Юрій Андрухович: інтиму не пропонувати - Культура - dt.ua

Юрій Андрухович: інтиму не пропонувати

9 грудня, 2011, 15:27 Роздрукувати Випуск №45, 9 грудня-16 грудня

Просто цікаво дізнатися, що саме змусило Юрія Андруховича видати черговий не-роман?

Нова книга Юрія Андру­ховича — «Лексикон інтимних міст» — вже торує стежку до широкого читача. 111 історій про міста від титулованого автора, втім, викликають суперечливі ємоціі...

Років десять тому в журналі «Українська культура» автор цих рядків закидав Юрію Андруховичу екстенсивність його письменницького господарства, коли за «популярну прозу» видавалися чи то журнальні конспекти роману, чи то «концептуальні» вигадки на кшталт публіцистичних збірок. Тематика при цьому зациклювалася на засобах організації дозвілля, оскільки мова в тих «концептах» здебільшого була про свята, фестивалі й карнавали. Тобто про тотальні симуляції, в яких зникає будь-яка реальність у вигляді, припустімо, праці. Складалося враження, ніби оспівувачі такої естетики у 1990-х просто не мали уявлення про хоч якийсь здоровий глузд своїх творчих відправ. Замість пам’ятати, що вони заробляють на хліб у поті чола свого, наші письмаки комерційного закрою раптом уявили себе аристократами, деміургами і священнослужителями якоїсь, історично беручи, незнаної епохи. Про всяк випадок її назвали «постмодернізм», але про самоназви — трохи нижче.

У контексті критики «екстенсивного» методу Володи­мир Єшкілєв навіть назвав її автора невиправним «діалекти­ком». Здавалося, а як без діалектики? Без розвитку авторського стилю і вдосконалення жанрових особливостей? Як, нарешті, без поваги до читача? Адже втретє після автобіографії «Таємниця» та збірки статей «Диявол ховається в сирі» Юрій Андрухович — замість нового роману — пропонує ерзац-чтиво на кшталт новітнього «Лексикону інтимних міст», у якому тематично тупцяє довкола своїх давніх публі­цистичних текстів, як-от «Моєї останньої тери­торії», «Дезорієнтації на місце­вості» та «Малої інтимної урбаністики».
А те, що «роман з гео­графією», в якому зібрано етюдну абетку зі ста одинадцяти міст, — не нова вигадка, сумніватися не доводиться. У передмові до «Лексикону інтимних міст» ав­тор вагається щодо назви, адже за згаданим принципом уже були побудовані проекти, в яких сам він брав участь, — від «Глосарію» в журналі «Четвер» 1991 року до «Малої української енциклопедії актуальної літератури» 1998-го. Крім цього, за «територіальним» щодо літературної біографії принципом було укладено й збірку «Геній міста» Петра Вайля, а до нещодавно виданої «Абетки» Чеслава Мілоша сам Андрухович написав передмову. Навіть «інтимна» каталогізація вже була задіяна в «Еросі Москви» Володимира Сорокіна в 2001 році. «Краще не за роками, а за річками, — міркує автор «Лексикону інтимних міст». — Бо це ж прихований лексикон річок». Але «Книга води» Лимонова так само давно вже була сконструйована за цим зразком. «Автобіографія, що накладається на географію — як це назвати? — не вгамовується Андрухович. — Автогеографія? Автогеобіографія?». Утім, «Авто­гео­графія» — це назва давньої збірки Бондаря-Терещенка, себто автора цих рядків.
Словом, хоч куди кинь — усюди тупик і кінець географії. Тому в підзаголовку книжка Андруховича названа «довільним посібником з геопоетики та космополітики».

Хай там як, але всі ці пристанційні радощі пост­радянського аборигена вже були Андруховичем колись артикульовані. У «геопоетику» автор «Лексикону інтимних міст» грається давно й небезуспішно. Він, здається, із самого початку зрозумів, що можна не писати художніх творів, обмежившись розповіддю про те, де і як вони могли би бути написані. «Концепт — це не об’єкт, а територія», — визначили свого часу Жиль Дельоз і Фелікс Ґваттарі у своїй «Геофілософії». Формуючи власну стратегію творчості, Андрухович у таких давніх програмових текстах, як «Дезорієнтація на місцевості», «Моя остання територія», «Роман з універ­сумом» і «Мала інтимна урбаністика» — як предтечах його нинішнього «Лексикону інтимних міст», — завжди мав на увазі досвід згаданих вище стовпів постмодернізму. Так само більшість публіцистичних медитацій Андруховича «гео­графіч­ного» зразка часто була присвячена побутовим відмінностям, гараздам і вигодам, які на Заході впадають в око пересічному туристові з України. Хоча як колись, так і тепер, у «Лексиконі інтимних міст» усі вони зазичай мають і культурну «щирість», і оповідну «стильність».

Таким чином, просуваючись лабіринтом геополітичної риторики — то ганьблячи, то вітаючи всіх зустрічних на своєму письменницькому шляху президентів рідної країни, — Юрій Андрухович нарешті виблукав на манівці власної репрезентації саме в «урбаністичному» форматі. Воно й правильно, адже в прикладному краєзнавстві завжди ховалися ті, в кого до літератури стежка заростала. У Джека Горобця з «Піратів Карибського моря» був такий навігаційний прилад, завдяки якому крива успіху завжди вивозила його у власне піратське щастя. Утім, химерний компас показував правильний напрямок лише в руках власника, а в решти героїв не спрацьовував. Звісно, це лише спритність рук і — жодного шахрайства. Ну як в Андруховича — адже очікувану метафізичну підкладку географічної мапи в його «Лексиконі інтимних міст» замінено на каталог, подібний до «Золотих сторінок» Європи.

Суто за настроєм «геопоетика» Андруховича нагадує прогноз погоди на політичне сьогодення, тож на семантико-стилістичному рівні маємо доволі неоднорідну картину. У східних регіонах, описаних у «Лексиконі інтимних міст», крім Харкова, — суцільний негатив і апатія; у центральних — мінлива хмарність авторського настрою, і хіба що в «помаранчевому» Києві трохи розвиднюється. Ну, а в західних областях — сонячно і зазвичай без іронічних опадів. Перед виходом книжки Андруховича у Фейсбуці було влаштовано вікторину, учасникам якої запропонували уривки з майбутнього видання, за якими треба було вгадати, про які міста йдеться. Дехто, звісно, вгадав, навіть ніколи там не бувши. Отже, хоч і не з путівників «геопоетичні» краєвиди Андруховича списано, але, щоб розгадати чергову «таємницю» автора за його інтенціями та стилістичними повторами, — навіть до бабці, не те що до Фейсбуку, ходити не треба.

А тим часом заявлена у збірці «космополітика» аж ніяк не «космополітичного» штибу. Як «людина світу» Андрухович, звичайно, має право любити Захід і недолюблювати Схід, хоч відверто з цього приводу не сперечається: мовляв, «настільки заплутався у переходах між реальним та вигаданим, що про всяк випадок оголошує витвором власної уяви всіх дійових осіб, а також усі історії, ситуації та, зрештою, й міста цієї книжки». Тому даремно у передмові до збірки, роз’яснюючи принцип розташування текстів, автор попереджає, що «абетка є категоричною», і що «вона є даністю, з якою не сперечаються». З погодою, звісно, не посперечаєшся, а от щодо авторських прогнозів, як бачимо, існують певні застереження. Скажімо, років десять тому Андрухович, боронячи свої позиції-прогнози в тексті «Час і місце, або Моя остання територія», скаржився, що «вони розлазяться, але я прагну стягнути їх докупи, зшити — бодай і білими нитками своїх власних версій та домислів». Певна річ, сьогодні Андрухович уже не такий відвертий, і слів з його «Таємниці» 2007 року про те, що «носії української мови майже всі без винятку були доволі тупою і пасивною селючнею, а так звана національна інтелігенція демонструвала чудеса вірно­підданства й сервілізму, всю свою українськість сублімуючи в розгодовані фізії та вишивані сорочки», ми вже від нього не почуємо, і якого саме міста цей вислів міг би стосуватися — в жодній вікторині не відгадати. Так само, як не потраплять до нинішніх промов автора його давні, ще 2000 року, слова зі збірки «Дезорієнтація на місцевості» про те, що «Галичина — це не-Україна, якийсь такий географічний доважок, польська ґалюцинація... Галичина облудна і фальшива, це смердючий звіринець, переповнений єхиднами й химерами, в Галичині можливі лише покручі на кшталт Бруно Шульца або всі ці маленькі станіславські кафки».

І — наостанок. Був такий чудовий роман «Географ карту пропив». Талант, звичайно, важко пропити, та й не про те наразі мова. Просто цікаво дізнатися, що саме змусило Юрія Андруховича видати черговий не-роман? Тобто що сталося через чотири роки після виходу ще однієї містифікації, чи то пак згаданої автобіографії «Таємниця» з підзаголовком «Замість роману»? І чи називати тепер літературою збірку туристичних нарисів, оскільки на презентації в Києві і редактор і автор зауважили, що з літературою кожен з них має проблеми? Один останнім часом не може читати романів, другий не може їх писати...

Чесно кажучи, художньої прози в новій книжці Андруховича знову катма. Замість сюжету вкотре пропонується щоденне життя, і на­віть не автора, а всього лише міст, які, звісно, мають власну історію з біографією. Розповісти можна про будь-який буфет на розі чи крамницю під мостом, але це буде навіть не подорожня проза, а репортаж. В Андруховича ж — саме прейскурант, перелік вулиць, реєстрація не візій, а реальної картинки. «Київ для мене — це люди і кухні», — зазначив він на презентації, але ж де історії про людей і кухню? В «інтимній» топографії автора немає місця для справжнього «інтимного» діалогу
з читачем. Хіба що у Фейсбуці учасники вікторини гомоніли між собою про принади того чи іншого міста. От би видати ці залаштункові розмови — мали б секс, драйв і жанрову відповідність «правді життя».
А так виходить, наче продає людина такий собі гербалайф і заодно пропонує послуги зовсім іншого характеру.
Чи варто нав’язувати власний «географічний» інтим, якщо стосунки автора книжки з дійсністю, читачем, видавцем — абсолютно різного характеру? Адже що для німця добре, як-от репортажі Андруховича про українські «дороги і дурнів», те для наського люду — смерть літератури. Це й без компасу можна визначити.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №28, 20 липня-26 липня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво