ЗАБАВИ РОСІЙСЬКОГО КІНО

Поділитися
З приводу сучасного російського кіно в Україні прийнято говорити з заздрістю: живуть же люди. Можу...

З приводу сучасного російського кіно в Україні прийнято говорити з заздрістю: живуть же люди. Можуть запросто влаштувати кінотиждень цього їхнього всього й показати відразу вісім фільмів останнього року — що й сталося в столичному Будинку кіно. Серед організаторів значилися російське та українське міністерства культури, Росзакордонцентр, Спілка кінематографістів України, відразу два міжнародних кінофестивалі — «Молодість» і «Крок». І все вийшло... Чи майже все. Хочеться, щоб такі події відбувалися за участю творців фільмів: хочеться ж із ними поспілкуватися, про кінематографічне життя поговорити. Проте, крім Станіслава Говорухіна (лише ледачий не пригадав, що відомий режисер і політик є членом української Спілки кінематографістів), не було жодного. Московський критик і журналіст Світлана Хохрякова в ролі коментатора була на своєму місці, та хотілося більшого.

Головна перевага показу великої програми полягає в тому, що ти отримуєш можливість переглянути якийсь магістральний сюжет, що розгортається в головах кінематографістів. Тим паче, що ми побачили картини режисерів практично всіх поколінь — від ветерана Петра Тодоровського («Життя забавами сповнене») до дебютантів Бориса Хлебнікова та Олексія Попогребського («Коктебель», призер останнього Московського кінофестивалю, до того ж вподобаний російською критикою, не дуже схильною говорити компліменти). І що ж? Чи є такий сюжет, який мучить, заворожує більшість?

Мабуть, є. Практично в усіх фільмах так чи інакше розповідається про наслідки великого історичного катаклізму, що стався порівняно недавно. Адже, за словами класика, усе перевернулося та робиться наново. У душах, розумах, самих долях людей. Тут немає ніякої епізації, такої собі просторової відстороненості. Автори розповідають про те, що тріщини, розлами проходять по серцях. Часом болісно, навіть трагічно. Вже чого, чого, а комфорту, душевного й тілесного, у новітній російській історії не вистачало. Як, власне кажучи, і в українській. Життя наші тісно переплелися, тому й дивишся ці фільми з особливим почуттям кревності та співпереживання.

Характерно, що у своїй більшості російські кінематографісти повернені у бік провінції — там потрібно, насамперед, вимірювати градуси побуту й буття. Вадим Абдрашитов (разом із своїм незмінним сценаристом Олександром Міндадзе) у «Магнітних бурях» бачить у тому житті грізні передвістя — цивілізаційний прогрес якось не узгоджується з гуманітарним, люди дичавіють, дуріють, занурюються в темряву, в якій місцями пробивається світло, що ллється з душ окремо взятих особин. Та вже надто мало надії на те, що вдасться вибратися з пітьми...

Прізвище Міндадзе значиться й у титрах іншої картини, «Тріо» режисера Олександра Прошкіна. І знову глибинка Росії, «далекобійники» у рейсі, кримінальні розбірки та розбійні напади, перестрілки. І перевдягання — водії, а з ними нібито й путана, виявляються ментами, симпатичними донезмоги. Тільки щось, на мій погляд, не склалося в цій історії — уже через півгодини інтерес до неї вгасає. Чи не тому, що життєвий матеріал надто щільно упакований в одежинки, які легко впізнати за нинішнім кіно? Менти, кримінал навіть в іронічному підсвічуванні виглядають недоречно — та біс з ними.

Тим і хороші багаторазово описані в пресі (і в «ДТ» у тому числі) «Старі» Геннадія Сидорова, що тут відбулося відкриття російської провінції, яка гине, вимирає, проте дивовижно життєстійка і життєлюбна. У чомусь перетинається з цією картиною і фільм «Коктебель», де батько і син рухаються в просторі та часі, гнані розпачем і вірою в завтрашній день. Усе, все перевернулося, колишнього життя не повернути, але потрібно стояти на своєму, потрібно шукати своє — у собі самому: шукати й не здаватися.

Станіслав Говорухін привіз свою нову картину «Благословіть жінку» за повістю І.Грекової «Хазяйка готелю». Це двочасова версія однойменного чотирьохсерійного телефільму. До речі, екранізацій у російському кіно небагато — вірна ознака того, що кінематографісти намагаються самостійно читати книжку сьогоднішнього життя. Найвідоміший майстер робити кіно, що подобається глядачам, і тут підтвердив свою репутацію: у залі весь час схлипували та витирали сльози.

Історична мелодрама — напевно, так можна визначити жанр. Події розгортаються протягом двох десятиліть — із середини 30-х і до хрущовської «відлиги». Юна діва Катерина Гриньова (Світлана Ходченкова), яка живе на морському березі, у закутку, зустрічає бравого вояку Олександра (Олександр Балуєв), удвічі старшого і бувалого, і відразу виходить заміж. А він військовий, і тягне її за собою через усі перипетії армійського життя. І при цьому постійно виховує дружину, навіть дитину забороняє народжувати. Усе має бути підпорядковане йому, коханому та грізному. Власне, особисте життя не випадково так тісно поєднується із суспільно-державним: тоталітаризм, сувора дисципліна проникають у всі пори, всі фібри душі. Підтверджуючи тим самим невипадковість того, що сталося, у великому історичному часі. І лише після смерті дорогенького (як годиться, він і сам стає жертвою, заручником часу, який сам створював так суворо та несамовито), Катерина, вже в 50-ті, знаходить своє щастя в особі чоловіка (Олександр Михайлов) вже іншого складу, з обличчям, більш схожим на людське.

Всі ми, так чи інакше, творимо своє нинішнє, воно ж майбутнє. Член російської Думи Говорухін, дивлячись у глядацьку залу, висловив просту думку: нинішнє благополуччя російського кіно зовсім не є чимось випадковим. Просто парламент постійно працював над тим, щоб зробити рідному кінематографу більш забезпечене життя. На марші, на переході так легко зламати собі шию...

— Я свої завдання з відновлення російського кінематографа в Думі виконав, — каже режисер. — Сьогодні все добре фінансується. І вже не можна сказати, що культура перебуває в загоні.

— Станіслав Говорухін повністю повернувся в кіно?

— Говорухін пішов із Думи й повернувся в політику та кінематограф. Оскільки, перебуваючи в Думі, політикою займатися не можна. Тепер я вільна людина, можу казати, що хочу. Аудиторія в мене величезна.

Українські кінематографісти, які сиділи в залі, вкотре заздрісно зітхнули. У нас таких покровителів щось не видно.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі