Таким чином, коло порушених проблем зводиться ось до чого: украй потрібен сучасний національний оперний репертуар, рівномірно й різноманітно представлені закордонні опери, запобігання нескінченним повторам та поновленням, включення в репертуар хоча б одного сучасного закордонного твору. Якби при формуванні репертуарної політики враховувалися вищенаведені міркування, афіша нашої Національної опери отримала б «європейське обличчя», а слухач був би тільки у виграші.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №6, 16 лютого-22 лютого Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво