Юрій Крилівець: «…Хто не читає, той і слухати не буде, а хто не слухає, той і читати не буде…» - Культура - dt.ua

Юрій Крилівець: «…Хто не читає, той і слухати не буде, а хто не слухає, той і читати не буде…»

23 березня, 2007, 00:00 Роздрукувати Випуск №11, 23 березня-30 березня

«Солодка Даруся» Марії Матіос віднедавна — не лише книжка, яку можна читати й перечитувати, це ще ...

«Солодка Даруся» Марії Матіос віднедавна — не лише книжка, яку можна читати й перечитувати, це ще й зворушлива історія у виконанні Наталії Сумської…

КартьєБрессон, один зі світочів фотомистецтва, говорив, що знімок народжується на лінії перетину ока й серця. «На перехресті яких ліній народжується аудіокнижка?» — запитання, яке виникає, коли бачиш відомий твір у форматі аудіодиска.

«Книга вголос» — колектив однодумців, які шанують українське письменство й намагаються донести український твір до пересічного громадянина. Професійне озвучення друкованих творів, повага до класики та класиків (М.Матіос, безперечно, з їх числа) — те, що вирізняє роботи цієї нової мистецької одиниці в царині української видавничої культури. А розмова з директором Юрієм Григоровичем Крилівцем, можливо, поставить крапки над досі непоміченими «і» та дасть змогу знайти бодай кілька відповідей на запитання, хто ж такі українці…

— Як довго працює «Книга вголос»?

— У січні 2006-го ми випусти­ли першу аудіокнижку, у торговельній мережі з’явилися аудіо­продукти: «Леся Українка. Драматичні твори. Поеми» у виконанні народної артистки України Ади Роговцевої та «Українські народні казки від тітки Ориськи та діда Панька» (41 казка).

— Як добираєте твори?

— Беремо хороший твір і записуємо (сміється).

— Тобто вирішальним є ваш суб’єктивний вибір?

— Напевно. Але коли нам потрібні консультації, залучаємо фахівців. Так, нам допомагала письменниця Олеся Демська, і наша співпраця була цікавою. Гадаю, вона продовжиться.

— Акторів запрошуєте з огляду…

— З огляду на те, що бачу в очах актора. В інституті (я навчався на акторському факультеті) нашими вчителями були педагоги Олійник, Карасьов, Скибенко — вовки-вчителі («вовки» в найкращому розумінні цього слова). Для студента, який пропустив лекцію, вони запровадили покарання: конспект праць Станіславського. І «нещасний» мав не просто подати конспект, а захистити його. Ми тоді сміялися. А нині я часто згадую слова Станіславського: «Очі — дзеркало душі. Пусті очі — дзеркало пустої душі». Ось критерій. Єдиний!

— Які із записів вам особисто подобаються?

— Люблю «Швейка» («Аудіо­книга» випустила серію «Пригоди бравого вояка Швейка» Я.Гашека, що складається з чотирьох частин. «В тилу». «На фронті». «Слав­на прочуханка». «Прочухан­ка триває». — Л.Б.), а «П’єси» М.Булгакова у виконанні М.Рушковського — річ унікальна, бо це не лише один із двох наших російськомовних альбомів, а зразок прямого влучання в драматургію.

— А були випадки, коли актор приходив із книжкою і казав: «Це — мій матеріал, я відчуваю. Можна записати?».

— Були. Але, що цікаво: коли актори самі проявляють таку ініціативу, кінцевий результат — не надто вражає. Пам’ятаєте, в «Чумі» А.Камю є персонаж, котрий усім розповідає, що пише роман і при цьому цитує перше речення… Читаєш твір і відчуваєш, що цей герой ніколи нічого не напише — сили витрачає на мрію, а не написання. Так і в будь-якій творчій справі: коли дуже кортить, мало що виходить.

— Є багато схвальних відгуків щодо роботи Наталі Сумської, яка записала «Кайдашеву сім’ю» І.Нечуя-Левицького.

— Наталя Сумська довго відмовлялася: «Це ж треба протягнути наскрізну дію й іще…», а потім сідала й блискуче працювала. Кожна людина по-своєму налаштовується на роботу. Наталя може серйозно сперечатися, але в цьому — її бажання зробити якісну роботу. Нещодавно ми з нею реалізували давній задум…

— Маєте на увазі «Солодку Дарусю»?

— Так. Ми довго йшли до цього твору, довго говорили з авторкою про необхідність записати «Дарусю». Марія Матіос, як і кожен серйозний автор, дбає про свій авторитет у літературі, тож ми мали запропонувати їй таку роботу, яка відповідала б її вимогам. Гадаю, ми не осоромилися.

— Твори Юрія Андруховича запишете?

— Ми готові хоч зараз розпочати цю роботу, але потрібна згода самого Ю.Андруховича (адже ми працюємо в правовому полі), проте він дуже зайнятий. Щодо згоди… Якось ми запропонували одному відомому артистові співпрацю, а він поставив такі умови, яких ми не змогли виконати. Я маю пояснення: актор побоявся, що через свою зайнятість може зробити роботу не так «круто», як на те здатен.

— Маєте на увазі якість?

— Ні. Якість цей митець дасть у будь-якому випадку, маю на увазі «крутість». От актор і придумав такий, даруйте за тавтологію, акторський хід. Знаю, він мріє про подібну роботу…

— Критерії «крутості»?

— Як на мене, він один: якщо тебе самого хвилює те, що ти робиш (коли не просто переживаєш, а відчуваєш, що зроблене хвилює), — усе! Воно!

— Можна сказати, що пафос буває щирим і фальшивим?

— Напевно. Але головне — не треба боятися високих почуттів! Нещодавно провели цікаві переговори щодо можливої співпраці з Мариною Соколян. Узагалі намагаюся хоча б один сучасний роман упродовж тижня прочитати. Сучасна література — різнобарвна — Соколян, Винничук, Жадан, Матіос… Мені надзвичайно подобаються твори Дереша, тож зробили пробний запис: Любко читає свій твір. Ми розповідали про це на Львівському форумі книговидавців, але журналісти чомусь написали, що ця проба нас не зацікавила. Зацікавила! Звісно, це не той випадок, коли треба порівнювати з «Кайдашевою сім’єю», де є симбіоз письменника й виконавця, у даному разі маємо авторське виконання. Річ у тім, що права на роман, який ми розглядали, належать видавництву. Проте на сьогодні ми вже спроможні пропонувати певні консультаційні послуги, надаючи авторам можливість захищати свої права, бо й ми зацікавлені в тому, щоб автор був затребуваний видавцями. І питання щодо аудіороману Дереша погоджуємо.

— А як щодо творів українських письменників, котрі пишуть російською?

— Це та ж історія, в якій фігурують Гоголь, Булгаков... Хотіли бути відомими. Кокотюха простіший: «Будуть платити, буду писати російською, мені потрібно сім’ю годувати».

— Чи не плануєте записати котрийсь із двох його романів, відзначених у «Коронації слова»?

— Навіть угода вже є. А ще взялися за «Дім на горі» Валерія Шевчука.

—Як автор поставився до пропозиції зробити аудіоваріант книжки? Ви самі обрали цей роман? Серйозна робота!

— Так, серйозна. Валерій Олександрович спокійно відреагував на нашу пропозицію. А щодо твору, то ми самі хотіли почати саме з цього роману. Дасть Бог, запишемо ще не один твір цього класика.

Ми взагалі налаштовані на класику, тому не випустили ще нічого з доробку сучасних романістів, бо орієнтуємося не на прізвища — на них можна заробити певні суми, але при цьому втратити власне ім’я і свого слухача, а це — неприпустимо.

— Уявімо, зайшов незнайомець і заявляє: «Я — не письменник, але написав роман, зробіть аудіокнижку». Взялися б?

— Так, але як за комерційне питання. З подібним звертаються майже щотижня: люди хочуть записатися й наступного дня побачити стотисячний наклад, але в жодному випадку нам не трапився талант, про який хотілося б розповісти.

— Чи цікавить вас видання невідомих загалу речей, на кшталт тих поезій Каменяра, що звучать у виставі театру ім. Івана Франка «…Посеред раю на майдані…»? Проте це — некомерційні речі, оцінити їх можуть, мабуть, лише митці.

— Література, мистецтво — взагалі некомерційні. І добре, коли є в державі люди, яким потрібен не лише шматок хліба.

— Міністерство культури цікавилося вашими здобутками, адже «Книга вголос» дає можливість через прослуховування української казки розпочати актуалізацію української мови ще в дошкільних закладах?

— Цікавилося. Але українську мову не треба актуалізувати! Її треба знати! Мрію, щоб до мене хтось прийшов (чи зателефонував) і сказав: «Знаєте, от прочитав «Мартін Іден» Джека Лондона й «Тигролови» Івана Багряного. Хоч що кажіть, Джек Лондон — крутіший». Я навіть за останні гро­ші запросив би його до хорошого ресторану, щоб мати можливість посперечатися і щоб він мені довів, чому Джек Лондон крутіший! Мрію, щоб зі мною саме про таке говорили, але ж наші люди не читають… Пересічний громадянин звик до того, що українська література — «найкрутіша», Шевченко — бог, Карпенко-Ка­рий — геній, Нечуй-Левицький — диво; у шко­лі йому сказали: «Вони — ого-го!», от він і розвісив їхні портрети на стінах як ікони, навіщо ще читати їхні твори? А, може, Леся Українка — не геній, а лише хвора людина? Під час запису її тво­рів ми це обговорювали. «Касанд­ру» вона писала, схоже, на межі психічного зриву, а те, що їй вдалося написати геніально — інша справа. Нехай би ми знали, що один — такий, другий — сякий, але ж не знаємо! І коли йдеться про українську літературу — не треба її любити, доречно її знати. А для цього потрібно читати! Коли зростатиме охочий до читання прошарок суспільства, спостерігатимемо по-справжньому крутий підйом.

— А це можливо? Які ви бачите тенденції?

— Думаю, можливо. Я не раз бував у Львові, але молодь, яку бачив на книжковому форумі, мене приголомшила. Хлопці, дівчата сиділи на підлозі з книжками, слухали Жадана, Карпу, того ж Андруховича, і в їхніх очах не було цинізму!

Після помаранчевої революції нами зацікавився світ, ми почали їздити й перейматися: «Якщо ми такі хороші, то в чому це хороше?». Самі собою зацікавилися! Шевченко перший визначив, хто ми є. Він ніби промовляє: «Хочемо бути кращими — будьмо! Хочемо залишатися такими, якими є, —залишаймося».

— Стратегія вашого товариства в тому, щоб через аудіокнижку показати, якими є українці?

— Не хочеться приписувати собі високу місію. Ведучи бізнес, маєш переконати ринок, що твоя продукція потрібна. Тож, замис­люючись, розумієш: «Кайдашеву сім’ю» слід читати не тому, що це класика чи шкільна програма, а тому, що в цьому творі ті ж проблеми — заробітчанство, зрада. Корисно знати, що ці граблі вже лежали на нашому шляху. Так, ми наступаємо на них іще раз, але знання дозволяють принаймні зменшити силу удару. Класика збагачує знанням перспективи і просто навчає. Але для читання потрібне певне налаштування, а аудіокнижка невибаглива, і вже за хвилину голос актора дарує тобі емоційний заряд.

— Є й критики, котрі кажуть, що це, мовляв, гріх проти читання...

— Якось мене запросили на радіо. Слухачі говорили: «Якщо не читають, то хоч слухати будуть!». Ми тоді вирішили, давайте визначимося, читання — це... культ, коли потрібно запалити свічку (ввімкнути настільну лампу), приготувати чашку чаю, сісти в крісло, розгорнути книжку й через двадцять хвилин заснути, чи процес отримання інформації (нехай і художнього змісту, але інформації)? Маю переконання: хто не читає, той і слухати не буде, а хто не слухає, той і читати не буде.

— Що, на ваш погляд, головне в роботі перед мікрофоном?

— Для мене важливо, щоб, слухаючи запис, я водночас «бачив» кіно — історію, яку мені роз­повідають. Досягти цього нелегко. Часом актор починає читати й, розуміючи, що «фільм не запус­тив­ся», говорить: «Стоп! Не те…».

— Скільки часу потрібно, щоб записати диск?

— Чотирнадцять з половиною годин (максимальний час на диску) можна якісно записати, попрацювавши місяць.

— А звуковий ряд — це лише музичний супровід?

— Дедалі частіше над цим замислюємося. Чимале насичення аудіозапису робить його схожим на радіовиставу — річ об’ємнішу за багатьма складовими. Зроблено певний крок уперед. Ось наша робота: «Богдан Чалий. Пригоди Барвінка й Ромашки» (шість казок). Той, хто ознайомлюватиметься з твором через комп’ютер чи DVD-плеєр, бачитиме певний відеоряд. Ми не ставили собі за мету створити анімаційний рух, лише доповнили звук якісними картинками, щоб зацікавити дітей. До казок зазвичай додаємо розмальовки, щоб діти, слухаючи, працювали з кольором.

Підручник — один із векторів діяльності «Книги вголос». Веде­мо переговори з багатьма вищими навчальними закладами, бо аудіокнижку можна наповнити не лише текстами, картинками, таблицями, музичним супроводом, у ній можна змоделювати будь-яку ситуацію, а через «Курс аудіолекцій…» студент отримає можли­вість увести матеріал у мобільний телефон і, їдучи на заняття, його пригадати. Повторення через прослухування — також навчання.

З вашого дозволу, кілька слів про Богдана Чалого, дитячого письменника, якому сьогодні — вісімдесят три. «Пригоди Барвінка й Ромашки» свого часу відзначили премією Андерсена, яку в СРСР, крім Богдана Чалого, мав тільки Сергій Михалков. Маємо намір розвивати тему Барвінка й Ромашки, бо це — національний продукт і добрі справи цих персонажів варті уваги.

Якось, іще в радянські часи, коли Богдан Йосипович був у відрядженні в Москві, до нього підій­шов чоловік, відрекомендувався як емігрант і сказав: «Пане Богдане, ви мене врятували від банкрут­ства. Я видаю в Канаді українську газету. Коли справи в мене пішли погано, друзі переслали мені рукопис «Пригоди Барвін­ка…», я почав друкувати маленькими частинками… Через три місяці в мене почалося нове життя!». Незнайомець запрошував у гості, пропонував гроші: «Я — підприємець, готовий купувати ваші твори — пишіть для нашого видання», розповідав, що писав листи, але вони чомусь поверталися назад...

— Ви цілеспрямовано шукали Богдана Йосиповича?

— Так. Ми вважаємо, що без дитячої літератури неможливо планувати подальшу роботу.

— Яка частка ваших зусиль припадає на дитячу літературу?

— Четверта частина. Вже вийшли «Українські народні казки», «Пригоди Піноккіо», «Снігова Королева», казки Івана Франка.

— Окремі твори Франка читати без лінгвістичного пояснення певних слів доволі важко, додаєте друкований супровід-пояснення?

— Вкладиш, що несе інформацію про твір, письменника, — завжди присутній, а одну роботу ми навіть доповнили словником закарпатських слів.

— Пропагуєте автентичну мову?

— Я б сказав, що це — пропаганда не мови, а здорового способу життя. Звучить пафосно, але погляньмо на успішних бізнесменів. Бізнес для них — фантазія, уява, їхній мозок потребує здорово­го підживлення, і саме в культурі вони його знаходять. Ми працюємо не задля пропаганди україн­ської мови (вона не потребує популяризації, мова без нас жила й без нас житиме), а задля збагачення людини як особистості, і підхо­димо до цього дуже прагматично.

— І конкуренти є?

— Цікаве запитання. Вважаю, що немає.

— Це вас тішить чи засмучує?

— Не тішить і не засмучує. Коли людина купує за ті самі гроші три години звуку й десять годин, різниця є (кажу на прикладі казок) — львівське видавництво «Наголос» конкурентами не вважаю, ми — колеги. Ми вже заявили в Україні 28 альбомів, а ще 10—12 завтра-післязавтра підуть у тиражування (не рахую тих, що пишуться сьогодні, й заплановані на наступний місяць).

Конкуренція є з боку Росії. Во­на мене не лякає, але зважати на неї змушений. Ми вивчаємо досвід сусідів (російській аудіо­книжці — вісім років), спілкуючись із російськими партнерами (серед них є й такі, що хочуть купувати наш продукт), помічаємо певні негаразди. Так, одна фірма скинула на наш ринок не свою продукцію, а звук, який розмножили на нашій території. Оскільки всі витра­ти на виробництво давно компенсовані, фірма має добрий прибуток. Наш продукт — український: задіяні українські актори, українські працівники, податки отримує держава Україна. А коли люди привозять лише звук і називають себе українським виробником…

— Ви могли б запросити зіркового російського актора на запис творів Достоєвського чи Толстого, щоб привернути увагу покупця?

— Могли б, але в цьому немає потреби. Російські колеги розпо­відають: твори Достоєвського, Толс­того, Чехова, які читає Гера­симов (його в Росії знають лише фахівці, загалу це ім’я ні про що не говорить), десять років приносять стабільні прибутки — геніальне виконання! Нещодавно вони показали свою нову роботу — «Одинадцять хвилин» П.Коельо, читає Марія Миронова. Коельо — «розкручений», як нині кажуть, Ми­ронова — також, а диск лежить... Не допомогло прізвище. У нас стільки своїх зірок! До того ж у погляді на російські твори спрацьовує здоровий глузд: навіщо робити те, що хтось уже зробив, — російськомовний продукт (може, й не найкращої якості) на ринку є.

Важливо, що формується клуб любителів української аудіо­книжки. Люди телефонують, цікавляться нашими новинками і планами. Зазвичай ми всю інформацію викладаємо на сайті.

— А як щодо реалізації? В Україні — потужний ринок російського продукту?

— Росія тут ні до чого — це ми Шевченка не читаємо…

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №48, 14 грудня-20 грудня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво