ЗАЧАРОВАНИЙ ЛЮБОВ’Ю - Культура - dt.ua

ЗАЧАРОВАНИЙ ЛЮБОВ’Ю

19 квітня, 2002, 00:00 Роздрукувати Випуск №15, 19 квітня-26 квітня

Рівно тридцять років тому з’явився український двосерійний телефільм «Бумбараш». І відразу ж усіх беззастережно зачарував...

Рівно тридцять років тому з’явився український двосерійний телефільм «Бумбараш». І відразу ж усіх беззастережно зачарував. Іронічна й сумна картина з ходу пішла в народ і прописалася в історії вітчизняного кіно. Здобула приз Всесоюзного фестивалю в Ташкенті. Критики одностайно її хвалили, а глядачі масово полюбили. Ще б пак: ансамбль блискучих акторів на чолі з Валерієм Золотухіним, який буквально купався в ролях, розсип чудових пісень на музику Володимира Дашкевича і ...повне жанрове черезсмужжя. Водевіль, «історико-революційна драма», комедія, романтичний лубок, трагімюзикл... Тим часом різнорідні установки сприйняття становили безперечну гармонійну єдність. Відгукуючись на запит зачарованої і, гадаю, здивованої публіки, ТБ знову й знову «крутило» «Бумбараш», побудований, до того ж, на незвичній фольклоризації мотивів творчості А.Гайдара.

Я тоді щойно починав думати й писати про кіно і переглянув стрічку не менше шести разів. Дивувало, що, попри відверту умовність і жартівливість дії, у фіналі неодмінно доводилося боротися з клубком у горлі. Нарешті здогадався, у чому річ. «Бумбараш» ухилявся від казенного радянського стереотипу не лише в стилі. Він малював громадянську війну не як нещадну бійку за шмат «економічного базису», а як своєрідне змагання способів любити і бути любимим. «Більшовицький» варіант — беззавітно і до кінця. «Куркульський» — щоб улюблене було «моїм», інакше горло перегризу. «Анархістська» версія, представлена геть відмороженою кокоткою-атаманшею (Катерина Васильєва), була образом любовного аутсайдерства, втраченого життєвого шансу і заздрості до тих, хто любив по-справжньому. І всі зазнавали поразки — і вбиті, і ті, хто вижив. Бо є такі часи для любові. Так я вперше дізнався і запам’ятав ім’я режисера Аврама Народицького, який поставив (спільно з Миколою Рашеєвим) «Бумбараш». На жаль, у титрах нових фільмів я його прізвища більше не бачив ніколи. Моє знайомство з Народицьким розвивалося ретроспективно. Наприклад, згадав, що в дитинстві дуже подобалися його «Прапори на вежах» (1958) про макаренківськой метод перевиховання безпритульних через повагу і довіру. Знову про любов — у педагогічній іпостасі. А три роки тому довелося готувати «Пушкінський салон» — такий собі семінар, присвячений 200-річчю від дня народження поета. З архівних глибин було витягнуто і показано там іншу, ранню роботу Народицького і взагалі один із кращих фільмів про Пушкіна — «Юність поета». 1937 року ця стрічка здобула гран-прі й золоту медаль Всесвітньої виставки в Парижі, але радянським офіціозом була засунута в найвіддаленіший куток прокату. Про ліцейські роки генія, про юнацьке братство режисер розповів у властивій йому манері — закохуючи глядачів у персонажів і в чудо життя навколо них. 92-річний автор картини не зміг особисто її представити, але в запису по телефону все ж таки звернувся до нового покоління публіки. Я нарешті познайомився з самим Аврамом Ароновичем. Його особистість справила таке ж враження, як і фільми. Вона викликає глибоку повагу, закохує. Слух, зір і сили тілесні його вже залишили. Але ясність мислення і пристрасть до творчості були при ньому. Він планував ще одну ретропрем’єру ще одного свого фільму із вступним словом автора — «Вогнища безсмертя» (1955) про Джордано Бруно. Фільм про полум’яну любов до істини. На жаль, жалюгідна проза нинішнього життя завадила. Не вдалося дістати копію...

Фільми Народицького так чи інакше розповідали лише про велику любов, тому й автор їх, гадаю, заслужив бути фаворитом своєї головної героїні. «Вот и прыгнул конь буланый с этой кручи окаянной...», — таким сумним пісенним рядком закінчувався «Бумбараш». Так закінчується і життя людське. Сьогодні дев’ять днів по смерті Аврама Ароновича. Його душа, за повір’ями, ще з нами. Вперше вона виявилася стороннім глядачем кінематографу нашого життя. Гадаю, митець із задоволенням переконався, що, як і розраховував, усе схоже на його «Бумбараш»: і сміх, і гріх, і драма, і любов. Духи прототипів його фільмів — Джордано, Нізамі, Пушкіна і Макаренка — десь неподалік. Однак хочу вірити — режисер знайде час і можливість нашептати комусь із нині живих колег ідею нової трагіфарсової стрічки про залишене ним життя-буття в Україні.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №30, 17 серпня-23 серпня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво