ЗАБУТА ЛЮДИНА НА ЦЕРКВОНІЙ ПАПРТІ - Культура - dt.ua

ЗАБУТА ЛЮДИНА НА ЦЕРКВОНІЙ ПАПРТІ

24 листопада, 2000, 00:00 Роздрукувати Випуск №46, 24 листопада-1 грудня

Ми часто говоримо про те, що в наш час церква дедалі більше віддаляється від нас. Що вона живе «вчор...

Ми часто говоримо про те, що в наш час церква дедалі більше віддаляється від нас. Що вона живе «вчорашнім днем», орієнтує нас на якісь учорашні цінності, сповідуючи які вижити в сучасних умовах неможливо чи майже неможливо. Скількох із нас відвернули від церкви бабусі, по-зміїному шиплячи в спину за яскраво нафарбовані губи чи відсутність хустини. Скільки людей «заспокоїлися» на тему своєї релігійності лише тому, що усвідомили: не те що відповідати, а навіть наблизитися до канону християнського життя вони не зможуть ніколи. Зауважте, цього разу я обминаю одну з найпоширеніших причин відходу від церкви — відразу до міжконфесійних конфліктів або як мінімум нерозуміння. Головне все-таки не це. Головне зазвичай те, що «людину забули». І забули не тільки на догоду тонкій політиці — до цього ми вже звикли, це з нами робить не тільки церква. Наше живе життя, укорінене в сьогоденні, дедалі менше має спільного з віковічністю церковного канону. І наша церква, на жаль, найчастіше йде шляхом найменшого опору, вважаючи своїм обов’язком радше зберегти канон, ніж допомогти нам погодити з ним власне життя. Хоча б просто сформулювати цей канон християнського життя для нас, пояснити нам, що таке добре і що таке зле з погляду християнства, нагадати нам, що є вічне життя, отже, є і вічні цінності. І що кожен з нас носить їх у собі й не тільки зобов’язаний, а й може їх культивувати. Навіть в умовах, коли це здається неможливим.

Церква в ролі обвинувача

Ми не раз порушували це питання на сторінках «ДТ». Але ми ще ніколи не «тестували» наші численні конфесії щодо цього. Якось нагоди не було. Та нарешті вона випала: минулого тижня було опубліковано «Звернення Синоду Єпископів Києво-Галицької Митрополії Української Греко- Католицької Церкви до духівництва й мирян і всіх людей доброї волі». У цій заяві йшлося про дуже світську справу — невиплату зарплат і про те, що з цього логічно випливає. Цей документ привертає до себе увагу з кількох причин.

Для початку зазначимо: це поки що безпрецедентний у новітній історії України виступ церкви з насущних соціальних питань. Це, звісно, ще не соціальна доктрина, але вже серйозна заявка на неї. Уперше одна з українських церков чітко, на рівні офіційної заяви визначила свою позицію стосовно державних структур. І — цілком безпрецедентно — ця позиція різко критична. Авжеж, у заяві нічого нового для нас немає. Але, між іншим, подібні формулювання можна прочитати далеко не в кожній газеті, що вважає себе «незалежною». У заяві, підписаній від імені Синоду єпископів єпископом- помічником глави УГКЦ Любомиром Гузаром, однозначно говориться, що далеко не всі труднощі, яких зазнають сьогодні мільйони українців, неминучі. Частину з них створено абсолютно штучно, і відповідальність за це лежить безпосередньо на представниках державної влади. Те, що ці труднощі «тимчасові», — ілюзія, в яку вірити вже не можна. Ця ситуація, на думку Синоду, призвела до глибокої кризи громадянської свідомості в основоположних підходах до почуття власної гідності людини зокрема й народу загалом. Дії «відповідальних осіб» однозначно названо «економічним геноцидом», розмови про «економічне піднесення» — глузуванням, рекламу ситого життя — знущанням. За наслідки — масова еміграція, зниження інтелектуального потенціалу, нарешті, фізичне вимирання народу України — відповідальність несуть ті самі «відповідальні особи».

Заява не обмежується констатацією матеріального лихоліття. Церква звертається передусім до того, що допомагає та заважає людині на шляху вічному. Падіння моралі в суспільстві, на думку Синоду, — безпосередній наслідок «моральної ерозії влади». Тобто те, що мільйони дітей так і не народилися в результаті абортів, — також і на її совісті. Слід сказати, це вже щось нове. Досі жодна українська церква в цьому питанні не піднімалася до таких висот. Аборт, однозначно визнаний християнським каноном убивством і, таким чином, смертним гріхом, завжди лягав тягарем одноособової відповідальності на совість жінки. Ні, заява УГКЦ анітрішки не пом’якшує цю відповідальність і не схвалює «абортів через обставини», але визнає, що відповідальним є також той, хто підштовхує жінку до скоєння гріха проти «священного дару життя». У цій ситуації церква не стільки звинувачує того, хто безпосередньо згрішив, скільки намагається вплинути на ситуацію, аби людину не доводили до злочину штучно. Уперше церква виступає не так у ролі обвинувача, як захисника, котрий прагне не так оголошення факту гріха та необхідності спокути, як утримання від його скоєння. Це принаймні гуманно. Крім того, це дає церкві моральне право і звинувачувати у скоєнні гріхів, і накладати суворі покарання не лише «за статусом», а й по суті, бо така церква викликає довіру, як «добрий пастир». Погодьтеся, така церква викликає більшу довіру, ніж деякі «державні службовці», до обов’язків яких уходять повчання, накладання єпитимії та відправи служб Божих.

Рядок не раз цитованого в цій статті документа звучить як обвинувачення в суді: «Влада несе відповідальність». А порівняння з біблійними текстами — як прокляття: «Наслідки злочинів упадуть якщо не на самого кривдника, то на його нащадків». Чи в багатьох, навіть опозиційних, виданнях ви читали що-небудь схоже? Сміливо. І з погляду політичного, оскільки УГКЦ — специфічно українська церква й локалізована в Україні. І з погляду церковного канону, оскільки, не знімаючи відповідальності за аморальні дії з кожної людини окремо, визнає владу сформованої ситуації та звинувачує тих, хто цю ситуацію «сформував», роблячи і їх співучасниками кожного окремого злочину проти Бога й душі людської.

Україна — католицька?

Заява УГКЦ цікава й тим, що в принципі на соціальну доктрину, та ще й в основі своїй опозиційну владі (а це неминуче тоді, коли церква в структурі громадянського суспільства стає на бік народу), може зважитися тільки церква з сильними позиціями. Що забезпечує такі позиції УГКЦ? Передусім, хоч як це дивно, парафіяни. Статистика в цьому випадку вводить в оману, оскільки, за підрахунками, греко-католиків в Україні щось близько 350 тисяч. Щоправда, це більше навіть, ніж вірних УПЦ КП й УАПЦ разом узятих. Але значно менше, ніж вірних УПЦ. І все-таки, якщо взяти за основу не кількісний показник, а щільність або «традиційність», — греко-католики, безперечно, будуть лідерами за обома статтями. По-перше, тому, що ці 350 тисяч локалізовано в одному порівняно невеликому регіоні, по-друге, це, головним чином, не «інтуїтивно віруючі» й не «неофіти», а цілком свідомі традиційні практикуючі християни, для яких авторитет церкви незаперечний. Між іншим, це ще один момент, який зміцнює позиції УГКЦ: їй немає сенсу загравати з центральною владою, оскільки вона «регіональна» й ніяк від центральної влади не залежить, а на органи місцевого самоврядування має достатній вплив і традиційно-безпосередньо, і через численну паству. І УГКЦ, нагадаємо, на відміну від православних церков, могла собі дозволити не підтримувати чинного Президента.

Пікантності додає очікуваний у червні наступного року візит в Україну Папи Іоанна-Павла II. Річ у тому, що понтифік приїжджає в будь-яку некатолицьку країну лише тоді, коли має принципову згоду на свій візит від предстоятеля пануючої церкви. Добре відомо, що сам понтифік вважає можливим спілкуватися тільки з представниками УПЦ, оскільки це єдина канонічна церква в Україні, — це підтверджують й ієрархи УГКЦ. Відомо також, що про можливі візити Папи в Україну Московський патріархат не раз висловлювався вкрай негативно. І ще одне: не дуже давно Філарет висловився в тому сенсі, що не бачить ніяких перешкод для візиту Папи в Україну. Водночас Філарет не розглядається Ватиканом як можливий співрозмовник. Чому ж Папа зважився на візит? Одне з двох. Або він знає те, чого поки що не знаємо ми, — завдяки безпосереднім контактам із Константинополем, тобто на момент візиту в Україні вже може бути предстоятель церкви, яка перебуватиме в юрисдикції не Москви, а Константинополя. І цей предстоятель не заперечуватиме проти візиту Папи. Або Папа вирішив, що для візиту в Україну йому не потрібен окремий дозвіл якогось православного предстоятеля, оскільки неабиякою церковною силою в нашій країні є католики. І, судячи з заявленої УГКЦ позиції та з того, що жодна православна церква на таке не спромоглася, це не далеке від істини. Ватикан цілком може не визнавати УПЦ власне українською церквою, з огляду на її підпорядкованість Московському патріархату, і тоді він може ні в кого не запитувати згоди, бо в цьому разі найчисельнішою канонічною помісною церквою в Україні є УГКЦ, а її дозвіл Папі не потрібен. Спробуйте скажіть тепер, що Україна — православна країна...

На жаль, українська нунціатура відмовилася розмовляти з нами, тож ми ризикнули винести на суд читача власне бачення політичного аспекту цього візиту.

Нерозбірлива мова православних

Що ж наші православні конфесії в нашій «православній» країні? Чи скоро ми почуємо щось схоже від них? І від кого саме? Найбільші надії в цьому плані донедавна були пов’язані з УАПЦ. Останній патріарх цієї церкви Димитрій різко критикував владу, і можна було б сподіватися, що його наступники, які так шанують свого покійного предстоятеля, продовжуватимуть традицію. І ці надії підтримували заяви керуючого справами патріархії архієпископа Ігоря (Ісіченка). І, гадаю, ці надії справдилися б, щойно УАПЦ дістала б статус канонічної церкви, відчула б силу в парафіях і в особі Всесвітнього Патріарха. Та поки що надій у нас поменшало в зв’язку з недавньою заявою УПЦ КП про угоду з ієрархами УАПЦ про об’єднання. І не в тому річ, що не треба об’єднуватись, а в тому, що УПЦ КП, і передусім її предстоятель Філарет, зарекомендували себе найбільш придворно орієнтованою конфесією. Тобто церквою, готовою стати державною структурою, таким собі «комітетом по душах» при владі. Немає сумнівів, що від такої церкви ми не дочекаємося дійової соціальної доктрини, орієнтованої на наші інтереси, а не інтереси держави.

Що ж до УПЦ... У них уже є соціальна доктрина, ухвалена серпневим Собором РПЦ. Предстоятель та вищі ієрархи УПЦ відмовляються відповідати на запитання про те, наскільки вони змушені дотримуватися цієї доктрини. Тож є всі підстави підозрювати, що вони зобов’язані виконувати її досить чітко. Адже межі її автономії так і не визначено...

Про якийсь дар чийогось життя

Хочеться відзначити й те, що, на відміну від більшості наших православних конфесій, УГКЦ робить безліч звернень не церковно-політичного плану, а таких, які стосуються безпосередньо християнської практики і ставлять за мету погодження життя кожного християнина з кожним пунктом канону християнського життя. Регулярності роз’яснювальної роботи, своєрідної «теології для чайників», із боку УГКЦ можна позаздрити.

Заяви наших православних церков досі мають переважно політичний характер. Вони не концентруються на душпастирських обов’язках. Їхні міркування (точніше засудження) про невідповідність канону християнського життя прямолінійні, узагальнені й ніяк не корелюються з реальним життям кожної окремої людини. Складається враження, що власне людина, як об’єкт пастирської діяльності, не вельми цікавить наших шановних ієрархів. Вони засуджують «загалом» аборти, «загалом» самогубства, «загалом» руйнування сімейних устоїв. «Не спускаючись» до того, аби розібратися, що саме штовхає кожну людину до цього і, відповідно, як можна допомогти їй від цього втриматися. Але розмови про «священність дару життя» — основного для християнства поняття — стають чистою абстракцією, коли втрачено людину. Бо геть незрозуміло, кому дар, чийого життя і для кого, відповідно, він має бути священним. Наша церква діє в стилі законів країни, якої вже немає: права мають переважно декларативний або декоративний характер, зате обов’язки (серед них є, приміром, почесні — тобто ті, з якими важко змиритися) непорушні. Те, що за параграфами втрачено людину, нікого особливо не турбує. Бо закон самоцінний. А от людина, певне, ні.

Церква, що стала державною структурою, діє в дусі держави — як машина знеособлення і пригнічення, машина культивування більше почуття провини, ніж прагнення порятунку. Оскільки порятунок — справа індивідуальна, вимагає зосередження на собі як на людині, вдосконалення своєї особистості. Тобто апелює до людини й відповідно культивує людину з усім «причандаллям», почуттям власної гідності, приміром. Що, між іншим, зовсім не суперечить Писанню: там говориться про нікчемність людини, але не перед іншою людиною, не перед державою, а перед Богом. Ясна річ, нам, із нашими традиціями цезарепапизму й ідеями про «богоданість» влади, важко перебудовувати свої мізки «на Вічне». І це ще одна відповідь на запитання, «чому саме УГКЦ».

Отже, мабуть, нашим церквам ще доведеться вибирати, «з ким вони» в умовах чітко розділеного на «владу» й «народ» громадянського суспільства. У чому їхнє завдання: обслуговувати владу чи допомогти знайти шлях до порятунку кожному з нас, навіть найубогішому. Поки що визначилася зі своєю позицією та заявила про неї тільки УГКЦ. І ця позиція, на мою думку, заслуговує поваги.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №35, 21 вересня-27 вересня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво