ЗА ЛАШТУНКАМИ АНІМАЦІЙНОГО КІНО

Поділитися
Урочиста церемонія відкриття ювілейного XXX міжнародного кінофестивалю «Молодість» очікуваного сюрпризу не принесла...

Урочиста церемонія відкриття ювілейного XXX міжнародного кінофестивалю «Молодість» очікуваного сюрпризу не принесла. Нагадаю, що на прес-конференції перед відкриттям генеральний директор Андрій Халпакчі обіцяв, що зоряне ім’я глави журі буде названо там і сам він постане перед захопленими поглядами широкого кінозагалу. На жаль, з невідомих причин голова на сцені палацу «Україна» так і не з’явився. А склад журі, заздалегідь оголошений організаторами, змін не зазнав. Церемонію відкриття вів особисто генеральний директор разом із Ганною Безулик. А відкрилася «Молодість-2000» ретрофільмом Леоніда Осики «Кам’яний хрест». Правда, щоб потрапити на екран палацу «Україна», довелося одержувати в Міністерстві культури спеціальний сертифікат. Отже, фестиваль стартував.

У рамках ХХХ кінофестивалю «Молодість» проходить виставка «Анімаційні фільми з Німеччини», організована також фондом «Кіно-Коло», галереєю «Персона» й Німецьким культурним центром «Гете-інститут Київ». Вона надає унікальну можливість, з одного боку, зазирнути за лаштунки анімаційного кіно та зрозуміти, як саме його роблять, а з іншого боку — представляє певний зріз німецького анімаційного кіно.

Фільми, представлені на виставці, створено переважно в період 1990—97 рр. і відзначено численними нагородами на різних фестивалях, зокрема двома «Оскарами». Хоча, як підкреслюють організатори, критеріями добору картин була передусім не кількість регалій, а радше розмаїтість матеріалів, що використовувалися для їх створення і тематична широта. Усе разом це й дає уявлення про технічні можливості сучасної анімації, які дозволяють розповісти будь-яку історію.

На виставці представлено моделі, ляльки, фрагменти декорацій, малюнки й фотографії до дев’яти фільмів. Сформував експозицію та розробив її концепцію художній керівник Кіноакадемії Баден- Вюртемберга й Людвигсбурга, а також фундатор фестивалю мультиплікаційних фільмів у Штутгарті Альбрехт Аді. Добрані ним картини дуже різні. У першу чергу, за технікою виконання: живопис олією на склі, пластилінові фігурки, малюнки на плівці тощо. Теми й сюжети фільмів також різноманітні. Об’єднує їх лише те, що вони належать до так званого авторського, а не комерційного кіно й сприяють розвитку анімації загалом.

Яскравим прикладом такого фестивального кіно є фільм «Прагнення» режисерів Томаса Штелльмаха й Тайрона Монтгомері, відзначений «Оскаром» 1996 року (до речі, кіномани напевне пам’ятають його за показом на «Молодості»). Тут змістом і сенсом картини стає сам матеріал. У пошуках води піщана людина кидає свою піскову країну. Йдучи за краплею вологи, вона мандрує кам’яним, паперовим і залізним світами. Пісковій людині вдасться дістатися води, але... закінчується це для неї трагічно: вона в ній розчиняється мільйонами піщинок. Для створення «Прагнення» було споруджено 15—20-метрові декорації. Над фільмом працювали десятки чоловік, створено три моделі піскової людини, дві з яких використовувалися буквально по п’ять секунд екранного часу. Тож авторське кіно зовсім не дешеве кіно. Навпаки, часто воно буває трудомісткішим від комерційного штампування, і напевне — винахідливішим у частині образотворчих рішень. Приміром, Даніель Ноке в «Майстрі батога» використовує пластилінових ляльок, а Томас Майєр Германн у «Сотворінні» обмежується чорно-білими малюнками, обігруючи асоціативні ряди.

Єдине, що особисто мене збентежило у програмі, — це якась депресивність фільмів: їх пронизано відчуттям наближення лихоліття. Невесела доля спіткала піскового чоловічка в «Пошуку». У «Сотворінні» все нібито оптимістичніше. У картині з гумором описується сім днів сотворіння світу. Тварини, птахи, риби живуть у гармонії та співають урочисті арії. А на сьомий день усі замовкають і завмирають від жаху: з’являється людина. Недовго думаючи, її поїдає динозавр, й інша живність, оговтавшись від шоку, вибухає хвалебною піснею. Не дуже все це весело. Ще одним зразком своєрідного чорного гумору є «Майстер батога», де двоє засуджених на страту в’язнів веселяться з того, що їх «надули» спільники й утекли з в’язниці замість них. Загалом, досить уїдлива картина сучасної моралі. Та чи все так безнадійно? Мабуть, ні.

«Сповідь» режисера Йогена Куна — це смішна й сумна історія про зустріч Папи Римського й Еріха Гонеккера, яка так і не відбулася. В розумінні — настав час для сповіді.

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК
Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі