За диригентським пультом — Солженіцин - Культура - dt.ua

За диригентським пультом — Солженіцин

8 вересня, 2006, 00:00 Роздрукувати Випуск №34, 8 вересня-15 вересня

У середині вересня в Києві очікують «Віртуозів планети». Це міжнародний фестиваль, у якому беруть ...

У середині вересня в Києві очікують «Віртуозів планети». Це міжнародний фестиваль, у якому беруть участь переможці міжнародних конкурсів, членів Всесвітньої федерації (WFIMC), до якої входить і вітчизняний конкурс Горовиця (фест пройде під егідою Національно комісії України в справах ЮНЕСКО з 14 по 16 вересня). У концертах «Віртуозів...» беруть участь музиканти з Німеччини, Франції, Японії, Угорщини, Італії, Кореї. У проекті також задіяно Національний симфонічний оркестр Володимира Сіренка та оркестр Національної філармонії під керівництвом Миколи Дядюри. В один із фестивальних днів віртуозів підтримає головний диригент Філадельфійського камерного оркестру Ігнатій Солженіцин (США), син відомого письменника. Це його дебютний виступ на українській сцені.

Лауреат премії Avery Fisher Ігнатій Солженіцин нині відомий як один із найперспективніших сучасних музикантів, що успішно поєднує кар’єру диригента та піаніста. Меломани, які раніше ніколи не чули його гру, на концерти новоявленої знаменитості неминуче приходять із змішаним почуттям цікавості, очікування та скептицизму: магія прізвища... Проте якщо Солженіцина-молодшого й обтяжує така настороженість, він ніколи не демонструє це на сцені. Високий блондин із блакитними очима і проникливим баритоном уже довів: він самоцінна творча особистість.

І все-таки важко припустити, що дитинство Солженіцина було таким самим, як в інших дітей його покоління. Сім’ю вигнали з Союзу, коли хлопчику було всього 18 місяців. Спочатку Цюріх, через два роки, у 1976-му, — Вермонт. Батько, Олександр Солженіцин, занурений у «Червоне колесо», працював по 16 годин на добу. Вдома розмовляють виключно російською (через це потім розпочнуться проблеми в школі). Великий білий камінь у подвір’ї іноді здається чарівним конем, який колись обов’язково відвезе їх до Росії (на історичну батьківщину Солженіцин-молодший уперше повернеться в 1993 р. із концертним туром, на рік випередивши свого батька).

«Мій батько ніколи особливо нічого не забороняв, — згадував музикант на сторінках New York Times. — Він не був суворим у плані «це — можна, цього — не можна». У нас у домі не було телевізора, і коли він з’явився, нам дозволялося дивитися його годину на тиждень плюс новини — єдине, мабуть, обмеження. Ми, підлітки, захоплювалися тоді Black Sabbath, Led Zeppelin, Kiss. Якщо музика не гриміла на весь будинок, усе було гаразд, хоча не думаю, що батько чи мати були високої думки про все це».

Бажання бути диригентом зародилося в хлопчика вперше, коли він почув у кабінеті свого батька П’яту симфонію Бетховена, яка схвилювала його до глибини душі (у Солженіцина-старшого була ціла підбірка плівок Караянівського циклу, слухаючи яку він любив працювати й розмірковувати). А ще в будинку стояв рояль, що залишився в спадщину від старих господарів. Сусід у п’ять років навчив Гната елементарної нотної грамоти, а в коморі серед паперів знайшлася ціла колекція легкої музичної класики — хіба не привід «покопатися в клавішах»?

Багато чого в житті майбутнього виконавця змінив візит у їх сім’ю Мстислава Ростроповича, який тоді також був позбавлений радянського громадянства. Опальний віолончеліст, вражений музичними здібностями хлопчика, відвіз Ігнатія Солженіцина на прослуховування до відомого піаніста Рудольфа Серкіна, який жив приблизно за годину їзди від них. Той порекомендував його пані Чонгхйо Шин, фахівцю по роботі з молодими талановитими піаністами. У 14 років хлопчик їде до Лондона й залишається там на три роки для навчання в Марії Курціо, учениці легендарного Артура Шнабеля.

«Вона навчила мене всього, що я знаю про гру на фортепіано, — зізнається піаніст. — Я був уже досить підготовленим, коли прийшов до неї, та все ж це були дивовижні роки, які вплинули на моє становлення в музичному та особистісному плані. Її відданість музиці не просто як абстрактній концепції, а силі, яка спроможна зворушити та об’єднати людей, продовжує надихати мене й понині». З Лондона він переїжджає до Нью-Йорка, де бере кілька уроків у 88-річного чилійського піаніста Клаудіо Аррау. Потім вступає до інституту Кертіза, у Філадельфії, де шліфує мистецтво фортепіанної гри з професором Гаррі Граффманом, нарешті приступає до оволодіння азами диригентської майстерності в Отто Вернер-Мюллера.

Кажучи про якості Солженіцина-інтерпретатора, цікаво зазначити, що любов музиканта до своєї національної культури зовсім не переходить у прямолінійну імітацію деяких особливостей російської фортепіанної школи, що вітає гучний резонанс і технічну демонстрацію. Справді, його виступи досить потужні й агресивні, коли того вимагає музика, але витонченість і акуратність фразування — ці атрибути його гри вражають набагато більше. Та й репертуарні уподобання Ігнатія Солженіцина, схоже, схиляються у бік австрійсько-німецької школи: бахівські «Гольдберг-варіації», сонати Бетховена та Шуберта стали справжніми візитними картками його останніх сезонів. Коментуючи російський фортепіанний репертуар, музикант каже, що захоплюється прелюдіями, фугами і Другою сонатою Шостаковича, але не вважає шедеврами оригінальну версію «Картинок із виставки» Мусоргського та салонні твори Чайковського.

До російського симфонічного репертуару маестро ставиться з великим пієтетом. Запорука цього — його стрімка диригентська кар’єра на посаді керівника Філадельфійського камерного оркестру, куди він 1994 року був запрошений музичним директором Марком Мостовим. Своїми неординарними інтерпретаціями з домінуючим у них ліричним началом Ігнатій Солженіцин здобув схвалення авторитетних музичних критиків. Серед солістів, які за роки його керівництва виступили з Філадельфійським оркестром, — Мстислав Ростропович, Сильвія Мак-Нер, Чо-Лян Лін, Стівен Іссерліс, Гаррі Граффман, Сергій Лейферкус і Лейла Йозефович. Маестро здійснив десятки спеціальних виконавських проектів, включаючи «Страсті за Іоанном» та Шість Бранденбурзьких концертів Баха, «Створення світу» і «Сім слів на хресті» Гайдна, а також балет «Дон Жуан» Глюка, що рідко виконується. Як запрошений диригент він часто виступає з великими симфонічними оркестрами, як американськими (Даллас, Індіанаполіс, Сіетл, Нью-Джерсі), так і російськими (Петербурзький заслужений колектив Росії, московські МСО, АСО МГАФ, Нижній Новгород, Єкатеринбург).

В амплуа піаніста пан Солженіцин продовжує співпрацювати з такими прославленими диригентами, як Андре Превен, Герберт Бломстедт, Юрій Темірканов, Вольфганг Заваліш, Мстислав Ростропович, Шарль Дютуа, Кшиштоф Пендерецький. Тонкий інтерпретатор камерної музики, Ігнатій Солженіцин співпрацює зі струнними квартетами Емерсона, Бородіна, Брентано, а також із відомою піаністкою Мітсуко Учіда. Виступав у моцартівському Зальцбурзі, на ріхтерівських «Грудневих вечорах» у Москві.

Єдине, чого для повного щастя не вистачає маестро з духоборчим прізвищем, то це достатку власної дискографії. Проте в цьому питанні музикант надзвичайно перебірливий і неквапливий: «Я не хочу робити записи тільки заради того, щоб вони з’явилися на ринку або щоб заповнити пустоту в репертуарі каталогу компанії звукозапису. Запис — те, що залишається назавжди, для майбутніх поколінь, і він має бути саме тим, у чому ти переконаний на сто відсотків. На передсмертному одрі я хочу оглянутися назад і сказати: це — непогано, це — виправдано. А тому я даю всьому йти своїм звичаєм. Я не поспішаю».

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №38, 12 жовтня-18 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво