За хмарами — «небо у діамантах». Режисер Едуард Митницький: «Сьогодні телебачення стирає актора як особистість і перетворює на банкомат: уставляєш картку — у відповідь випадають гроші» - Культура - dt.ua

За хмарами — «небо у діамантах». Режисер Едуард Митницький: «Сьогодні телебачення стирає актора як особистість і перетворює на банкомат: уставляєш картку — у відповідь випадають гроші»

4 серпня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №30, 4 серпня-19 серпня

Едуарду Митницькому виповнилося 75. За плечима режисера — будівництво свого театру (нині одного з найкращих в Україні), виховання когорти талановитих акторів і режисерів...

Едуарду Митницькому виповнилося 75. За плечима режисера — будівництво свого театру (нині одного з найкращих в Україні), виховання когорти талановитих акторів і режисерів. Напередодні ювілею Едуард Маркович був постійно зайнятий. Випускав спектакль у Прибалтиці. Вносив останні штрихи до своєї київської прем’єри — «26 кімнат» (за мотивами «Лешего» А.Чехова). Ця чеховська річ, як відомо, підступ до «Дяди Вани». Однак Митницький вирішив звернутися саме до «витоку», щоб укотре пошукати в Чехова відповіді на вічні запитання. Пам’ятається, чеховська Соня з надією казала про те, що колись побачимо «небо в діамантах». Якщо ж екстраполювати цей образ уже на наші театральні обрії (у контексті не зовсім ювілейного інтерв’ю Митницького), то стане очевидно, що й небо сьогодні місцями хмарне, і деякі діаманти потьмяніли...

— Едуарде Марковичу, коли пригадати тих, хто в різний час впливав на становлення вас як режисера, чиї імена хотіли б назвати передусім?

— Безсумнівно, як режисера мене сформував Леонід Варпаховський. Пам’ятаю все, що чув від Мар’яна Крушельницкого, відвідуючи його заняття на акторсько-режисерському курсі в інституті ім.Карпенка-Карого. Крім того, були Товстоногов, Любимов, Ефрос, Єфремов. Ті, хто в той час панував на сцені. То були зовсім різні театри, різні підходи до мистецтва. Та найголовніше — був висококультурний, значеннєвий театр. Раніше його називали «ідейним». Та сьогодні цей термін асоціюється з «совєтскостю». Тому й віддаю перевагу визначенню «значеннєвий». Головне — смисл. «Про що?» «Що болить?» Значеннєва основа для мене в театрі є основною.

— Ваша остання за часом київська прем’єра «26 кімнат» — теж «значеннєвий» театр? Надто боляче героям і, власне, глядачам упізнавати себе в цих героях. Чому ви взялися саме за цю п’єсу — немов предтечу «Дяди Вани»?

— Здивував не дуже схожий на себе Чехов. Він цю п’єсу не любив. У п’єсі «Леший» Чехов — діагностик: те, що відбувається з людьми, він переніс на... ліс. На сцені вирубують ліс, у житті — люди людей. Спочатку людина знищила ліс, потім — цивілізація знищила саму людину. До чого це призвело? Минуле — на смітник. Земля — під палаци. Повітря — немов у вихлопній трубі. Ліси, природа давно втратили свою казкову ауру. Природа — продається, це товар. Та людина — частина природи. А коли природа продається, що залишається цій людині? Бухгалтерські рахунки замість серця, душі, любові, співчуття? І тільки один ідол — гроші. П’єса — про це. Чехов ще тоді передбачив те, що відбувається з нами сьогодні. Аби окреслити основну думку, у постановці використані фрагменти з його чернеток, розповідей. Головне в спектаклі те, що люди — жертви власної недосконалості, а їхні інстинкти пожирають інтелект. Що ж до назви... Адже люди можуть заблукати не тільки в життєвому морі, не тільки в лісових нетрях, а й у своєму будинку, серед близьких — у своїх 26 кімнатах, загубивши орієнтацію у власній душі.

— Знаю, що недавно відбулася ще одна ваша прем’єра — у Прибалтиці.

— Так, я ставив «Живой труп» у Російському драматичному театрі Литви. Потім приїхав до Києва і сидів на репетиції «Лешего». Плюс випускний курс із трьома дипломними спектаклями в театральному. Плюс вступні іспити, із цілком дикою кількістю охочих (зніматися в телесеріалах!).

Поки ось так працюю — не переймаюся запитанням, яке мене гризе з моменту, як пішла з життя дружина: для чого, власне, живу?

— Ну, зовнішньою відповіддю на це запитання залишається все-таки ваш театр.

— Так... І в Литві в мене вже п’ята робота. Склалися прекрасні стосунки, із задоволенням до них їжджу. Часом навіть відмовляюся від деяких пропозицій. Розумієте, я не надто молода людина. І... як би сказати? — боюся, чи зможу сказати новим спектаклем щось таке, чого ще не говорили раніше.

— Едуарде Марковичу, у продовження теми, коли не заперечуєте, поговоримо на якісь «глобальні» теми. Вам не здається, що в останні роки не тільки український театр заполонили такі собі спектаклі-«симулякри»? Сурогатний, «пластиковий», розважальний, а тому дуже передбачуваний, театр практично витиснув «розумне, добре, вічне». Цей театр тиражує сам себе, привчаючи до себе глядачів: мовляв, іншої Мельпомени та іншого рівня (п’єс, акторів, сценографії) бути вже не може?

— Нещодавно в одній газеті прочитав інтерв’ю з Валерієм Фокіним. Дуже цікава розмова. Одна його фраза зацікавила: «Бувають такі актори, які досліджують кожну репліку». І далі дещо іронічне зауваження: «Зруйнувавши літературний храм, можна запропонувати несподіваний хід, іноді й підказка допомагає». (Певне, руйнуючи чиєсь, треба бути впевненим у результаті.) Та хіба добування таємного сенсу фрази не є одним із обов’язкових компонентів сцени, акту, спектаклю, нарешті? Діючий смисл фрази — це вже маленький спектакль. Адже й у житті, у момент спілкування кожне висловлення несе заряд емоцій, викликаних змістом сказаного, у свою чергу, так чи інакше провокуючи твого візаві, що й створює справжню органічну напругу в житті, на сцені. Висловлення — це подія. А спектакль — ланцюжок подій, і фраза є значеннєвим поєднанням задуму чи концепції між театром (режисурою) і глядачем. Коли заперечують першорядне значення фрази, стає незрозуміло: а що, вибачте, у такому разі — режисура? Це коли викреслюють геть чисто текст, пускають дим на сцені? Це купи дров, які імітують сценографічне рішення? Обов’язкове оголення, тепер і чоловічих тіл, до «у чому мати народила»? Звичайно, штампувати такі спектаклі простіше. Створювати в кожній фразі подію внутрішнього життя, а не епатажно сідати верхи на неї, прихлопуючи глядача, як муху, — набагато важче, це вимагає більше часу. А час тепер і в режисера — гроші. Вульгарне і хамське ставлення до тексту й пріоритету автора — це й є сучасний театр? Такий театр мені нудний. Він грубий, примітивний. Виховує «тубільців» від культури. Якоюсь мірою я відповів на ваше запитання?

— Безумовно. Та чому такий ось «вульгарний» театр настільки завзято витискує принципи ну хоча б Станіславського? Рудольф Штайнер, приміром, ще на початку ХХ ст. пророкував пришестя «царства Арімана» — тобто нового світопорядку, де єдино важливими вважаються матеріальні цінності та мотивації.

— Грубо чи гіперболічно кажучи, те, що ми за рідкісним винятком бачимо сьогодні, це — «сатанинський» театр. А коли абстрагуватися від Штайнера, можна констатувати таке. Театр — такий, яке життя навколо. Він — похідне життя, він ніколи не повертав його, не редагував і не змінював його, це — за межами можливостей театру, та й мистецтва в цілому. Для мене витоки нинішнього, умовно кажучи, «сатанізму» — у недалекому минулому. Зрозуміти, виправдати, осмислити той період, із його спробою зміни світобудови або просто — режиму, у принципі, можна. Люди, як завжди, хотіли кращого. Але як показує життя, кожний новий начальник, режим, формація — загалом, гірше за попередніх. Поступово, скинувши із себе гарні декорації — «правильні» слова, утопічні ідеї, — людство зосередилося на одному: грошах. А гроші — це те, що породжує звірячий оскал, готовність відкусити руку ближнього, яка теж тягнеться за ними. Молодь виховується часом. З його, повторюся, просто сатанинським ставленням до життя, проблем, людей. Ставлення зводяться практично до «ти — мені, я — тобі». Сьогодні ми йдемо в одній запряжці — отже, вітаємося. А завтра, коли потреба в людині відпала, забуваємо, як звуть колегу. Так, «сатанинський» театр — похідне від сатанинського життя. Воно, повторюся, програмує мистецтво, а не мистецтво — життя.

— Чим, на ваш погляд, нинішні абітурієнти, студенти — майбутні актори — відрізняються від попередніх поколінь?

— За моїми спостереженнями, кожне наступне покоління відрізняє дедалі менша культура та обсяг знань. А головне — рік у рік знижується потреба в цих знаннях. І дедалі меншим стає в дітей розуміння світу як джерела своєї професії і майбутньої творчої діяльності. Чи можна всерйоз говорити про творчість, якщо в багатьох повна відсутність потреби в осмисленні світу? Тільки коли намагаєшся осмислити світ, і виникає драматизм, напруга, можливість побачити свою, особисту, панораму життя. І лише почувши в душі відгук на твір, відчуєш потребу внести і свій «пай» у розстановку «дійових осіб» у земному просторі. І, нарешті, лише тоді приходиш до необхідності протистояти злу.

…Так, я знаю, що своїм поглядом на того ж «Лешего» цілий світ не перероблю. Та ще гірше усвідомлення, коли нічого не роблю і, отже, стаю в стрій, і йду разом із «ними»... Знаєте, тоді настає душевне затьмарення...

— Невже все настільки похмуро, туманно? Який конкурс нинішнього року був у театральний?

— Дівчат понад 200, юнаків — до 150.

— Неймовірна кількість.

— Не треба тішитися, адже багато в чому це — результат серіалів. Серіал — від слова «сірий», чи що? Запрограмовані відходи в мистецтві... Заробітчанські, вульгарні, безсовісні. Коли для самих режисерів пріоритетні — гроші й швидкість їхнього видобутку, а душа — байдужа та спокійна. Нічого не болить, ніщо не терзає. Яке мистецтво, про що ви?! Діти бачать це й думають: адже й ми так можемо, і ми будемо «зірками»! От, певне, і виникає величезна кількість обманутих бажаючих навчатися «на актора», попри мізерну в реальності оплату художньої праці та психічну й фізичну витратність театральної професії. Раніше хоча б створювалася ілюзія наявності духовних цінностей. А нині? Ну де ви, скажімо, в останні роки чули слово «совість»? «Порядність»? Слова ці настільки девальвувалися, що знайти їх можна хіба що в словнику. Вони нікому не потрібні — ні тим, у кого є совість і, отже, порядність, ні, тим паче, іншим. Найжахливіше ж, що цинізм охоплює дедалі більше людей, перетворюючись на норму життя.

— І все-таки, продовжуючи про молодь: може, з акторською зміною не все так погано? Адже, погодьтеся, в усі роки, понад те, в усіх вузах «за покликанням» здобувають професію не так уже багато людей. Решта одержують тільки дипломи.

— Це, звичайно, теж слід ураховувати.

— З усіх українських театрів сьогодні найбільш ангажовані в зйомках серіалів саме актори вашого театру — Театру на Лівому березі. Коли ви самі так негативно ставитеся до «сірого» кіно, як людей своїх відпускаєте?

— Справді... Тільки в китайському серіалі «Як гартувалася сталь» знімалися 14 наших акторів. Понад те, я і сам там знімався. Та, бачите, мені здається, образ «ідейного» Павки Корчагіна відкриває неофітам інший погляд на життя. Нехай і фантастичний. А хіба Жюль Верн, Стругацькі, Лем — не фантастика?.. Що ж стосується роботи в серіалах «узагалі»... Винагорода працівників культури і мистецтва ніколи не відповідала витраченим ними зусиллям. От і сьогодні нашої зарплати мало на що вистачає. Ще гірше сьогодні в моральному плані: мимоволі доводиться порівнювати себе з дуже і дуже забезпеченими співгромадянами. Актори, які всі сили віддають служінню сцені, почуваються приниженими. Так, шлях у серіали — перший крок до «неправедності», на мій погляд. Та як я можу заборонити, коли не маю можливості дати своїм людям таку зарплату, щоб вимагати: або театр, або серіали?

— Яка зарплата у ваших акторів?

— Максимальна в народного артиста — до 1500 гривень. Що за гроші? Та зауважте: народних — один-два чоловіка в трупі. А середня театральна зарплата — близько тисячі гривень.

— І це — попри статус академічного театру?

— І він нам нічого не дав.

— Ось, бачу, у вас фото Володимира Горянського в спектаклі «Майн Кампф». Він сьогодні один із найбільш кінозатребуваних ваших акторів. Як ставитеся до його «серіально»-світської кар’єри? Горянський, до речі, як і раніше, в штаті чи перейшов на «разові»? Те саме, до речі, стосується і Віталія Линецького?

— Так, через надзвичайну зайнятість Горянського поза театром я був змушений запропонувати йому перейти на «разові». Однак з театру Володя іти не хоче. І я цього категорично не хочу. За словами самого Горянського, з нового сезону він повернеться до штатної роботи.

Володя розумний і делікатний. Він дуже обдарований артист. Та, на жаль, у творчості йому не вистачає сміливості. Боїться невдало зіграти. Боїться великих труднощів, які можуть позбавити запрограмованого успіху. І це — найбільша помилка: не буває серйозних художників, у яких не траплялося б провалів. Ризикувати в мистецтві треба точно так само, як у науці або просто в житті. Коли немає ризику, людина згодом розчиняється в потоку.

Сподіваюся, Володя не образиться на мене за те, що зараз я, може, надто різкий (усе це я казав йому особисто). Люблю цього артиста й ціную. І тому переживаю за нього.

Маскультове визначення «зірка» приклеїлося до Горянського, це тішить, гріє самолюбство. Та, на жаль, він не розуміє, що це лише «аusweis» у невідомість. Серіали — як метелики: вийшов із кокона, і життя — півгодини. А час акторського життя — теж спливає.

А Віталій Линецький працює в штаті. Мав разом випускатися в ролі Войницького в «26 кімнатах», але відпросився на зйомки. Оскільки прохання відпустити «у кіно» за рік було першим (Линецький — дисциплінований артист), я відпустив його. Можливість заробити не щодня випадає актору... Восени Віталій ввійде в спектакль «26 кімнат».

— Чи можете констатувати, що телесеріали негативно позначаються на акторській майстерності?

— Не лише серіали — взагалі телебачення. Воно сьогодні «стирає» актора як особистість, перетворює на такий собі банкомат: вставляєш картку — у відповідь випадають гроші. Завдяки ТБ у всіх його різновидах артисти перетворюються на роботів: кажеш — а в них «олов’яне око», відразу навіть не розуміють, що їм сказано. На щастя, у нас у трупі «олов’яних» практично немає. Та їх доводиться зустрічати поза стінами нашого театру.

— Чим можна пояснити той факт, що досить часто «лівобережні» артисти начебто б цілеспрямовано потрапляють на службу в Російську драму? Подружжя Масленникових колись, щоправда, повернулося, Гетьманський — «і нині там». Нещодавно на сцені Театру ім.Л.Українки в спектаклі «Завещание целомудренного бабника» знову було помічено ваше відкриття — Ахтем Сейтаблаєв.

— Це запитання треба ставити самим артистам. Будь-хто, котрий знає фінансову ситуацію в театрах Києва, теж дасть відповідь відразу. Що ж стосується Сейтаблаєва (це відкриття режисера Олексія Лисовця), то він поки не більш ніж «помічений». Він дістав дозвіл на участь у спектаклі Віталія Малахова. За його словами, про те, що спектакль буде йти на Пушкінській, а не на Подолі, він нібито сам не знав («витівки» милого Малахова?). Довідавшись, Сейтаблаєв запитав: переривати йому роботу над спектаклем чи продовжити репетирувати? Я відповів: «Працюй!» От і все. Звичайно, гроші — зваба потужна. Та не творча.

— Як сьогодні можна охарактеризувати ваші відносини з Російською драмою?

— Ніяких. На цьому — крапка.

— Тоді про фінансування. Вже навіть перехожим із вулиці відомо, що в Україні одні театри ледь фінансуються, други — «утримуються», а треті — «годують» цілком непогано...

— Ця система добре відбиває безсистемність, хаотичність, випадок, особисту зацікавленість — принципи, характерні для нашого суспільства в цілому. Ніякого смислу в такій практиці, зрозуміло, немає. Пригадаємо: в СРСР була чітка система тарифікації, спільна для всіх. Так, існували позакатегорійні театри: провідним майстрам, визнаним суспільством, — давали персональні надбавки. Однак у цілому майже всі були рівні, система діяла прозоро. Основне — діяла. Те, що ми маємо нині, зроблено без урахування художніх завоювань. Нинішнє становище — шкідливе, неповноцінне, психологічно принизливе. Що, скажете, — така ситуація заохочує діяльність українських театрів? І на периферії в нас служать такі актори, яких удень із вогнем не знайдеш у Києві, а одержують вони там жалюгідні копійки. Шляхи виходу з ситуації відомі... Якщо не хочемо добити театральну справу остаточно, треба терміново переглядати оплату праці в театрах країни.

— Нарешті підійшли до «театральної ситуації». Ви можете хоча б фрагментарно спробувати охарактеризувати в цілому цю саму «ситуацію» в Україні? У Києві? І, до речі, чи знайомі ви з новим Законом про театр? Чи позначиться він, на вашу думку, на цих «ситуаціях»?

— Закон, мені здається, наразі не сильно діє. Давати ж серйозну оцінку ситуації в Україні з мого боку було б, вибачте, несерйозно. Я не так багато бачив, щоб судити. Особисто мене обурює певна тенденція нашої театральної критики: мало помічається те хороше, що в нас усе-таки є. Зате відчувають просто-таки мазохістський кайф, вишукуючи погане! За дворовою термінологією: «бий своїх, щоб чужі боялися!».

Гадаю, є люди, які можуть зрозуміти й у досить переконливій формі пояснити, що являє собою сучасний театр. Та поряд із ними чимало й тих, хто так і залишився в професії на рівні, вибачте, матеріально залежних. І саме ці люди спотворюють кут зору. Та існування останніх не скасовує думки перших.

— Чи можна казати, що сьогодні критики формують громадську думку?

— Думаю, ні. Адже й у Москві — те саме. Їхню думку чути лише у певному колі людей, причетних до театру. Проте так, мені здається, було завжди? Широка аудиторія, в принципі, далека від рецензій. Вони — для інтелігенції, для нащадків тих, кого не встигли розстріляти в таборах (у минулому) і не прикінчили в під’їздах або в лісі (нині). Або тих, хто не виїхав далеко...

— Що ви цікавого помітили з останніх робіт київських театрів?

— З мого боку, повторюся, не дуже етично говорити про це. Скажу лише, що сам бачив. Особисто я нині ходжу переважно в Театр ім.Франка. Ще, мені здається дуже позитивним і корисним виникнення нових театральних формувань. Уже точно — корисніше, ніж нові бандформування. Я дуже — підкреслюю, дуже! — вірю в майбутнє Дмитра Богомазова.

— От ви й самі сказали, що обнадійливого бачите в нинішній ситуації: традиційна наявність фанатиків театру й поява, і розвиток, нарешті, нових театрів. Ваше ставлення до повальної «академізації» наших театрів, до речі, не змінилося?

— Ні, я, зрозуміло, як і раніше, вважаю, що це — епідемія. Рівень багатьох театрів, що дістали статус академічного, зовсім йому не відповідає. Певне, виписуючи «папір», просто не подумали, які пріоритети академічних театральних інституцій. Та й яким має бути в такому разі фінансування — теж... Смішно, коли не було б так сумно: деякі «академічні» театри не в змозі надрукувати афішу до спектаклю!.. Просто за Грибоєдовим — «подписано — и с плеч долой».

— І все-таки, з початку «епідемії», проти якої ви заперечували активно і послідовно, минуло кілька років. Чи можна казати, що її наслідки виявилися ще більш негативними, ніж уявлялося в теорії?

— Не думаю, що ці події погіршили театральну ситуацію. Просто є класична фраза: «Мистецтво потребує жертв». З боку держави — жертв фінансових. Наша держава не пішла взагалі на жодні витрати, пов’язані з «академіками». Дати звання і не підтримати його нічим — отже, просто видати «фільчину грамоту». Українською — «одчіпне».

— Згаданий вами Богомазов — один із режисерів «школи Митницького». Чи можливо в найближчому майбутньому очікувати в Києві «нову хвилю» обдарованих молодих режисерів?

— Не беруся прогнозувати. Тим паче, що й культурна, і моральна ситуація не передвіщає нічого такого. Розумієте, культурні шари вичерпалися. Чимало вирубано, як ліси, ще від чеховських часів. А режисура — професія коренева, корені її — у культурному грунті. Мені, на жаль, мало віриться в появу найближчим часом «добрив», завдяки яким «грунт» міг би відродитися.

Що ж до гіпотетичних припущень про нове покоління режисерів... Знаєте, хоч як дивно, нині до режисури дедалі більше тягнуться не юнаки, а дівчата. Лише в мене на курсі — чотири дівчини й тільки один юнак. Ще двоє молодих людей просто не витримали, один перейшов до ляльок на акторський, другий узяв відпустку і думає про перехід на акторську роботу. Виявляється, сьогоднішні жінки — більш терплячі, наполегливі та витривалі. Певне, колись вони й сформують «жіночий режисерський батальйон».

— «Жіночий театр», на вашу думку, відрізнятиметься від сьогоднішнього «чоловічого»?

— Напевно, так. Психологічно це, найшвидше, буде інший театр. Та поки прикладів режисерського злету я, на жаль, не бачу. Для мене самого режисура — це те, що спирається на традиції. Але для знання і розуміння традицій потрібні насамперед розум і висока освіченість. Нинішнім юнакам та дівчатам потрібно багато вчитися. Пам’ятаєте, в Івана Кочерги? «Раніш закон, а потім благодать».

Та й надії на те, що ситуація в країні, отже, і в театрі, зміниться на краще — причому, не революційним, а цілком природним еволюційним шляхом, — особисто я, зауважте, не полишаю. Не може бути, щоб не було еволюції.

Дуже хочеться розповісти й про приємне. Протягом найближчого місяця завершиться доопрацювання за зауваженнями архітекторів — і будівля нашого Театру на Лівому березі Дніпра вступить у стадію модернізації не лише в мріях і «на папері», а на практиці. Передбачається, що в нас з’явиться новий зал на 200—250 місць, із найсучаснішою сценою й обладнанням.

— Коли саме він з’явиться? А то навіть прикро: у Києві з нуля будують нові театри, а один із найкращих усе в черзі на реставрацію.

— Ну, може, просто ми займаємося не тим? Замість того щоб чогось просити у високопоставлених чиновників, усі сили витрачаємо на творчі завдання…(«Пробити» — узагалі жахливе, ще радянське, слово!) Будемо думати: це ваше запитання може й послужити стимулом, щоб і справді підсилити атаки на міську адміністрацію.

Едуард Митницький — народний артист України, художній керівник і засновник Київського академічного театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра, професор театрального університету ім.Карпенка-Карого. У його театральній біографії чимало успішних, тріумфальних сторінок. Є і драматичні розділи (на початку 90-х високопоставлені чиновники волюнтаристичними методами змусили режисера піти з Російської драми). Набагато раніше, у період творчого розбігу, його не приймали до Київського театрального інституту (деякі анкетні дані не відповідали духові часу). На велике театральне поприще його благословляв сам Крушельницький, проте й цього спочатку виявилося недостатньо. Митницький пройшов філфак педінституту, працював у народних театрах заводу «Більшовик» і Борисполя, перед тим, як вийшов на професіональну орбіту. Великий вплив справив на нього Леонід Варпаховський (Едуард Маркович був асистентом на його спектаклях у Російській драмі «Двери хлопают» і «На дне»). Багато вистав Митницького в Російській драмі мали щасливе сценічне життя, але воістину тріумфальною виявилася «Варшавская мелодия» з Адою Роговцевою: цей спектакль витримав приблизно вісімсот показів. Згодом почалося становлення Театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра, який заснував Митницький. У цьому колективі розкрилися дарування акторів Б.Литвина, М.Бабенко, П.Морозенко, К.Ніколаєвої, В.Горянського, В.Линецького, Л.Сомова (і багатьох інших), а також режисерські таланти А.Лисовця, Д.Богомазова, Ю.Одинокого, Д.Лазорка. Серед найвідоміших київських спектаклів Митницького останніх років — «Майн Кампф», «Так закончилось лето», «Живой труп», «Анна Каренина», «Ночь. Море. Свеча». Режисер у різний час ставив у Росії, Німеччині, Латвії, Литві, Чехословаччині, Болгарії.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво