Тут похований Фантомас - Юрій Андрухович: чому Україна любить шабаш? - Культура - dt.ua

Юрій Андрухович: чому Україна любить шабаш?

3 квітня, 2015, 00:00 Роздрукувати Випуск №12, 3 квітня-10 квітня

"Тут похований Фантомас" — есеїстична книжка Юрія Андруховича, що недавно вийшла з друку у видавництві Discursus. Один із найцікавіших прозаїків новітньої української літератури вкотре береться за написання есеїстичних замальовок, у яких показує абсурд нашої дійсності.

 

"Тут похований Фантомас" — есеїстична книжка Юрія Андруховича, що недавно вийшла з друку у видавництві Discursus. Один із найцікавіших прозаїків новітньої української літератури вкотре береться за написання есеїстичних замальовок, у яких показує абсурд нашої дійсності. 

Навіщо ця ескалація абсурду? Бо життя не дається людині як даність, за гідне життя потрібно боротися, роблячи вчинки. 

Рефлексія свідомості — один із важливих елементів нашого світу, "реальність свідомості" такий самий компонент життя, як і реальність фізичного, матеріального. І якщо людина випускає з рук реальність як предмет для розмислів, вона може перетворитися на "вату", планктон, який пливтиме за течією реальності (або псевдореальності, як у страшилках Кісельова). Крім того, у нашому світі тотального ескапізму (і соціальні середовища тільки ще сильніше показують проблему самотності та непочутості людини ХХІ ст.) має бути щось, що об'єднує. 

У радянські часи сірої буденщини фільм на кшталт "Фантомас" із Луї де Фюнесом та Жаном Маре міг перевернути наше життя й рішуче перекроїти сіру совкову буденщину. Пацани всюди, де лиш могли, малювали на стінах таємничу літеру F. Підкидали в поштові скриньки сусідам-пенсіонерам записки з текстом "Мне нужен труп — я выбрал Вас. До скорой встречи! Фантомас". Мистецтво, яке вириває людину з буденщини, і здатність до постійного осмислення життя, — те найважливіше, що може об'єднати сьогодні.

Книжка Андруховича складається з невеличких за обсягом "ТСН-ок", з якими письменник упродовж останніх чотирьох років (від грудня 2010 р.) з'являється на одному з сайтів. 

День у день письменник фіксує рефлексії про нову Україну, яка постає чимось химерним на сучасній мапі людської адекватності. 

Країна потрапила у простір небуття, в якому всі бояться бути не такими, як інші. Цей страх письменник тонко підмічає в есеї "Геройки нашого часу". Страх репрезентований в одязі, який вибирають українські заробітчанки, повертаючись на певний час додому: "Це виїзна модель, для України. 

Усе найкраще в них залишилося там, а тут і таке зійде. Вони ж досвідчені й биті, і чудово знають, що невдовзі приземляться на території, де не можна виглядати інакше, де слід бути, як усі, де той, хто не впадає в очі, має значно більше шансів вижити". 

Нова книжка — не лише про подолання постгеноцидної травми. У ній, як на мене, про потребу бути над часом. Бо лише так Україна зможе наздогнати тих, хто сьогодні в авангарді світової політики й культури, позбувшись "прокляття Фантомаса". 

Здається, саме в нас і похований Фантомас, і ця карма тяжіє над українською землею. Земля не зможе породити когось на кшталт Фредді Мерк'юрі, якого Андрухович називає "феноменальним актором", "дивовижним співаком" і "фантастичним шоуменом, здатним викликати масову стадіонну ейфорію сотень тисяч глядачів. 

Цитуючи його самого: він був a kind of magic, різновидом чарів". Цей легендарний митець, який трагедією власного життя розплатився за право бути не таким, як інші, за можливість вивищуватися над мільйонами і виривати їх із плину повсякденності, не зміг би народитися в Україні. 

Що дає людині унікальну можливість залишатися поза часом? Розмірковуючи над феноменом Мерк'юрі, Юрій Андрухович звертає увагу на його самоіронію. "Скажімо, хто з наших (чи тих, які в нас найближчі сусіди) музикантів, зможе отак нещадно назвати себе музичною проституткою? Правильно — жоден. А скільки з них щодня іменують себе народними, заслуженими, героями?… Правильно — усі". 

В нас багато пихи й амбіцій, натомість мало адекватності, передусім у ставленні до себе. Україна часом може "роздутися", немов жаба, яку породжують мільйони національних тролей, здатних перетворити комунікативний простір на маразм. У нас "завжди знайдеться якась погань, котра в день жалоби протвіттерує, як вона на зло "бандерлогам" буде бухати й танцювати. Завжди вигулькне якийсь "Табачник" із бажанням переписати нашу пам'ять чи хоча б, як мінімум, шкільні підручники. Завжди вчасно подасть голос Москва. Завжди місцеві тролі зберуться на свій черговий тролячий шабаш". 

Україна любить шабаш, а українці — своїх гнобителів. Крім того, в національному характері є щось "таке", що тримає Україну, немов налигачем, над сатанинським болотом. Про нашу епоху "невідомі нащадки розповідатимуть таке. Більшу частину заробленого люди віддавали владі як оброк — за саму тільки можливість пересиджувати у своїх старих і холодних норах, званих квартирами. А також пити палену горілку з пластикових стаканців, кутатися в дешевий мотлох із якого-небудь Китаю, і головне — вмикати чорний ящичок" ("Бенкетні канти злих часів"). 

"Парадокс раба" в тому, що раб може значно краще зрозуміти свого гнобителя, ніж визволителя. 

Господар — цілком зрозуміла соціальна позиція, до якої можна пристосуватися. А визволитель — чого йому треба, чого він хоче? Звільнити людину від ярма? Але в такому пориві є щось апріорі ірраціональне й непрагматичне, тобто ідеалістичне. 

Більшість не здатна сприйняти й усвідомити цих ідеалістичних поривань, якими керуються одиниці, тому їй значно легше приймати правила рабської гри й надалі успішно служити своєму господарю. І сидіти в болоті. Крім того, додається якась особлива риса національного тролінгу, яка має складну природу. 

Сталін, звичайно, був деспотом і тираном, але ж не він писав стільки мільйонів доносів. Український політикум від 2010 р. (по суті, від 1991 р.) був репрезентований своєрідним сплавом криміналітету та олігархії, який тлумачив перебування в політиці лише як можливість доступу до державного ресурсу, плутаючи власну кишеню з державною. 

Ю.Андрухович у звичній манері "інтелектуальних мандрів" показує різні регіони України, які закарбувалися в його мистецькій пам'яті. 

Найчастіше це зони з невиразними рисами, мешканці яких ніби випали з реального часу, перетворившись на шульцівських манекенів або мешканців "санаторію під клепсидрою". Наприклад, "по дорозі з Тернополя на Франківськ можна зустріти незграбних і закутаних у власні грубі тіла московсько-православних черниць. У чоловічих тяжких черевиках і з мобільними телефонами, вони посилатимуть тобі услід свої церковнослов'янські прокльони. А все за те, що ти поступишся їм місцем у маршрутці, побачивши в котрійсь із них просто нещасну жінку. 

Саме тут ти нізащо не захочеш сходити, щоб не тривожити тутешніх замкових привидів. Саме дорогою сюди з кожною наступною зупинкою до маршрутки назбируються міські селяни з найневиразнішою в Україні мовою, усі як один полохливі й покірні. Такі, що, ніби втративши свою цілу державу, раптом усвідомили: їм уже нічого втрачати" ("Забуте місце"). 

У збірці есеїв Юрій Андрухович іронічний, точний у формулюваннях і водночас далекий від одновимірних оцінок реальності. 

Есеї за визначенням — те, що має спонукати людину до мислення, провокуючи залучати у поле рефлексій найгостріші суспільно-політичні питання, які часто перебувають "під табу". 

Письменник свідомо вдається до спрощеної оповідної форми. Він упорядковує книжку, побудовану зі спалахів думки, прагнучи поширити картинки власного внутрішнього зору, показати, що в українській дійсності бігають носороги, які колись таки були людьми. 

Загалом, Андрухович вірить у людину і пропонує цю книжку читачеві тому, що вірить у можливість "позитивного переродження". 

Людина більша за будь-яку систему і штучність, яку сама створила, прагнучи втекти від відчуття конечності. 

Абсурд — не результат зустрічі людини і Всесвіту, як переконував А.Камю. Ні, абсурд сидить десь глибоко в людському "Я", яке часом може впадати в інфантильність, ідеологію або інший маразм. "Мені колись розповідали історію про одомашнену ящірку-іґуану, яка вкусила свого господаря, а потім ходила за ним по всій квартирі. Хоч куди б він ступив — іґуана за ним… Щойно за кілька годин якийсь фахівець просвітив його, що іґуана просто на нього полює. Вона боїться упустити момент, коли отрута почне діяти і можна буде поласувати своєю жертвою. Тому що так вони чинять у своєму природному середовищі — кусають жертву, а потім її переслідують, поки вона не охляне" ("У світі тварин"). 

Людині здається, що вона може рушити гори, змінювати напрям річок, вбачати в інстинктах інших тварин, здатних вполювати саму людину, щось добре й гуманне, — натомість вбачаючи в гуманному якусь небезпеку. Абсурдність виявляється на різних рівнях, включно з гастрономічним. Що можна сказати про країну, в якій смакують стравами на кшталт "палички краба", "шаурми царської сексуальної" чи "філе ангела" ("Елегія для сирних коників"). 

Юрій Андрухович підсумовує: "На відміну від швейцарців початку 20-го сторіччя, наше суспільство вже не здатне сколихнути жодне звірство. Ми лише реєструємо факти й погоджуємося з тим, що народ остаточно поїхав глуздом" ("Він пив його з цукром"). 

Останній есей у книжці про те, що сучасна європейська політична система чомусь потребує діалогу з Путіним. Меркель віритиме в те, що Путін зможе оговтатися й вивести війська своїх найманців-убивць (яких він сам уперто не бачив) із України. 

"Знайомі німецькі журналісти подейкують, ніби на робочому столі пані Меркель здавна й незмінно присутній невеличкий портрет Катерини Другої. Пані Меркель нібито вважає цю російську імператрицю не тільки гідним наслідування зразком, але й своєю особистою патронесою. Можливо, це всього тільки плітка. Я майже впевнений, що це всього тільки плітка. Але якщо це все-таки правда, то я впевнений в іншому: вона дзвонитиме йому й далі" ("Після нього"). 

Європейські політики зачудовані тираном, мабуть убачаючи в цій персоні щось архаїчне чи архетипічне.

Світ недосконалий, і в ньому завжди є загроза збудувати ті світи, які Дж.Орвелл описує в "Колгоспі тварин" чи в романі "1984". Як уберегтися від тотального контролю "великого брата"? Читати, ставити запитання й осмислювати реальність, що вислизає від нас, часто перетворюючись на абсурд.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу DT.UA
Помітили помилку?
Будь ласка, позначте її мишкою і натисніть Ctrl+Enter
Додати коментар
Залишилось символів: 2000
Авторизуйтеся, щоб мати можливість коментувати матеріали
Усього коментарів: 0
Випуск №39, 19 жовтня-25 жовтня Архів номерів | Зміст номеру < >
Вам також буде цікаво