ЗАЧАРОВАНЕ КОЛО АРТ-МЕНЕДЖМЕНТУ

В історії світового мистецтва криза — явище досить звичайне. Кожна епоха віднаходить свою кризу, кожне покоління скаржиться на бездуховність і безпардонність новітніх зірок. Кожне явище з історії мистецтва прокреслює свою траєкторію коливання маятника між світлом і тінню, віднаходить своє протистояння між одухотвореною геніальністю і пересічною вторинністю. Це насправді пречудово, адже, як сказала колись одна російська мислителька, такий рух і є вічним двигуном мистецького життя.

Якщо визнати за аксіому нев’янучу ідею абсолютної самодостатності або навіть божественності мистецького двигуна, то слід зупинитися на слові, адже тему для роздумів буде вже вичерпано. Але якщо з притаманним нашому століттю (чи то пак, тисячоліттю) скепсисом припустити, що в механізмі цього мистецького двигуна є кілька не зовсім божественних шестерень, зовсім людських таких гвинтиків або вальниць? Тоді, вочевидь, є сенс розібратися звідки вони виникли, навіщо потрібні і чому в українському мистецькому візочку вони так затято заїдають.

Те, що криза почалася дуже давно, ще відтоді, як єдина і могутня держава поприкручувала гайки приватним ініціативам і прибрала культуру під свій невсипущий контроль, — очевидність. Тоді ж і народилася каста людей, метою існування яких було тримати публічні та приватні прояви культурного життя в межах жорстко встановлених граней та правил: підстригати інтелектуальні та творчі газони, опускати божественне до рівня масових потреб. В Україні, як відомо, підстригали особливо затято власними ж руками, аби паростки національного не дай Бог не доросли до самостійних стовбурів. Проте якщо на хвильку закрити очі на зміст і результати такої діяльності, очевидним стає, що формально всі наші добре відомі, анекдотичні й не дуже культмасові працівники, адміністратори, управлінці, директори та чиновники виконували просту й дуже потрібну роль зближення культурного продукту (мистецтва, іншими словами) і культурних потреб людей. Ну, прямо як у книжці написано, — основна мета діяльності культурного менеджера.

Отже, попри поширене переконання, що менеджмент в культурі на наших теренах явище цілком нове, незнане й нерозвинене, ми маємо глибокі та давні традиції. В Україні віддавна існують і люди, які працюють в адмініструванні культурної царини, і факультети, які готують цим людям зміну. У цьому, здається, і полягає наша головна трагедія, адже за примарними і заспокійливими ознаками зовнішньої подібності постає глибока суттєва (а в нашому випадку здебільшого ідеологічна) прірва.

Ким є адміністратор у культурі й навіщо він там взагалі потрібний, цей агент земного й буденного у сфері духу? Теорія і, на жаль, чужинська поки що практика свідчить, що менеджмент складає невід’ємну частину того, що ми звемо культурою. Самі по собі витвори мистецтва так і залишалися б шедеврами, похованими під пилюкою в майстернях їхніх авторів, а потенційні глядачі та слухачі так і воліли б щось побачити і почути. Але марно. От і виходить, що культуру складають і шедеври одних великих людей, і зусилля інших, не менш талановитих осіб, що сприяють поширенню цих шедеврів серед публіки. Більше того — менеджмент в культурі повинен стимулювати людський інтерес до мистецтва, розвивати й освічувати публіку, винаходити нові шляхи та форми реалізації культурної продукції. Завдяки роботі професійних менеджерів митець може спокійно працювати і не забивати собі голову немистецькими проблемами, а публіка завжди знає як, де і коли вона може знайти саме те, що її цікавить.

Уся ця happy story, яку можна прочитати в будь-якому підручнику з арт-менеджменту, нас щасливо оминула. За десятки років адміністративного терору ми маємо те, що маємо — стійку відразу та неповагу і митців, і більш освіченої частини публіки до менеджера, уособлюваного чиновництвом, бюрократією та керівниками. (Менш освічена свято переконана, що «таке намалювати» й мавпа може.) А що ж чиновництво?

До кінця 80-х років минулого століття цензурно-обмежувальна машина адміністративного апарату культури працювала рівномірно й натхненно, а коли раптом система обвалилася і вітчизняна культура почала, як риба повітря, хапати мінливе слово «свобода», чиновництво стало перед проблемою ідеологічного роззброєння. У цей визначальний момент державна політика в культурі виявилася ідентичною з усіма іншими царинами суспільно-політичного життя — заощадливою. Всі залишилися при своїх кріслах, а оскільки працювати без амуніції ці люди не звикли, їм миттєво підлатали нову державницьку ідеологію. А що робити? Інших менеджерів ні в кого для нашої культури не було.

За останні роки, як усі вже, мабуть, здогадались, усі ці люди нікуди не поділися (хіба дехто на пенсії повиходив). Вони не лише продовжують свою героїчну працю, а й навчають інших, як це належить робити. На сьогодні, ректор Київської академії образотворчого мистецтва й архітектури, де функціонує факультет теорії мистецтва та менеджменту, вважає вітчизняну освіту в цій сфері найкращою у світі, а завідувач кафедри організації театральної справи в Київському інституті театрального мистецтва (першої в СРСР, до речі) твердить, що жодні зміни в навчальних планах не потрібні. Останнім часом серед випускників цих кафедр працювати в означеній галузі залишаються одиниці, а успіху досягають менеджери без спеціальної освіти. Парадокс?

Так що ж відбувається в царині менеджменту культури в нашій країні, де і професіонали є, і освіта найкраща, а результати настільки сумні, що криза стала нормою існування?

Для відповіді на це питання необхідно провести чітке розмежування між трьома загальноприйнятими категоріями адміністраторів культури:

(1) ті, хто перебуває на державній службі (міністерства, їхні галузеві служби) та в управліннях культури «на місцях» і чиєю метою є забезпечувати виконання концепцій розвитку культури, законів та регуляцій;

(2) працівники науково-дослідницьких інституцій, які повинні досліджувати та рекомендувати певні моделі оптимального розвитку інфраструктури культури, культурної політики та механізмів її реалізації;

(3) практики, ті, кого, власне, й називають «арт-менеджерами» — професіонали, котрі повинні створювати умови і для плідної роботи митців, і для адекватного сприйняття їх публікою.

Найрозвинутішою в Україні категорією з вищезгаданих причин є, безперечно, чиновництво різних видів і ґатунків. Надзвичайно сумно констатувати, що чиновниками за суттю і за призначенням завжди були й ті, хто практично виконував функції менеджера-практика. На сьогоднішній день найбільшою функціональною проблемою цієї першої категорії управлінців є катастрофічна відсутність елементарних менеджерських навичок і принципове нерозуміння своєї ролі.

Наприклад, чиновники Міністерства культури і мистецтв не знають іноземних мов, не мають уявлень про базові елементи планування своєї діяльності, а наразі колишній віце-прем’єр з гуманітарних питань у публічному виступі на міжнародній конференції щиро плутає поняття «культурна політика» з «політичною культурою» (чи, може, це такий політичний хід?). Чи треба до цього додавати, що переважна кількість цих людей мають за плечима неабиякий досвід радянського керування (так, так, саме «керування») культурою за найкращими партійними зразками?

Ситуація з дослідницькими інституціями в державі взагалі незрозуміла, якщо не сказати — дивна. При Міністерстві культури існує-таки Український центр культурних досліджень — знову ніби за підручником створена інституція. Більше того, підрозділом УЦКД є Інститут культурної політики — явище, яким похвалитися можуть небагато країн-сусідів. І що? Протягом уже семи (sic!) років УЦКДівці розробляють, переписують, обговорюють і оновлюють проект закону України про культуру. Увесь цей час держава живе без базового закону в культурі (адже чинне законодавство важко назвати задовільним), без бодай якось окреслених пунктирів культурної політики, з успадкованою від Радянської України інфраструктурою закладів культури, які проїдають і без того жалюгідний бюджет. Інших, недержавних, елементів другої категорії ми, на жаль, не маємо.

Проте все вищесказане радше належить до сфер горішніх, куди простому грішному митцю-громадянину зась. І навіщо воно йому — теорія, слова, сентенції. Насправді, найцікавіші пригоди відбуваються нині на рівні практики, просто навколо нас. Хто вони, ті люди, які в останні роки власними руками замащують тріщини у стінах і фундаменті театру під назвою «українська культура», продають туди квитки і відшуковують гроші на зарплатню акторам?

Тут необхідно прокреслити дві основні тенденції, які значною мірою визначають характер сучасної української арт-сцени: мистецькі проекти (тобто публічні маніфестації культурного життя), зроблені «для себе», і, як каже наш мудрий нарід, «для сержанта». Третього, переважно, не дано. Для людей пострадянських нічого дивного у таких підходах немає, адже протягом десятків років тільки таким чином і відбувалося все у колишній нашій державі — переважно «для когось», для звіту, для галочки. Тільки зрідка траплялися ентузіасти, які силою особистої відданості справі намагалися довести її до належного, а не формального результату.

Таких менеджерів сьогодні відчутно побільшало, адже з’явилася слабка надія, що зроблене може мати успіх і місце під сонцем. І проектів, зроблених цими менеджерами, насправді досить багато. От тільки про них мало хто знає. Чому? Саме тому, що робляться вони «для себе», з любов’ю, старанно, попри завади чиновництва і хронічну відсутність грошей, а заразом і попри потенційного глядача, адже результатом є вже самий факт того, що подія відбувається. Хто з нефахівців знає про унікальний органний фестиваль, який щороку проходить у Сумах? А про львівський міжнародний симпозіум з гутного скла? А про фестиваль нової музики в Одесі?

Переважно адмініструванням подібних речей займаються самі митці, які, за висловом одного такого директора фестивалю, «не мають часу чекати, поки прийдуть професійні менеджери». Як безробітні інженери пішли у «бізнес», так і композитори та художники подалися у менеджмент, у кращому випадку, не полишаючи свого покликання. І здебільшого їхній підхід до справи є поглядом митця, якому важко (і чи потрібно?) стати на місце потенційної публіки.

А де ж професіонали, випускники відповідних кафедр Університету культури, Театрального інституту та інших? У сотнях, в основному провінційних, театрів і музеїв, в управліннях культури, в міністерствах, зрештою. Попри заяви освітян, про їхні подвиги важко якось довідатися. Хоча влаштування по вісім невиразних прем’єр на рік, які виснажують театр, здача в оренду відповідних (точніше, не відповідних) приміщень незалежно від сезону, гастролі прохідних російських антреприз — це також менеджмент. Питання лише в тім — менеджмент чого?

Чи існують якісь альтернативні можливості? Теоретично, так. Минулого року перші спроби семінарів з арт-менеджменту зробили дві київські ентузіастки за підтримки Міжнародного фонду «Відродження». Кілька сесій інтенсивних занять із видатними європейськими та американськими педагогами мали… близько 40 досить досвідчених професіоналів, які захотіли підвести теоретичну базу під свої часто інтуїтивні дії. Чи буде якесь продовження?

В Європі існує кількадесят знаних шкіл, які готують менеджерів у культурі або пропонують відповідні кількатижневі літні курси. Деякі з них і стипендії надають. Треба лише знати мову і знати про існування цих шкіл. Тих, хто пройшов ці випробування, чекатиме наступне, найскладніше. Практично всі ці курси використовують досвід західних країн, який для нашої частини світу є непридатним без попередньої адаптації. Скільки знайдеться ентузіастів, здатних на власній спині принести, адаптувати й просувати західний досвід?

Як це часто буває у вітчизняній культурі, запитань набагато більше, ніж відповідей, і їх надалі стає ще більше . Найголовніше з них: де знаходиться омріяна стежка з жовтої цегли, яка веде від стану перманентної кризи, зневаги та непорозуміння? Бо, між іншим, нікуди не поділося й те роками виплекане, зневажливе ставлення до «посередника» з боку і самих митців, і публіки. У цій ситуації, як правило, аргументом виступає неприпустимість ринкової економіки в мистецтві. Насправді, на заході це є неабиякою проблемою. А у нас, за відсутністю ринку, проблемою є прірва між мистецтвом і його ймовірними поціновувачами. Звісно, йдеться не про масове, комерційне мистецтво, створене на конкретне замовлення, адже, будучи комерційним за своєю природою, воно має набагато більше шляхів виходу з кризи. А от як бути мистецтву некомерційному, як, не втративши своєї свободи та оригінальності, знайти зацікавлену аудиторію? От бачите, і знову питання.