ЗА ПУЛЬТОМ З МУЗИКОЮ В РУКАХ - Культура - dt.ua

ЗА ПУЛЬТОМ З МУЗИКОЮ В РУКАХ

2 лютого, 2001, 00:00 Роздрукувати Випуск №5, 2 лютого-9 лютого

В одному зі своїх недавніх виступів із Третьою симфонією Яна Сібеліуса й ораторією Валерія Кікти ...

Володимир Сіренко {Фото Сергія П’ЯТЕРИКОВА}
Володимир Сіренко {Фото Сергія П’ЯТЕРИКОВА}

В одному зі своїх недавніх виступів із Третьою симфонією Яна Сібеліуса й ораторією Валерія Кікти «Святий Дніпро» головний диригент Національного симфонічного Володимир Сіренко постав не лише тонким музикантом, а й талановитим музичним політиком.

Наша публіка на рідкість велелюбна: вона гаряче вітає всіх гастролерів, настійливо вимагає багаторазового бісирування не тільки від солістів, а й від диригентів і за найменшої можливості легко підхоплюється з місць, щоб аплодувати стоячи. Це симптоматично. Людям на концертах добре і психологічно комфортно. Отже, академічна музика й в Україні поступово перетворюється на вид задоволення.

Потреба в задоволенні для людської натури так само природна, як відчуття голоду чи спрага. Власне, природність і розвела в різні боки задоволення й культуру. В останньої в пошанівку ідея Бажання — кохання, слави, здійснення мрії. Досягнення бажаного відразу ставить крапку в художній оповіді (казки закінчуються весіллями героїв), а недосягнення посилює художній ефект фіналу. Виявляється, що європейське мистецтво століттями плекало переважно Жадібність. Жадібність на почуття, біль і насолоду (теж задоволення, тільки подане крізь збільшувальне скло «хочу»).

Жадібність у сучасному мистецтві має дві особливо пам’ятні личини — гроші масової культури та психоаналіз індивідуалів. В інсталяціях, модерн-хореографії, музичному авангарді заборона на задоволення часто стає тією самою творчою силою, яка організує твір. Не пропонуючи «солодких мрій», авангард наших днів заперечує навіть окультурену насолоду та збуджує інстинкти, підсвідомість. І до цього, схоже, вже звикли.

У такий непростий час Володимир Сіренко диригував Третьою симфонією фіна Сібеліуса. Темперамент музики був виклично старомодний — споглядальність, пастораль, легкий іспанський колорит не обпалював, а лише «приперчував» холодну північну страву. Диригент незворушно, легко й артистично шикував музичну драматургію, майстерно підкреслюючи достоїнства форми. Оркестр тримав марку, особливо в «скандинавських» трелях мідних духових, які бездоганно пролунали у фіналі твору.

Сучасному естету Сібеліуса слухати так само важко, як малій дитині всидіти на одному місці. На Сібеліусі підсвідомість відпочиває — тут панує мир, картини природи не ворожі людині, просто вони існують самі собою. Музичному герою не доводиться проходити крізь жахіття крові й насильства, щоб ідентифікувати свою людяність. Утім, дефіцит музичного «адреналіну» сприймається сьогодні досить свіжо. Можна скільки завгодно критикувати твори Сібеліуса, але всі вони мають перевагу. У них (навіть у знаменитому Сентиментальному вальсі) збереглася психологічно здорова естетика, яка не допускає емоційних надмірностей. Її суть точно передає китайський вислів «шляхетна печаль про прекрасне». Загалом очевидно, що Сіренко грав Сібеліуса для задоволення. Ефект був очевидний, і публіка його оцінила...

У другому відділенні концерту відбулася київська прем’єра ораторіального літопису Валерія Кікти «Святий Дніпро» на лібрето Софії Майданської. У тексті використано цитати з «Літопису Руського» («Повість минулих років»), «Слова о полку Ігоревім», а також із «Похвали Дніпру» Феофана Прокоповича. За задумом авторів, одинадцять частин «літопису» відбивають основні віхи історії Русі-України. Дніпро стає уособленням Вічної ріки, яка з геофізичного поняття переростає в символ Духовного джерела.

Хоча «Святий Дніпро» Кікти настійливо потребує широких коментарів — тексту, жанрового рішення, інтонаційних джерел тематизму тощо, — виникає побоювання, що недоладною аналітикою можна спустошити «підтекст» уже успішного твору. Багато критиків передусім відзначили, і ще не раз відзначать його високий національний пафос. Так, канадське видання «Література й мистецтво» назвало «Святий Дніпро» унікальним в українській музичній літературі твором, спроможним представляти українців як націю. Крім просякнутої національним духом ідеї та далеких від кон’юнктури оригінальних віршів Майданської, у новій ораторії гідні уваги й риси літургійної служби, причому як православної, так і католицької (так Шоста частина «Гряде орда!» викликає асоціації з «Днем гніву» з меси).

Недоброзичливці закинули б авторові певну еклектичність його твору та стильову нелогічність — приміром, використання стилістики служб Московського патріархату, інтонаційні алюзії до «Олександра Невського» Сергія Прокоф’єва (у шостій і сьомій частинах), темброве трактування арфи/бандури в дусі Римського-Корсакова тощо. Утім, критики завжди чимось невдоволені.

Від того, що Валерій Кікта доручив свою музику Володимиру Сіренку, виграли практично всі. Слухачі змогли і вихлюпнути в оваціях свої патріотичні почуття, і задовольнити естетичні запити. А щодо порівняння другого відділення з першим — і там і тут Сіренко залишався вірним собі. Він гордо стояв спиною до залу за пультом, тримаючи у своїх руках музику.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №6, 16 лютого-22 лютого Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво