ЗАДНІПРОВСЬКІ ПРОДОВЖУЮТЬСЯ... - Культура - dt.ua

ЗАДНІПРОВСЬКІ ПРОДОВЖУЮТЬСЯ...

28 грудня, 2001, 00:00 Роздрукувати Випуск №51, 28 грудня-11 січня

Сьогодні у Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка грають представник...

<
Зліва направо — Назар Задніпровський, Юлія Ткаченко та Олександр Задніпровський
Батько і син
Вони дуже любили одне одного
Зліва направо — Назар Задніпровський, Юлія Ткаченко та Олександр Задніпровський
P>Сьогодні у Національному академічному драматичному театрі імені Івана Франка
грають представники трьох поколінь відомої акторської родини

Дмитро КИЯНСЬКИЙ

Кілька місяців тому я писав про чудового комедійного артиста — «українського Чарлі Чапліна» Миколу Яковченка. Збираючи матеріал, зустрічався зі старими франківцями, котрі добре знали талановитого коміка. Багато цікавого повідала про нього народна артистка України Юлія Ткаченко. «Ми з чоловіком, як і багато інших акторів, любили Миколу Федоровича за його скромність, доброзичливість і глибоку порядність», — сказала вона на завершення нашої розмови. «А хіба ваш чоловік теж працював у театрі?» — здивувався я. «Авжеж, — сумно всміхнулася Юлія Семенівна. — І ось він, за вашою спиною (ми розмовляли у фойє, де висять портрети франківських корифеїв)». Я не зразу збагнув зміст її слів. «Але ж це, — кажу, — Михайло Задніпровський». «Михайло Олександрович і був моїм чоловіком, — співрозмовниця вдала, що не помітила мого збентеження. — А зараз у театрі грають син Олександр і онук Назар...»

Лицар у гімнастерці

Чудова акторська династія почалася з батька Юлії Семенівни — Семена Ткаченка та її матері — акторки Катерини Рой. Семен Михайлович поставив в Українській драмі кілька спектаклів, певний час був її директором, а потім працював заступником голови Комітету у справах мистецтв і ректором Київського театрального інституту. Друге покоління — Юлія Ткаченко та її чоловік. Михайла Задніпровського — дивовижно хорошу людину й чудового актора, який так рано пішов із життя, ще пам’ятають тисячі шанувальників театру імені Івана Франка.

Родом Михайло Олександрович був із Кам’янки, що в Черкаській області. Колись тут гостював Пушкін, збиралися декабристи. Тут був маєток сестри композитора Чайковського, де свого часу побувало багато відомих людей. Батьки артиста — представники сільської інтелігенції. Його батько — фахівець із вищою освітою — служив головним бухгалтером на косарських спиртових заводах. З Кам’янки сімнадцятирічний Мишко Задніпровський 1941 року пішов добровольцем на фронт. Воював до 45-го, брав участь у боях за Будапешт і Бухарест. Війну закінчив у Празі. А потім ще рік «дослужував», працюючи в ансамблі пісні і танцю Кавказького військового округу. У хлопця був фантастично гарний голос. Через багато літ, коли він уже став одним із визнаних майстрів сцени, після чергових гастролей франківців у Москві відбувалось обговорення спектаклів, привезених киянами в столицю. «Це не голос, а орган!» — сказав, маючи на увазі Задніпровського, знаменитий співак Іван Козловський.

Відразу по демобілізації Михайло приїхав у Київ — вступати в театральний інститут. Тут на вступних іспитах його вперше побачила майбутня дружина. Хлопці, котрі прийшли після армії, всі чотири роки демонстративно ходили в чоботях, шинелях і гімнастерках із нашивками за поранення. Одяг ніби підкреслював їхню стриману, сувору манеру. Таким був їхній стиль. «Наша перша розмова не обіцяла особливої теплоти у стосунках, — згадує Юлія Семенівна. — Мишко сидів у кріслі з книжкою. Я підійшла, прилаштувалася на підлокітнику й кокетливо запитала: «Що ви читаєте?» Він повільно відвів очі від сторінки і зміряв мене суворим поглядом: «Щось та читаю...»

У ті роки, як і тепер, охочі вступити в театральний мали пройти своєрідний тест на пропорційність статури. Дівчата мали постати перед суворою комісією в купальниках, а юнаки — у спортивних трусиках. «Нам, дівчатам, страшенно кортіло побачити, які на вигляд майбутні однокурсники, — розповідає акторка. — І ми по черзі зазирали в замкову шпарину. Серед хлопців був Задніпровський — високий, широкоплечий. Та коли я побачила його ноги, не повірила власним очам. Вени скидалися на виноградні грона. Це мене вразило: молода людина — і раптом така напасть. Про причину дізналася, коли почали з ним зустрічатися. На фронті Михайла було тричі поранено».

В інституті Михайло Задніпровський був лідером. Не загубився він і в головному драматичному театрі республіки, серед таких блискучих майстрів, як Бучма, Ужвій, Шумський, Яковченко та інші, його зірка не потьмяніла. У Задніпровського-старшого не було якогось певного, вузького амплуа. Актор з успіхом грав і героїв-коханців, і характерні ролі, і людей із народу. Він залишався однаково цікавим і у фраку, і у тілогрійці. У ті роки в репертуарі було чимало сірих, кон’юнктурних, прохідних одноденок. Але керівництво театру добре знало, що талант і чарівність Задніпровського можуть «витягнути», врятувати ці, даруйте на слові, твори драматургії, привабити на спектаклі глядачів.

У п’єсі Івана Рачади «Коли мертві оживають» він грав маршала Тухачевського. І створив дивовижно цікавий, цілісний і переконливий образ прославленого воєначальника. Одного разу Задніпровський отримав запрошення на Хрещатик — на парад з нагоди чергової жовтневої річниці. Аби потрапити до свого сектора, він мав пройти повз трибуну військового керівництва. І тут сталося неймовірне. Побачивши артиста, кілька генералів, які розмовляли на тротуарі, дружно взяли під козирок. «Здравія бажаємо, товаришу маршал!» — цілком спонтанно, не змовляючись, відкарбували вони голосами, звичними віддавати накази...

Про величезну популярність цього чудового майстра свідчить такий епізод. У столицю України приїхали кілька угорців. Вони розшукували киянина, що визволяв від фашистів їхнє місто Мако. Гості з Угорщини знали тільки, що його прізвище Задніпровський. І ще в них була вицвіла фронтова фотографія із солдатської книжки. З такими скромними реквізитами вони й звернулися в один із кіосків «Держдовідки». «На якій вулиці живе цей чоловік?» — угорці показали дівчині, котра там сиділа, старий знімок. «Та це ж наш знаменитий артист Михайло Задніпровський!» — вигукнула вона. За кілька хвилин угорці тримали в руках його адресу...

Крім яскравого акторського таланту, Михайло Олександрович мав унікальну здатність приваблювати до себе дуже несхожих людей. Кілька років він очолював в українській драмі місцевком. І працівники театру йшли до нього з найпотаємнішим. По-перше, він умів зберігати чужі таємниці. По-друге, не лише слухав і співчував, а й намагався допомогти. В оселі Задніпровського і Ткаченко бували відомі режисери, письменники, художники, музиканти. Їхній син Олександр (або, як його називають, Лесь) згадує: Корнійчук, Зарудний, Скляренко, Ужвій... За словами Задніпровського-молодшого (втім, точніше називати його «середнім» — молодшим тепер став юний артист театру імені Івана Франка, онук Михайла Олександровича і син Леся Задніпровського Назар), батько дуже любив їздити на батьківщину — у Кам’янку. Спілкування з земляками давало багату поживу для уяви й розуму. «Синку, — говорив він Лесеві, — на асфальті нічого не виросте».

За інтонацію навіть тоді не садили...

Знаменитий актор не був для земляків чужаком, черговим візитером, що промайнув — і шукай вітру в полі. Вони вважали його своїм, зрозумілим, а головне — що він заслуговує на цілковиту довіру. Михайло Задніпровський неперевершено розповідав українські анекдоти. Прочитаєш такий текст і думаєш: ну що тут смішного? Чи можливо взагалі, щоб після такої байки (без непристойностей і матюків) слухачі заходилися від реготу? Він цього домагався. Йому достатньо було ледь змінити тон, трішки підняти брову — і землякам усе ставало ясно. Як говорили в ті суворі часи, за інтонацію не садять...

Вони дуже любили одне одного

А взагалі, гумор у Задніпровських — воістину спосіб існування. Для них це не пікантна приправа до страв. Жарт, розіграш, каламбур необхідні в цій родині, як сама їжа. Ось сценка, яку на все життя запам’ятав маленький Лесь. Вони з батьком ідуть сквериком неподалік театру. Назустріч понуро чалапає (інакше не скажеш) народний артист Михайло Покотило — чоловік відомої франківської акторки Поліни Куманченко. Він явно засмучений і пригнічений. «Михайле, що сталося?» — тривожно запитує Задніпровський. Виявляється, колега посварився з дружиною: «Клята жінка виганяє з дому. Хоч вішайся!» Батько відпускає мою руку й чимчикує до найближчого дерева. При цьому з його обличчя не сходить серйозно-співчутливий вираз: «Почекай, друже, я тобі гілляку пригну». Покотило спантеличено моргає. Батько витримує паузу. І тут до Михайла Федотовича доходить сенс його слів. Губи розтягуються в усмішці. Він махає рукою: «Ну й скажеш же ти». І починає сміятися. Лише кілька слів — і життя повернулося в звичну колію. Трагедія розсмокталася...

Майже кожен актор може пригадати різні потішні випадки, смішні обмовки, гуморні накладки. У Задніпровських ціла колекція таких театральних «хохм» — на всі смаки. Про одну з таких сценічних подій розповіла Юлія Ткаченко. Її героїня у п’єсі Зарудного «Сині роси» мала застрелити чоловіка-бандита з револьвера, вихопленого нею з його ж кобури. Юлія Семенівна, як людина акуратна й завбачлива, а головне — добре обізнана з простою театральною істиною: хочеш, щоб не було несподіванок, перевір усе сама, — переконалася, що бутафорська зброя та «боєзапас», яким озброювали звукооформлювача (постріл імітувався з допомогою пістонів), були на місці. На жаль, після неї пістонного пугача, певне, торкнулися чиїсь шкодливі або просто занадто пустотливі руки. Принаймні коли акторка вихопила револьвер і натиснула на спуск, пострілу не було. Вона вдала, що стріляє ще раз. Знову осічка — за сценою повна тиша. І тоді — чого не зробиш, аби вийти з цілком анекдотичного становища — маленька, тендітна жінка кинулася, як пантера, на чоловіка, котрого грав кремезний Цимбаліст, і почала його... душити. Партнер зрозумів увесь трагікомізм ситуації, тож не пручався. Вони впали й заходилися «боротися» не на життя, а на смерть. Нарешті негідник-чоловік, задушений ніжними жіночими руками, переставився. У цей момент за сценою пролунав гуркіт, що імітує револьверний постріл: винахідливий звукооформлювач скористався підручними засобами...

А ось ще один епізод із сімейної скарбнички театральних курйозів. Герой одного з повоєнних франківських спектаклів по ходу дії самовіддано кидався на допомогу потопаючому. Для цього, за режисерським задумом, він мав кількома енергійними рухами зняти спортивні штани й кинутись «у воду» з місточка. Актор дуже старався — що не кажи, він грав прем’єру, — ввійшов, як то кажуть, у раж і не помітив, що разом зі штаньми зняв і труси. З сотень ротів вирвалося вражене «Ох!». Того дня присутні в театрі навіч переконалися: система Станіславського — велика сила...

Букет для коханої дружини

Юлія Семенівна Ткаченко працює у своєму театрі півстоліття. За ці роки вона створила безліч яскравих, пам’ятних образів. І все-таки, на думку фахівців, чудова акторка, хай дарує на слові, виявилася не досить затребуваною. Етапні ролі вона грала не часто — один раз на кілька років. З одного боку, Українська драма була традиційно багата на талановитих людей. З другого — у 60—80-ті роки героїня її плану не могла органічно вписатися в репертуар, властивий театру імені Івана Франка (та хіба тільки йому?). Бог дав Ткаченко нетривіальну зовнішність, незвичайний талант і настільки ж специфічне амплуа. Їй важко було вбудовуватися в мелодраматичну, народну або псевдонародну драматургію, знайти застосування в п’єсах «національного» (а частіше псевдонаціонального) характеру. Її творчу манеру можна порівняти не з аквареллю, а з графікою. Леді Макбет, Антігона, Кассандра, Васса Желєзнова, Інгігерда (у п’єсі «Ярослав Мудрий») — ось етапи її сценічного марафону.

Правда, Юлії Семенівні таланило на режисерів-варягів. У театрі була своя внутрішня політика, магістральна лінія, з якої вона часто, на жаль, випадала. А постановників зі сторони акторка саме тим і приваблювала, що не вписувалася в загальний контекст. Її було важко прорахувати, у неї завжди залишався якийсь «запас». І коли в театр приїжджав незаангажований режисер, він часто свіжим оком швидко вловлював такі чесноти. Слава Богу, нині репертуарна політика інакша. Чого вартий лише «Візит старої дами». Тут її героїня і страшна, і ранима, і гранично цинічна, у чомусь беззахисна й зарозуміла, і водночас ставиться до себе з уїдливою іронією. Втім, сама Юлія Семенівна неоднозначна, як її стара дама. Щиро зізнаюся, давно не отримував такого задоволення від спілкування, як протягом кількох годин нашої розмови. Із вдовою старшого Задніпровського, матір’ю середнього й бабусею молодшого, слово честі, нудьгувати неможливо!

Батько і син

Франківці зі стажем розповідали: Ткаченко і Задніпровський були напрочуд гармонійною парою. Познайомившись із Юлією Семенівною, я зрозумів, чому її знаменитий чоловік поруч із нею завжди почувався Чоловіком і Особистістю. «Вродливий, солідний чоловік, із рідкісним, чарівливим голосом — це, звісно, чудово, — кажу їй. — Таж, певне, жінки божеволіли від нього. Ревнощі вам жити не заважали?»

— Відкрию одну маленьку таємницю — оскільки справа минула, — у співрозмовниці заблищали очі, а її голос, як мені здалося, зазвучав дзвінкіше. — Одна наша акторка — дуже приваблива жінка — одного разу зізналася: «Я так була закохана в твого Мишка, так намагалася його відбити! Але нічого не вийшло. Коли я тебе краще пізнала й побачила, як ви одне до одного ставитеся, мені стало ясно: ніяких шансів немає».

— А вам, — цікавлюся далі, — інші чоловіки подобалися? Адже в Українській драмі було багато досить привабливих акторів.

— Однозначно: ні, — Юлія Семенівна навіть зашарілася від хвилювання — розмова торкнулася занадто особистих речей. — Це в мене спадкове. Мама теж безтямно кохала батька...

Задніпровські багато років живуть на бульварі Лесі Українки. Йдучи з театру додому, Михайло Олександрович зазирав на Бессарабський ринок і, як правило, купував жінці квіти. Одного разу, вибравши розкішні хризантеми, він виявив, що гаманець залишив удома. «Куплю іншим разом», — сказав актор, повертаючи букет. Продавщиця квітів не взяла: «Це вам подарунок!» Йдучи, він почув за спиною запитання сусідньої квіткарки: «Кому він купує букети? Коханці?» і відповідь своєї знайомої: «Дружині!» З квітами пов’язана ще одна сімейна традиція. Під час гастролей щоранку, коли дружина ще спала солодким сном, Задніпровський ішов на базар і купував троянди, а потім, повернувшись у готель, опускав їх у ванну з водою. Йому хотілося, щоб його Юлія купалася з квітами...

У міськком надійшов «сигнал»

Народному артисту України Олександру Задніпровському під п’ятдесят. «Сталін помер, а я народився, — каже він. — Це сталося 1953 року». «Країна не могла жити без великих людей», — додає, сміючись, Юлія Семенівна. Ми розмовляли з ним у «галереї» знаменитих франківців, і під час розмови я мимоволі позирав на портрет його батька, вивішений у цьому фойє. Так, син на нього дуже схожий. «Лесь успадкував від батька, крім зовнішності, талант, гарний голос і гумор, — сказала Юлія Семенівна, перехопивши мій погляд. — Як і Михайло, Лесь людина незалежна, з розвиненим відчуттям власної гідності. Але характер у нього інакший — різкіший, вибуховіший, імпульсивніший. Тут він більше в мене, — зітхнула актриса. — Син, як і я, схильний до несподіваного вчинку...»

Лесь Задніпровський був типовою залаштунковою дитиною. Батьки, виїжджаючи на природу з друзями з московських театрів, що гастролювали в Києві (приміром, пароплавом униз по Дніпру), неодмінно брали його з собою. І хлопчик, наче губка, вбирав оригінальні мовні звороти, образні порівняння, влучні вислови, затамувавши подих, слухав, про що говорили та сперечалися дорослі — про театр, політику, подружню вірність, футбол, музику, кохання. Це була інтернаціональна дружба не на словах, а на ділі. Певне, саме тоді Лесь почав наслідувати голос і манеру говорити деяких відомих людей. «Копіюй, копіюй, синку, — заохочував батько, якому він демонстрував свої пародії. — Але дай Боже дожити, щоб копіювали й тебе».

— Мабуть, у радянські роки вам дуже допомагало те, що ви були сином відомих артистів? — поцікавився я в Олександра Михайловича.

— Уявіть собі, це навіть заважало, — відказав він. І пояснив: — По закінченні Київського театрального інституту мене саме як сина Задніпровського не прийняли в Театр української драми. А відповідно до розподілу, я мав повне право туди потрапити.

Партійні органи одержали «сигнал», у якому фігурувало слово «сімейщина». І анонімка спрацювала. Донос влучив у ціль. Сімейщина у ті часи була тяжким гріхом, хоча, як і клановість, процвітала майже повсюдно. Радянська ідеологія, можна сказати, офіційно визнавала подвійний стандарт. Те, що в середовищі інтелігенції переслідували — на виробництві злом уже не вважали. Більше того, заохочували і ставили за приклад. Батько, мати й син в одному театрі або, приміром, у науково-дослідному інституті, лікарні чи вузі муляли начальству очі. Навіть якщо всі троє були талантами з талантів. Зате батько і сини-водопровідники або портові вантажники вже були «династією». Вважалися нею і близькі родичі, котрі працювали, скажімо, на металургійному комбінаті. Наче батько-директор промислового велетня не міг просувати по службі сина-інженера.

Сергій Сміян, тодішній художній керівник Української драми, сказав Задніпровському-старшому: «Михайле, треба щось робити. Твій син у наш театр не потрапляє». Так юнак, що вірив у свій талант, одержав ляпаса від долі. Це був перший жорсткий урок, даний йому суворим життям. 1975 року Олександр опинився в компанії акторів, які хотіли потрапити в Київський театр імені Лесі Українки. Він вступав сюди на загальних підставах. Комісію, що добирала кандидатів, очолювала незрівнянна Євгенія Опалова. Талановитий хлопець явно сподобався їй. Євгенія Еммануїлівна обняла його за плечі: «Працюватимете в Російській драмі».

На відміну від інших новачків, Задніпровському-молодшому довелося долати специфічну проблему. Хоч як це парадоксально звучить, перед ним стояв... мовний бар’єр. Лесь ріс в українській родині, навколо нього всі говорили виключно українською. А тут правила бал російська мова, і не якась там, а нормативна. Довелося, так би мовити, боротися з собою, працювати ночами над орфоепією, відпрацьовувати літературну вимову. Зате тепер актор української драми Олександр Задніпровський володіє російською бездоганно. Втім, чотири роки в театрі імені Лесі Українки навчили його й іншого. Тут він зрозумів значення фрази «жити і боротися». Колектив був складним, згадує актор. Слабкості, нерішучості, надмірної м’якотілості тут не вибачали. Школа виявилася суворою, проте дуже корисною...

У театр імені Івана Франка Олександр Задніпровський потрапив уже сформованим актором. Це сталося, коли помер батько й горезвісна проблема «сімейщини» відпала сама собою. У ті роки він грав багато. Як і в Задніпровського-старшого, у нього не було вузького амплуа. Лесь застав ще ролі радянського репертуару, що їх, певне, одержав «у спадщину». Він добре пам’ятає Гайдая в «Загибелі ескадри» і генерала Огнєва у «Фронті» Олександра Корнійчука. Його можна, мабуть, вважати актором і радянського театру, і нинішнього національного. А коли так — синові поталанило більше, ніж батькам. Йому не доводиться розтринькувати талант на недолугі витвори, що вже набили оскому. Те саме стосується й онука знаменитого артиста — представника четвертого покоління франківців Назара Задніпровського. На щастя, юний актор не знає, що воно таке: «партія вимагає». Він у рідному театрі людина затребувана, але йому, на превелику радість батька й бабусі, не потрібно грати в спектаклях, під час яких від нудьги мухи здихають — ідейно-витриманих, але безпомічних і бездарних. Театральне керівництво й колеги цінують його сумлінність та безвідмовність, доброзичливість молодого талановитого актора, його чарівність, рівний характер, бажання й уміння працювати з партнерами. Юний кучерявий веселун на очах стає міцним професіоналом.

«Мабуть, Назару вже не заважає та обставина, що він грає в одному театрі з батьком і бабусею — народними артистами України?» — запитає уїдливий читач із відтінком іронії в голосі. Швидше за все, справді не заважає. «Але й не допомагає, — стверджує Юлія Ткаченко. — У нашій родині не заведено клопотатися за сина, дружину чи онука. Протегувати близьким родичам ми вважаємо аморальним. Слава Богу, і Лесь, і Назар — люди, спроможні проторувати шлях власними силами».

Похвала внутрішній антрепризі

Та повернімося до Олександра Михайловича, якого сьогодні, як свого часу його знаменитого батька, також можна назвати Задніпровським-старшим. Потрапивши в театр, він спочатку грав, що дають. А тепер? Чи має можливість вибирати? Адже актор, хоч би там що говорили, людина досить залежна. Остаточне рішення, як і раніше, приймає не він. «Це не зовсім правда і не зовсім неправда, — відповів на моє запитання син Юлії Ткаченко. — Якщо у вас є сила і бажання зіграти цікаву роль, а також хороші п’єси і колеги, з якими приємно працювати, ви можете бути незалежним, але... Для цього потрібно мати ще ім’я, під яке дадуть гроші, і спонсорів, готових на таку «нерозсудливість». Отже, коли всі необхідні складові є, можна говорити про внутрішню антрепризу. Інакше кажучи, актор має знайти п’єсу, режисера й кошти. І тоді керівництво театру приймає рішення, ставити її чи ні. У моєму випадку воно було позитивним. За останні півтора року втілено два проекти. У репертуарі з’явилися спектаклі «Я, Генрі II» і «Леді й адмірал».

Природно, я відразу почав допитуватися, чому обидві постановки пов’язані з неблизькою історією. З якої причини Олександра Задніпровського, скажемо так, не дуже надихають реалії сьогодення?

— У кожного з нас є потаємна мрія, своє червоне вітрило, — пояснив актор. — Ще навчаючись в інституті, ми з однокурсником Юрієм Кочевенком (згодом він поїхав у Москву і став режисером) мріяли зіграти у п’єсі англійського драматурга Дж. Голдмена «Лев узимку». І ось з’явився спектакль «Я, Генрі II». А щодо ролі адмірала Нельсона, то його образ переслідував мене з дитинства. Фільм «Леді Гамільтон» із незрівнянним Лоренсом Олів’є та чарівною Чі Вів’єн справив на нас, київських хлопчаків, приголомшливе враження. Відтоді мені безумно хотілося втілити на сцені образ великого флотоводця.

У що виллється подальший розвиток внутрішньої антрепризи? За визнанням Олександра Задніпровського, йому страшенно хочеться взяти участь в іскрометній, розумній комедії. З тим-таки Юрієм Кочевенком вони планують втілити ще один оригінальний проект — поставити саркастичну трагікомедію Жана Ануя, герой якої — Олександр Дюма наших днів.

Оскільки нинішні глядачі знають Олександра Михайловича не тільки як актора театру імені Івана Франка, а й як учасника різних телевізійних програм, я подумав, що треба б у розмові з ним торкнутись і цієї теми. Тим паче що останнім часом на адресу однієї з таких передач висловлено чимало критичних зауважень. Не лукавитиму, «Біла ворона», як і ще одне сатиричне шоу — «Золотий гусак», у мене теж не викликає захоплення.

— Спочатку я брав участь у «Золотому гусаку», але почувався там стороннім тілом, — розповів актор. — Ця передача дублювала російського «Білого папугу» і, як мені здавалося, не мала власного обличчя. Щойно з’явилася можливість, я звідти пішов. Режисер «Білої ворони» Андрій Праченко запропонував робити програму з наголосом на український гумор, учасники якої розігруватимуть мініатюри й міні-скетчі. Тепер підемо далі. У новому році замість окремих анекдотів та сценок з’явиться своєрідне ігрове шоу, яке чимось буде схоже на надзвичайно популярний колись телешинок «13 стільців», природно, на українському грунті...

Говорячи про Леся Задніпровського, не можна не відзначити ще однієї грані його таланту. Він загальновизнаний король київських акторських капусників — душа сатиричних вечорів, що проводяться на старий Новий рік у якомусь зі столичних театрів. Потрапити на таке загальноміське акторське змагання з гумору для представників київського бомонду стало питанням престижу. Хоча окремі гості зі сторони, не причетні до світу мистецтва, інколи сміються, так би мовити, за компанію, навіть не розуміючи, про що йдеться. Недавно з’явилася ідея провести в новому році міжнародний капусник з участю команди киян-емігрантів — діячів мистецтва, котрі виїхали за кордон, і команди «залишенців», очолити яку запропонували Олександру Михайловичу. Як каже Задніпровський, влаштуємо грандіозні Нью-Васюки...

Мені здається, проблему «сімейщини» у театрі імені Івана Франка сьогодні розв’язали просто блискуче. Хто, як не діти й онуки чудових українських акторів, спроможні нести естафету — традиції корифеїв національного драматичного мистецтва — у третє тисячоліття? Головне, щоб вони були гідні своїх батьків. А щодо акторської династії, про яку йдеться у цій статті, то, як на мене, є всі підстави сподіватися, що славнозвісне прізвище не зникне з франківських афіш ще багато десятиліть. Задніпровські продовжуються...

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №6, 16 лютого-22 лютого Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво